- Цей...
'Засранець!'
Мені вдалося проковтнути виривання.
Пам’ятаючи останні дні перебування в особняку, я сильно похолола і зарозуміло задерлася підборіддя.
- Геть з дороги. Я йду до принца.
Однак списи, які скрегіталися, нікуди не ділися.
- Його Високість наслідний принц наказав передати, якщо леді так скаже, що він повернеться, як тільки закінчить роботу, тому він сподівається, щоб пані буде зберігати спокій.
- Ха.
Відповідь мене розсмішив.
- Чорт. Тобто як, так?
Я перестала сміятися і скрипнула зубами. Це війна.
- Так ви передасте йому моє повідомлення?
- Да?
- Іди до кронпринца і чітко скажи йому.
- Ч-що...
- "Я напевно попереджала вас вчора, не пошкодуйте про це."
Це було дуже грубе послання для прямого навернення до наслідного принца. Але я з гуркотом зачинила двері на очах побитих з пантелику охоронців.
- Л-леді... - з Опакою побілила мене головна покоївка, крадеться за мною.
Я трохи поміркувала, і в мене відразу виникла ідея.
- Головна покоївка, принеси мені папір і ручку. Мені потрібно дещо зробити.
- Будь ласка, заспокойтеся, люба леді! І спочатку визначтеся з їжею...
- Я не в настрої гуляти. Принеси ручку і йди.
- Тоді як щодо перекусу з леді Теросі?
- Я не...
Коли я відмовлялась, то раптом оглянулася на пам’ятну й добре знану назву.
- Мариэнн?
- Так, вона протягом декількох годин чекає зустрічі з благородною леді у вітальні.
Подивившись на мене, головна покоївка швидко додала тихим голосом:
- На щастя, заборона на вхід сторонніх до палацу знята.
Це було зовсім не "на щастя". Він просто впустив тих, кого перевірив.
Іншими словами, небезпечним фігурам на зразок герцога як і раніше заборонено вхід до палацу. Я нахмурилась і неохоче запитала:
- Скільки годин вона чекає? Чому ти говориш мені про це тільки зараз?
- Його Високість наказав не будити вас, поки ви не встанете самі.
- Ваш господар такий щедрий, що дає ліки від хвороби, спровокована ним же.
- Ха-ха-хо...
Головна покоївка сором'язливості розсміялася на моєму фирку. Я подумала на мить.
'Я збиралася написати лист герцогу ...'
Але я швидко передумала.
Мабуть, Каллісто перехопить лист.
'Дудеш, якщо впустиш Марієнн, я прощу тебе?'
Було наївно з його боку вважати, що я наблизилася до Мариен тільки через спільні інтереси.
Я різко посміхнулась.
- Будь ласка, принесіть в вітальню трохи прохолоджених напоїв.
***
Спальня наслідкового принца була обладнана маленькою вітальні, куди могли входити тільки близькі люди.
Це було повне ув'язнення.
- Мариэнн.
Маріен з радістю привітала мене, коли увійшла.
- Леді!
- Вибач, що змусила тебе так довго чекати. Я пізно прокинулася.
- Все гаразд. Я чекала... Не так вже й довго!
Коли я вибачилася, вона раптово почервоніла і скрикнула.
- Чому...
Сівши навпроти неї, я схилила голову, не розуміючи її реакції. Мариен, що зав’язалася в душі, принизливо закашлялася.
- Кхем. Ви заслужили довгий сон. Я все розумію. Ми ж дорослі люди.
- Що...
Я опустила голову в напрямку погляду Мариен і застигла.
Я не встигла як слід перевірити одяг, який принесла мені головна покоївка, тому що поспішала якомога швидше щось вдягнути.
Моя шкіра, яку минало плаття з відкритими плечима була покрита червоними і синіми плямами, як від вітряної віспи.
- Боже...
Від чітких ліній міток мої очі побіліли.
'Не залишай слідів, сволочь! Я вб'ю тебе, коли ти повернешся!"
Маріен дивно посміхнулася.
- Мабуть, ви добре провели ніч.
Моє обличчя запило, наче воно ось-ось вибухне. Я поспішно закричала, натягуючи воріт сукні на плечі:
- Це, це ...! Комаха, це укус комах.
- Мабуть, це була неймовірно велика і люта золота бджола.
- Мариэнн!
- Ха-ха-хо. Я жартую, леді.
- Гей, закуски ще далеко? Принесіть мені шаль заодно. Швидко!
Я покликала покоївку, коли задзвенів приємний сміх Маріон. Через деякий час служниця принесла угіддя і шаль.
- Що привело тебе сюди?
Я спробувала заспокоїтись, відгортнувши гарячий ромашковий чай і запитала причину приходу Марієн. Ми зустрічалися тільки позавчора.
Вона марно відповіла:
- Що сталося? Що сталося на робочому місці минулої ночі?
- О, це...
- Я пішла закінчувати реставрацію сьогодні вранці, ну, в будинок адже можна було входити. Однак мене не пустили.
Вона дивилась на мене з цікавістю, бажанням дізнатися про все це. Пам'ятаючи, що сталося вчора ввечері, я пропустила деталі і коротко розповіла:
- Мне жаль. Це трохи складно пояснити, але дзеркало правди раптом активувалося і я врятувала маркера Верданді, виконавши свою початкову мету.
- Божечки, леді сама врятувала його?
Здивована моїми словами Маріенн захвилювалася на мене, наче я очікувала цього.
- Да... Якось так, - ніяково посміхнулася я. - І я не думаю, що ми зможемо провести подальшу реставрацію.
- Е, чому?
Я не могла сказати, що це через одержимість кронприца, тому замовкла про причину і розпливлася.
- Навіть якщо воно буде завершене, його, ймовірно, більше не можна використовувати
- Зрозуміло.
На щастя, Маріен легко прийняла це.
У будь - якому разі, оскільки найважливішим завданням було спасіння Вінтера Верданді, реставрація була неефективною.
- Мені дуже шкода, Мариен. Ти, напевно, дуже цього чекала.
Я безсердечно вибачалася, теж розчарована, хоча й не показувала цього.
- Ні, леді. Це на краще.
Мариен з усмішкою похитала головою.
- Насправді я тут сьогодні, щоб сказати вам, що ми більше не зможемо працювати разом після коронації наслідкового принца.
- Що? Чому...
- Я йду з академії.
- Що? Ти, так раптово?
Збита Маріонн бомба змусила мене широко розкрити очі.
'Я впевнена, що до вчорашнього дня ти благала мене піти на факультет археології!'
Поки я збентежено дивилась на зустрічу Меріан.
Вона сором'язливо опустила очі і сказала:
- Насправді мені було ніяково дивитися на вас.
- Коли ти ... Дивилась на мене?
Ні, якого біса ти дивилася на мене?
Я впала в ступор. На щастя, Маріен відразу позбулася сумнівів:
- Раніше. Благородна леді виглядала такою щасливою під час роботи.
- Мариэнн.
Хоча я почала займатися цим з цікавості до археології, в якийсь момент я виявила, що стала прагнути тільки досягнень. І забула свою початкову ціль - з гіркою посмішкою пробурмотіла вона.
- Але... Хіба це не спонтанне рішення? Як ти... - Обережно почала я.
Я робила це, тому що мені подобалося, але чи не було дивним приймати важливе рішення лише через мене? Незважаючи на мій стривожений погляд, Меріен з широкою посмішкою відповіла:
- У будь-якому разі, у мене немає перспектив в академії, там зібралися надзвичайно зіпсовані люди, але я не збираюся здаватися і почну все заново!
- Заново?
- Так! Є невелика група, яка вивчає археологію. До цих пір вони були розкидані по всій країні, тому були неактивними, але цього разу ми створюємо нову команду дослідників.
- А...
- Я піду з вами в якості професора-консультанта. Звичайно, зарплата невелика, але це краще за нічого. Ха-ха-хо!
Завдяки природному оптимізму Маріон тінь смутку швидко зіскочила з її обличчя. Я трохи заздрила їй.
Вона сміливо відмовляється від того, що хоче зробити для цього, і не шкодує про це.
Вона дуже відрізнялася від мене, просто колупалася без можливості щось зробити.
'Ми заздрили один одному.'
Поки я дивилася на Мариенн з якимось дивним почуттям.
- Якщо ви ще не плануєте виходити заміж, не бажаєте поїхати зі мною, леді?
Маріен несподівано зробила мені пропозицію. Я широко розплющила очі.
- Я...
Поїхати з столиці, де живе сім'я герцога, і зайнятися тим, чого я хотіла присвятити себе в цьому світі.
Це була моя пріоритетна мета.
Я могла зробити це, не залишаючи столиці. Натомість було б мудріше скористатися підтримкою герцога.
Но...
Я більше не хочу жити в цьому будинку або зустрічатися з цими людьми.
'Тепер, коли гра закінчена, моя роль теж більше не має сенсу.'
Звичайно, до цих пір я навіть не думала про одруження з Каллісто і життя в Імператорському палаці. А зараз...
- Я не можу надовго залишати столицю.
- Чому?
- Його Високість... Я не могла спати, тому розповіла про деякі побоювання з Маріон.
- Це через те, що леді немає поруч?
Незважаючи на її невдоволений тон, Меріен чудово зрозуміла. Я слабо кивнула.
Коли це почалося? Я помітила, що Каллісто погано спав. Він іноді приходив посеред ночі і стукав у мої двері.
(...) Я не можу заснути.
(...) Я боюся, що ти зникнеш, поки я сплю.
Спочатку я думала, що він просто намагається пробратися в мою кімнату.
Але коли я відкривала очі, відчуваючи чужий погляд, я часто стикалася з яскраво-червоними очима, що горять у темряві.
(...) Чи ви ще не спите?
(...) Не бери в голову. Заспай.
Його безсоння посилювалось, коли я почала реставрувати його долею Вінтера.
Він весь час заходив до моєї кімнати, роблячи вигляд, що йому нудно, намагаючись полегшити своє занепокоєння і заснути.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert