- Де ми взагалі ...? - Загублено пробурмотала я.
Нещодавно я стояла на розі акуратної столичної вулички, а тепер переді мною розкинувся пейзаж з маяками і кораблями. Це був божевільний досвід.
- Це Тратан. Портове місто, - люб'язно відповів Вінтер на питання, яке я пробурила собі під ніс.
- Портове місто? Це не околиці столиці?
- Це кордон східної Імперії.
До мене ніяк не могло дійти, тому я перепитала ще раз:
- Чому ми пішли в таку даль?
- Ми тут, тому що це місто постраждало у війні більше за всіх.
"Так чому ти вирішив займатися благодійністю в цьому місці зі мною, а не з головною героїнєю, ублюдок!"
Я ледве проковтнула слова з горла.
- Тоді... ходімо.
У всякому разі, у цьому немає провини Вінтера. Все тут організовано системою. Я заспокоєла себе такими думками і пішла за ним.
Ми сіли на берег і вирушили в дорогу, що виднілася далеко від села.
На перший погляд, коли я побачив село, яке стало для нас все ближче й далі, то ніби занедбали руїни. Пошкоджені будинки і дороги. Порожні вулиці, які мали бути повні рибалок.
Селиня виглядала неживою.
Я був трохи збентежений такою різницею з вулицями розкішної столиці. У деяких регіонах Імперії люди після війни перебували в жалюгідному становищі.
'Що ж, якою б могутньою не була країна, війна все одно залишає на ній свій слід.'
Але бачити цю реальність було неприємно. Нормальний режим показував лише життя бідної героїні в столиці, наповненій мріями та надіями.
Діталі подій у світі за кадром її історії не відкривалися.
Чому передісторія таких похмурих і жахливих епізодів?
- Ха....
Глибоко зітхнувши, я оглянулась.
- Ви ж та знатна жінка, яка приходила минулого разу, так? - раптом прошепотів хлопчик у масці лева, який мовчки йшов поруч зі мною.
Я здивовано розплющила очі, і вінтера поспішала до мене, тихо запитала:
- ...Як ти здогадався?
- Ваша манера мови і голос. Я все ще їх пам'ятаю.
- Ти невірний.
- Хе-хе, - посміхнувся дитина від моєї похвали, блискучи очима.
З ніжною посмішкою, яку в мене не було можливості продемонструвати йому тоді, я сказала:
- Дякую за минулий раз. Завдяки тобі я все ще жива.
Це був лише факт.
Якби він не заступився за мене, я б відійшла в світ інший від втрати інтересу Вінтера ще до того, як мене вразив би його лазерний промінь.
Почувши мою вдячність, мала квапився за маскою:
- Вчитель влаштував мені збунчку після відходу тітки.
- Тітіньки? Ти про що? Я виглядаю настільки старою?
Коли він звернувся до мене подібним чином, я різко стала сережкою.
- Тоді як мені називати вас?
- Клич мене Пенелопом. Це моє ім'я.
- Я Лео. Я назвав себе на честь лева, бо це моя улюблена тварина.
- Отже, Лео, — задоволена кивнула я і повернулася до основної теми. - Чому тебе відрубали? За те, що ти впустив мене?
- Так, але потім мене похвалили за таку акуратну роботу по видобуттю реліквії. Все завдяки тетя-, тобто Пенелопе!
- Рада це чути.
Може бути, через те, що він ще занадто маленький, його мова була незв'язливою. Проте я з тихою усмішкою слухала дитину.
- Але з тих пір мій вчитель... Був у печалі.
- Чому?
- Він сказав, що втратив ваше довір'я через те що направив палицю на людину, яка допомогла нам.
Я розгубилась і подивилася на потилицю Вінтера. Над ним ширяла пурпурна шкала інтересу.
'Значить, пурпурний означає почуття вини?'
Лео знову прошепотів мені, нахиливши голову:
- Він був на сьомому небі від щастя, коли ви знову прийшли.
- Справді?
- Відразу після вашого відходу він раптом почав планувати, де зайнятися благодійністю в наступний раз!
На цьому фразі я насупилася.
Так він з самого початку не вважав це побаченням.
"Якщо подумати....У нормному режимі крім волонтерських робіт він майже нічого не робив".
За винятком балів, благодійність була його єдиним способом зв'язатися з героїнем.
Коли я задумалася подивитися на його потилицю, то непомітно залізла до пагорба і дісталася села.
Коли ми ввійшли в селище, діти - трепани переключили свою увагу на нас і пильно стежили за приходьками.
'Знатна леді в плаття і двоє людей у масках - це потрібно бачити.'
Помітивши їхні спантеличені погляди, я почала соромитися.
Вінтер вів нас у тихе, безлюдне місце.
Доійшовши до пустиря, він зупинився і дістав з своєї мантії чорний мішечок.
- Лео, перевір округу.
Отримавши наказ, хлопчик у масці лева проговорив дивне заклинання:
- Тураттакан.
Схоже, він перевіряв чи поблизу людей.
- Нікого, - оголосив результати Лео.
Він відразу почав діяти, отримавши потрібну відповідь. Він розв'язав вузол мішечка, вив’язував з нього щось маленьке і кинув на землю.
Бух-.
Цей предмет раптово перетворився на великий стіл.
- Що...
Поки я нерозумно п'янулася на нього, він витягнув наступну річ.
Через кілька хвилин біля нього з’явився величезний тент, стіл і стільці. На столі одна за одною з’являлися кошики хліба й миски із салатами.
У мить пустого поля стало великим закусочним.
- Все було зменшено за допомогою магії, - тактовно уточнив Вінтер, зауваживши моє здивування.
Підул морської бризи з запахом риби.
Динь-, Динь-. Роздався дзвін дзвоника.
Повертаючись на звук, я знайшла дзвіночок, що розгойдувався по краю тента.
- Зараз люди прийдуть, з дитячою безпосередністю повідомив мені Лео.
І справді, через деякий час люди забрели всередину. У всіх них був виснажений вигляд.
- Я буду розливати суп, а ви - давати хліб, добре? - запропонував мені Вінтер.
Це було не складно, тому я кивнула і пішла до кошика з хлібом. Невдовзі ми почали роздавати їжу.
- Дякую.
- Дякую.
Люди схиляли голови перед Вінтером, приймаючи їжу. Минав час. Людей збиралося все більше і більше.
- ...А?
Потім я виявила дещо дивне.
Більшість присутніх за безкоштовною їжею були дітьми. Не те щоб дорослих зовсім не було, просто діти складали основну масу наших клієнтів.
Після того, як я закінчила свободу секунди, я запитала Вінтера приглушеним голосом:
- Чому за їжею приходять в основному діти?
Мабуть, трохи здивований мою необізнаність і він освітив мене:
- Це сироти. Вони втратили батьків під час бомбардування.
- ....
- Благополучні сім'ї не приходять за безкоштовною їжею. Як громадяни Імперії Інк, вони вважають це ганьбою.
Я зрозуміла, чому Вінтер вирішив провести сеанс благодійності на кордоні.
Тут дітям особливо важко виживати.
Коли я пригадала, як він запитував себе, чому так далеко, мені стало важко.
- Звичайно, - тихо відповіла я і присвятила себе розчавити хліба. На щастя, їжі було дуже багато.
Коли запаси почали підійматися, Вінтер непомітно пішов за тент і дістав ще.
Захоплена атмосфера ненадовго стихла, і в той час сталося щось досить абсурдне. Чорноволосий хлопчик з'їв свою порцію, ось тільки не пішов повоясом, а став в чергу за добавкою.
'Він настільки голодний?'
Однак наступна порція не з’їла дитину. Він пішов кудись, потім повернувся і знову встав в чергу, як ніби ще не стояв у ній.
Мабуть, боячись Вінтера в масці, він проігнорував суп і тільки взяв у мене хліб. Він був такий не один. Я помітила, що дедалі більше дітей починають виглядати так, ніби вперше беруть хліб.
Оскільки я нічого на цей рахунок не казала і просто роздавала хліб, проміжок часу, через який вони поверталися в чергу, швидко скоротився.
Якщо ви продовжите, це ніколи не закінчиться - зупинив мене Вінтер, коли я збиралася в п'ять разів дати чорноволосому хлопчику хліб.
- Угх!
Він навіть нічого не сказав йому, але дитина налякалась і дала бійку. Подивившись на змиттєвого хлопчика, я повернула голову до Вінтера:
- ...Хіба ви не підготували достатньо запасів?
- Звичайно, підготував. Але віддавати їм так багато за раз - не найкращий вихід, леді, - терпеливо пояснював він мені. Діти, які стояли в черзі кілька разів, ймовірно ховали їжу у своїх домах і поверталися за добавкою. Або віддавали лідеру своєї групи сиріт.
- Я все знаю, - холодно відповіла я.
- І ви віддавали їм їжу... навіть знаючи про це?
Його темно-сині очі дивувались на мене.
У мене було відчуття, що він засуджує мене за те, як я продовжую давати хліб навіть тоді, коли знаю справжнє становище.
'Він вважає мене незрілою молодою леді, яка вперше в житті здавалася добровольцем на волонтерські роботи?'
Я сказала, що відчуваю на собі пронизливий погляд Вінтера:
- Тоді що, якби він помер від голоду на вулицях, якщо б ми не з'явилися? - З гіркотою посміхнулася я, згадуючи далеке минуле. - Хіба ви не можете дозволити їм накопичувати їжу? Вони в будь-якому випадку, навіть якщо сьогодні зберуть щось, через кілька днів знову будуть на межі голоду.
Його сині очі розширилися.
Схоже, він не очікував, що ці слова скажу я, яка виглядає як людина, котра не надто турбується про дах над головою чи їжу.
- Я просто кажу про свого знайомого.
Він, пересівши губами в пошуках слів, сказав:
- Замість того, щоб постійно видавати дітям порції, краще порадите їм сісти за стіл і наїтися вдовольно.
✔
Хвилинка корейської англійської заморочок
Насправді цього хлопця в масці звуть "Раон", але оскільки корейці майже не розрізняють "р" і "л", то це неправильно корейську вимову Lion. Лев). Але "Лайон" чи "Ілайн", навряд чи хтось асоціюється з левом, так що він буде "Leo", бо так зрозуміліше до чого відсилка. А якщо вас не влаштовує цей варіант, ви можете запропонувати свій.
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert