Сан Мін розглядав світ свідомості. Спочатку йому здавалося, що це і є справжній хаос. Спогади Ян Іль Чона, спогади померлого від рук Ходжу дракона, пам'ять Володаря Крові, минуле Сун Міна і його сьогодення - все це кружляло у нього перед очима, перетворюючись на хаос. Але зараз для нього все це стало виглядати інакше. Ходже пішов, і відтепер світ свідомості належав тільки йому одному. Тепер він бачив все чітко, ніякого туману не було. Він залишився єдиним жителем цього місця.
Сан Мін повільно почав йти світом свідомості. Хоча Ходжу і зник, вони все ще були зв’язані, і Сун Мін відчував те, що відчуває Годжу. Він не шкодував за тим, що був змушений піти, і просто посміхався.
« Не плач, ти повинен посміхнутися» — повторив він собі, згадуючи слова Ходжу.
Але Сан Мін все ще не міг посміхатися. Щоразу, коли він думав про Блуджу, усмішка автоматично зходила з обличчя. Він був занадто важливий для нього, але тепер Сан Мін не почує його голосу і сміху. Усвідомлення того, що він більше не зустріне тут Ходже, потрясло його, і все ж таки він вирішив не дозволити собі померти, хоча б заради того щоб стати сильнішими та відправитися туди, де знаходяться Ян Іль Чон, Годжу і Король Копій. Хоч би що сталося, він повинен зупинити кінець.
Сан Мін зупинився. В якийсь момент він опинився в центрі своєї свідомості і спогади почали випливати перед ним одне за іншим.
Колись давно жив Ян Іль Чон. Він був занадто талановитий, і ще в ранньому віці переплюнув свого батька з навичками, досягнувши меж превідомості. Він вивчав Чорний Грім, і тоді ж створив організацію під назвою "Самарен".
Колись давно жив один самовдоволений дракон. Як і всі інші дракони, він від самого народження займався магією. Вона давала йому простіше, ніж усім іншим. Цим він і пишався. Як і більшість інших драконів, він міг мати людський вигляд, ніж час від часу й використовував, коли проводив час серед людей.
Колись давно жив чоловік на ім'я Джу Хві Бек. Він несподівано став покликаний до цього світу, і через це не зміг завершити багато справ у своєму світі. Але він насолоджувався кожним боєм, що проходить з використанням Ці. І ось одного разу він випадково... Ні, це не було випадковістю. Одного разу він зустрів двох жінок-вампірів.
Не так давно жив одна дитина чотирнадцяти років, яка дуже не любила ходити до школи.
Сун Мін відчинив очі. Йому було потрібно багато часу, щоб перебрати всі спогади. Хоча минуло небагато часу, Сун Мін знав, що у світі свідомості і в реальному часі йде зовсім по - іншому.
Він повільно опустив очі і подивився на своє тіло. Світильники розсипалися.
« Хто ж я? Якщо я володію спогадами Ян Іль Чона, то я і є Ян Йон Чон? А якщо маю спогади дракона, то я змій? А може бути Володар крові?»
Це нелогічне питання.
« Я і сам знаю, хто я. Я повинен залишатися собою, а не ставати Ян Іль Чоном, драконом чи володарем крові.
Значить, він Примарний Коп'єносець?
— Нет...
Сан Мін повільно закрив очі. Він підняв обидві руки і накрив ними обличчя, на якому вже висохли сльози.
« Я не можу бути Примарним Коп’єносцем. Їм я був до цього моменту."
У той час, як він убив Примарного мечника, і до того, коли Дженіелла відрубала йому голову.
- Цього мало.
Примарний Коп'єносець слабкий. Він не може їм залишатися.
Ту-дум.
Його серце вдарило з такою силою, що всі навколо могли почути його.
Сміх Дженіелли затих. Вона витягла руки з живота Чорного Дракона. Неподалік лежала повністю скручена Скарлет, а трохи поодаль сидів Ллойд з низькою опущеною головою.
— А-а...
Осла з розплавленими крилами заплакала по землі. Обличчя Пек Сого було білим як сніг. Вона застила і невидими очима дивилася в сторону крику. Рубі витратила всі свої сили і також втомилася сидіти на землі.
Ту-дум.
Знову почувся той самий звук. Дженіелла не дивилася на все те, що зробила навколо. Вона втупилася у ту сторону, звідки доносився звук. Хоча Дженіелла відірвала йому голову, серце Сан Міни знову забилося. Вона відчула, як по його тілу побігла кров, і в якийсь момент відірвана голова знову з'явилася. Вугілля губ Дженіелли здригнулися, і вона посміхнулася.
— Ну нарешті! Я думала, що ти справді помер.
Сун Мін відновлювався занадто довго. Він почав задумуватись над тим, чи не помер. Це дуже потішило Дженіеллу, тому що вона хотіла не просто вбити Санміна, а побачити, як він відчаюється. Коли він розкриє очі, Дженіелла підготувалася дуже добре. Вона хотіла його здивувати.
Дженіелла відрізала праву руку Пек Сого, вирвала ліве око Скарлет і відрізала ліву руку Чорного Дракона. Ллойд не мав правої ноги. Вона спеціально відривала по одній частині тіла, тому що решта хотіла зробити на очах Санміна, щоб він бачив, як вони страждають від болю. Вона хотіла побачити, як Сан Мін відчаюється і сплачить, благаючи її зупинитися. Хотіла, щоб він просив прощення і попросив їх врятувати, не робити їм боляче.
Дженіелла повільно підійшла до Сун Міну. Вона вже кілька разів запитувала його, чи він знеохотився і не давав необхідної відповіді. Але тепер вона зможе почути те, що хоче.
Королева вампірів зупинилася. Пиття серця почало ще більше зростати.
Він розплющив очі. Здавалося, що він прокинувся від довгого сну. Голосу Ходже не було. Звичайно. Він більше не з ним.
Сон Мін повільно піднявся на ноги. Йому здавалося, що тіло належить зовсім не йому. Він відчув ще більший дискомфорт, ніж у той момент, коли пожер серце Айне. Сан Мін думав над кожним своїм рухом. В якийсь момент він зрозумів, що стався справжній Прилив. Йому більше не потрібно було зосереджуватися на животі. Величезна енергія, яку там знаходив Нейгун і сила нелюдя, тепер розподілялася по всьому тілу.
— Ну як? — запитала Дженіелла.
Сун Мін подивився на неї відсутливим поглядом у відповідь і королева вампірів посміялася.
« Його мозок ще не відновився? » — подумала вона.
що сталося, поки ти відпочив.
Вона не стала розповідати про все, що накоїла, думаючи, ніби буде куди веселіше, якщо Сун Мін побачить усе своїми очима. Він повільно озирнувся навколо і побачив багато чого: Ослу з порваними крилами, обсічену Рубі, вкритих кров'ю Пек Сого, Чорно дракона та Скарлет. Кров, кров і кров.
Сан Мін повільно закрив очі. Мертвих не було. На щастя, всі були живі. Це трохи заспокоїло його, але еліксири не всемогутні, і такі рани відновити вони не зможуть. Якщо людина відірвала руку, їй доведеться жити решту свого життя без руки. Якщо виривали очей, то очі і не буде. Але все ж вони живі. Усі живі.
Сун Мін здихнув — найгірші побоювання виявилися марними. Ще не було так пізно, щоб він не зміг все виправити. Він був вдячний за це.
- То що? — Ще раз запитала Дженіелла.
Вона поступово наближалася до Сун Міну, рухаючись настільки легкою ходою, ніби вона танцює.
- Як ти себе почуваєш? Поки ти валявся без свідомості, все змінилося. Ты...
— Розпач, — сказав Сун Мін.
Він не повністю слухав промову королеви вампірів, добре розуміючи її наслідки. Поки він був без свідомості, Дженіелла могла вбити всіх. Навіть об'єднавшись, вони не дотягували до її рівня, вона занадто сильна.
Але вона нікого не вбила. Нанесли невиліковні рани, але не вбила. Сон Мін точно знав, чому вона так зробила. Вона хотіла, щоб він у розпачі.
- Це не до мене.
Вони не мертві, і цього достатньо.
Почувши відповідь Сун Міна, Дженіелла розсміялася.
— Все ще нет? — тихо пробурмотіла собі під ніс. — Ну ладно. Це... Добре. Отже, ти не можеш впадати у розпач? Чудово. Ніч довгий. Навіть якщо ми не встигнемо за повний місяць, я створю новий Місяць. Чи це може спонукати тебе впадати у розпач? Побачимо. Але якщо ти не в розпачі, то що тепер маєш?
- Гнів.
« Це так дивно, — замислилась Дженіелла. — Почувши відповідь Сун Міна? - Може у нього й правда мізки не відновилися? "
Він же не ідіот, повинен розуміти, до чого все йде. А може, він просто у сильному шокі і мозок відключився?
- Знаєш... Ти якийсь дивний, - з її обличчя зникла усмішка.
Якщо його свідомість вже відключилася, то у всіх діях Дженіелли пропав сенс. Вона хотіла, щоб Сун Мін осів на землю від страху, аби він плакав і кричав. Я хотіла повеселитися перед тим, як знищити його повністю, бо поки вона ще не встигла насолодитися подіями. Я хотіла, щоб він знепритомнів.
Погляд Дженіелли змінився. Вона подивилась на Сан Міна своїм пронизливим оком і здригнулася.
"Ходжу немає?..."
Ще зовсім недавно він був у Сан - Міна. Звичайно, його дух був настільки слабким, що було б не дивно, якби він зник в будь-який момент, але вона і припустити не могла, Що станеться це так раптово. Але і це не все... Щось ще...
Її око луснув і з нього потекла кров. Дженіелла захиталася і, відійшовши назад, обидві руки вхопилися за око. Вона нічого не бачила за допомогою свого таланту. Повинна була побачити... Але не бачила. Вона і до цього не могла розгледіти його, але настільки сильне протистояння вона відчула вперше.
- Що сталося?
- Багато чого.
Навіщо їй все пояснювати. Сон Мін повільно пішов у її напрямку. Він не дивився на Дженіеллу, він бачив позаду неї Прескана, а поруч з ним стояла застигла на місці Джемні.
- Примарний Коп'єносець... — тихо проговорила Дженіелла.
— Ні, — відповів Сун Мін і помотів головою. — Я – Пожирач.
Тіло Сун Міна зникло, але Дженіелла вже повністю відновилася і вона знала, куди і як він рухається.
"Пожиртель?"
Самі по собі слова Сун Міна були не настільки важливими, адже вона і без того знала, що в ньому був Пожирач, так що у цьому не було нічого дивного. Я прогулювався, і це мене здивувало. Але ні, навіть не це стало причиною її здивування.
Дженіеллу відкинуло назад, її рот розірвався і з нього полилася кров. Сан Мін не зупинявся атакуючи її, відтіснюючи назад до тих пір, поки вона не опинилася в одному місці з Пресканом і Джеміні. Він підхопив всіх їх трьох за шиї і відстежив до початку ставка. Коли вони всі опинилися досить далеко, Сун Мін кинув на землю Прескана і Джеміні. Дженіелла була трохи попереду. Вона облизнула кров на губах мовою і подивилася на Сан Міна.
- Що ти збираєшся робити?
Він не дав жодної відповіді на її запитання. Сан Мін повільно підняв руку. Ліс фей зашумів, а решта мана зосередилась на його руці. Погляд Дженіелли задрижав. Вона зрозуміла, що збирався зробити Сан Мін, але перш ніж вона встигла якось відреагувати, вона впала в ступор.
Дженіелла на мить загубилася в просторі і просто стояла на землі, розсіяно дивлячись на Сан Міна. Йому не потрібно було списа. Магія, яка наповнювала ліс, рухалася з його волі. Він розкрив рот. Те, що він бурмотів, людина не міг зрозуміти, як і Дженіелла. Однак вона знала, що відбувається.
- Драконяча мова?
Вона не могла повірити. Це неможливо. Дракони вже кілька століть тому пішли в інший світ. Ні, нічого б не змінилося, якби дракони залишилися в цьому світі. Вона не була впевнена, що Сан Міна можна назвати людиною, але все ж. Хтось на зразок нього просто не міг знати драконячу мову, але це абсолютно точно був він. Магія рухалася слідом за його словами. Вона зібралася навколо Сун Міна і створила за ним мур, потужний бар'єр, який неможливо пробити звичайної магії.
Сун Мін вперше використав змія магію, але всі його дії були дуже природними. І це природно. Сон Мін навчився суть драконів і навчився її використовувати, хоча це все ще здавалося йому трохи безглуздим.
Він не чув чиїх-небудь голосів в голові, і це ще більше впливало на його поведінку. Непривично тихо. Ніяких жартів. Ніякого знущання. Ніяких порад.
Сун Мін вже нудьгував за цим голос.