Глибоко в лісі була маленька хатина. А в сусідньому селі я багато розповідав про старого та онука.
Про них було багато чуток, і одним з них був той факт, що старенький хворий на чуму, а одна бідна внучка доглядала його сам. Друга історія полягала в тому, що онука була божевільною.
Але це не безпідставні чутки. Іноді старий виходив до села за необхідними речами, але кожного разу його обличчя приховувала довга щільна роба. Люди, звичайно ж, вважали, що його обличчя було спотворене чуми.
Чухам про божевілля внучки також була причина. Декілька разів мисливці чули її розпачливі крики.
- Як тобі? Гори теж нічого, правда? — запитав Прескан і зняв капюшон.
Хоча маг зняв капюшон, його обличчя не було. Айне сиділа поруч і пробурмотала:
— Нет.
- Чому? У горах стільки всього можна з'їсти. Тобі не подобається земляніка? — Знову запитав Прескан, але сам не знав смаку цього плоду.
Перед тим, як розпочати літочислення, він ніби пробував землянику, але це було занадто давно, щоб пам'ятати її смак. Личам не потрібно їсти чи пити, вони в принципі не можуть харчуватися і тим більше відчувати смак.
— Їжа — це не тільки м’ясо, — спокійно доповнив Прескан.
Не можна було подумати, що він — лич, який проводив стільки жахливих досвідів.
« Яка різниця? Це було тоді, а це зараз, - подумав Прескан.
Це не лицемірство. Яке найспекотніше й краще почуття на землі? Щира любов. Так, батьківська любов. Прескан був їй переповнений.
Він відчував розчарування, що не може передати свої емоції виразом обличчя. Якщо б він мав його, то на ньому заграла б усмішка, повна сердечної батьківської любові.
— Коли ми підемо до моря?
— Хіба у нас не повно часу? Після того, як насолодимося місцевіми місцями, підемо разом до моря.
— Я хочу м'ясо, — пробурмотала Айне.
Після подій у Ормурі вона відчувала сильний голод. Не настільки, щоб втратити розум, але часом вона з’їла все на її шляху.
Він хотів би час від часу відпустити доньку, але його роль є дисципліною навіть тоді, коли доводиться лаяти її. Прескан ніколи не одружився, він ще не мав дитини, але щиро вважав Айне своєю дочкою і повністю розумів, що повинен робити у ролі батька.
До того ж, це не добре, якщо вона буде поїдати всіх навколо. Інакше кількість ворогів зросте. Звичайно людина не несе в собі загрози, але світ великий і сповнений різних монстрів, і Прескан це знав. Тому вони пішли далеко в гори.
Прескан хотів насолодитися сімейним життям і захистити Айне від приступів голоду, але це не було єдиним фактором у цьому. Він хотів, щоб його дочка пізнала людську радість. Хоч трохи.
Це було суперечливо, але по- батьківськи.
Він ніколи не жалкував про те, що втратив. Іноді він нудьгував на людях: сумував за смаком їжі, легеньким сп’янінням і спокійним сном. Прескан хотів, щоб Айне відчула і налагодилася такими речами, нехай вона не зможе спробувати абсолютно все.
Життя в лісі було нудним, але вільним. Він майже не займався дослідженнями.
- Хіба мої навички приготування не покращилися?
— Нет.
Іноді він готував для Айне, але та не дозволила нікому їсти. Нічого не зробиш. Прескан не міг відчути смаку, тому його підготовка була жахливою.
Прескан засміявся, почувши бурмотування Айне.
Він не помітив, як відчинилися двері. Перша зреагувала Айне. Її почуття посилилися після того, як вона сталася в Ормурі. Тепер вона не поступалася майстереві вищості в Ци. Хоча вона і володіла різними технологіями, її фізична сила також була на рівні.
Для захисту від вторгнення навколо хижини були розставлені різні магічні заклинання. Але аж поки двері не відчинилися Айні і Прескан не відчували присутності нападника.
— Тихо, — почувся голос з дверей.
Обличчя Айне зблідло. Вона, наче відкидаючи свої емоції, змахнула правою рукою і взяла форму меча. У той момент, коли лезо ножа змило в повітря, Прескан почув сміх.
Меч не досяг мети. Леза, зв’язана з рукою Айне, зігнулась хвилями, наче змія. Розірвалися не тільки її руки, але й м'язи і сухожилля. Все її тіло нижче голови спотворено, і полилася кров.
— Зачем? Ти ж знала.
— А-агрих!
Але Айне не померла, вона почала збиратися в початковий стан. Колишня Дженіелла подивилася на дівчину і, обгорнувши клинки, засміялася.
- Ти стала сильнішою, ніж раніше.
Айне, хитаючись, піднялася. Її тіло змінилося. Багато леза згрупувалися в центрі тіла, але Дженіелла не налякався. Прескан у паніці затремтів.
Це було дуже далеко від півночі. Що королева вампірів, сотні років не полишала Травіа, робить тут?
— Не бійся, я прийшла з миром.
- Що ви... Що Ви тут робите?
— Подумала, що мені треба поволі починати діяти.
Її метою було прагнути майбутнього, яке вона бачила. Звичайно, вона не збиралася це пояснювати, але в її видінні чітко з'явилися Прескан і Айне.
"Може ця халупа і є Пожирач?"
Ймовірність цього є. Серце, яке зробив Прескан, могло зіграти свою роль.
"Але... якщо вона не Пожирач ..." - Дженіелла цокнула мовою.
Занадто далеко від ідеалу. Швидкість відновлення хороша, та і фізичний стан теж, але техніка її кульгає.
- Я не збираюся вбивати вас. Ви мені не давали приводу.
Вона позичила Арбесу Прескана та Айне для своїх цілей у майбутньому, яке бачила раніше. До цих пір Дженіелла думала, що Арбес забере тіло Айне і стане сторожем.
« Я ж не знала, що він помре таким чином".
Дженіелла не знала, що Сан Мін теж був у Ормурі в той самий час. Навіть не так: в її майбутньому і зовсім не було Сан Міна.
— Подобається грати в хованки? — запитала Дженіелла і озиралася.
Непідхідний обставлений занадто милий будинок. Дженіелла простягнула руку до Айни і, посміхнувшись, сказала:
— Мистецтвознавця, яка не знає свого місця...
— Досить, — швидко встав Прескан між Аєн і Дженіеллою.
Та пробурмотала:
Ти настільки віриш у свою посудину життя, що вирішив стати переді мною?
— Я просто не хочу бачити, як вона страждає.
- Ти говориш дивні речі.
- Що Ви хочете від нас? Навіщо прийшли сюди?
- Навіщо я прийшла? — Дженіелла опустила руку. - Щоб забрати вас.
- Що?
— До себе додому, її очі засяяли червоним світлом. — В травиа.
***
- Ти точно в порядку? — Занепокоєний запитав Сан Мін у Скарлет.
Скарлет крутилася перед дзеркалом у тонкому робі і поправляла волосся.
- А що означає "в порядку"?
- Зрозумій, це може бути небезпечно.
— Мені здається, що бути тут однією небезпечністю, — засміялася Скарлет. - Якщо ти і Ян Іль Чон підете, то Самарєн опустелює. І через те, що ви вдерлися у реставрацію Тан, невдоволення фракції зросло. Що ти зробиш, якщо вони атакують порожній будинок, поки ви не від'їжджаєте?
- Вони не робитимуть цього.
- Ніколи не знаєш, що може статися. У світі багато всяких психів.
— О-о-ох... — Сан Мін не знайшов, що відповісти Скарлет, і тільки зітхнув.
Вона вже поговорила з Ян Іл Чоном і вирішила покинути Самарян. Вони також погодилися, що Скарлет надто небезпечно залишатися в Самарієн самій.
- А що, тобі буде незручно подорожувати зі мною?
- Нічого подібного.
- Пам'ятаєш, як ми вийшли з Бехенґеру до Шаолінь? Ми ж були разом. Минуло менше року, але було весело. Скарлет засміявся і пробурмотів. — Тоді ти виглядав старо, але вів себе мило.
— Не мило.
- Це ти так думаєш. Але знаєш, при атакі на Кім Джон Хьона ти використав маску і прийшов, щоб врятувати мене. Тоді я засмутилася, що ти зруйнував свою зовнішність маскою.
- Що значить "розбудована»?
« Ти виглядаєш привабливо, і мені стало шкода тебе », — засміялася Скарлет.
Вона повернулася до Сун Міна і, тримаючи робу двома руками, запитала:
- Як тобі?
— Красиво.
— Как бездушно... — Пробурмотала Скарлет, побачивши холодну реакцію Сун Міна.