Поки Янгола готувався спати за океаном у США, на землі з нетерпінням чекав новий сонячний день.
Якщо подивитися з неба, то район Ньюарка на березі річки Гудзон виглядає як потворний мохова ділянка. Там розсипається « скричені коробок», які скупчилися в купу, що тягнеться на десятки миль.
Після економічної кризи у великих жителів Нью-Йорка банки забрали їх вдома, тому що вони були на мілині і не могли сплачувати іпотеку, а Манхеттен та Лонг-Айленд, як відомо, дорогі й багаті райони, так що в результаті вони переїхали сюди через жоряні халупки та намети, ставши новими міськими « контейнерами».
Дорослі переходили річку, коли мали час спробувати щастя і знайти роботу. Діти кидали школу, щоб допомогти зібрати будь - яке сміття і метал, який вони могли продати для сім’ї. А жінки збирали дикі фрукти та гриби в селі. Це сьогоднішня Америка, Америка що втратила свої мрії, своє майбутнє і свою надію, де всі в замішанні, Дезорієнтовані та остепенело виживають кожен день, щоб набити черево.
У Нью-Йорку є популярна дитяча пісня: « Мелон свиснув у свисток, Гувер подзвонив в дзвіночок. Уолл-стріт дає сигнал, Америка летить в пекло!»
Після краху фондового ринку економіка США була вкинута у повне спустошення, і незабаром почалася жахлива ланцюгова реакція. Паника, банкрутство, закриття заводів, безробіття робітників, поширення бідності, організований опір і грань громадянської війни. Фермерські капіталісти та великі фермери винищували « вивізки» продукції у величезних кількостях, використовували пшеницю і кукурудзу як паливо замість вугілля й виливали молоко в річку Міссісіпі. Бездомні в містах будували примітивні сховища з досок, старої жесті, брезенту і навіть пергаменту, а місця для поклоніння цих хатин стали називати «віллами Гувера». Шумки з їжею безпритульних називали « сухками Гувера», автомобілі, які тягли тварини, тому що господарі не могли дозволити собі купити паливо на честь того, хто був там. Продавець яблук на вулиці став одним з найвідоміших символів Великої депресії. Багато тих, хто змушений заробляти на життя як бродячих торговців фруктами, в минулому були успішними бізнесменами та банкірами.
Невисокий Ліліан Фелдер, який працював інженером на телефонній компанії Фостера, влився у натовп. Колись це була приємна робота, але він втратив її в один момент, коли його бос поніс втрати під час краху фондового ринку, у результаті чого компанія була захоплена банком. Він збирався викладати в університеті, але під час Великої депресії тисячі студентів почали кидати навчання і оскільки навчальні заклади для самозбереження були готові залишити тільки найкращі таланти для таких, як він, не було ніякої надії.
Падіння від середнього класу до крайньої бідності за одну ніч було неймовірним, і багато його колег розлучилися з жінками або вчинили самогубство.
Ліліан Філдер повільно рухався разом з натовпом, схожий на слимака, роздумуючи, чи варто йому спробувати щастя в Вашингтоні і знайти нову роботу після цієї, як раптом хтось постукав його по плечу позаду нього. Повертаючи голову, він побачив чоловіка середнього віку, добре одягненого і по матеріалі його одягу можна було легко визначити, що цей чоловік багатий: « Ви містер Ліліан Філдер? »
« Я — Ліліан Філдер, чи можу я дізнатися хто ви?»
« Здрастуйте, містер Ліліан Філдер, мене звати Луїс. Тут не місце для розмов, давайте знайдемо інше місце ...." — Чоловік середнього віку, який назвався Луїсом, і вказав на ресторан поблизу: « Як щодо того, щоб піти туди й поговорити за випивкою? »
Лілієн Філдер не міг не поковтнути, це був елітний ресторан, який йому не вдавалося відвідати кілька разів навіть тоді, коли він був інженером: « Ви цього хочете?»
Луїс кивнув з ніжною посмішкою: « Безупинно, будь ласка.
Ноги Ліліана Филдера нечутно підійшли до ресторану.
У ресторані Луіс на одному подиху замовив кілька страв і пляшку висококласного червоного вина. Ліліан Філдер не міг не дивуватися таємно, ціна цієї пляшки червоного вина була еквівалентна його зарплаті за попередній місяць.
Офіціант нарешті приніс страву, і Ліліан Філдер жадібно сковтнув.
Луї сказав, наливаючи йому вино: « Мистер Фелдере, будь ласка, насолоджуйтеся».
« Дякую, дякую. — Ліліан Філдер не міг дочекатися, поки візьме ніж і виделку, розріже перед ним соскове м’ясо стейка, помістить його в рот та прожует. Він так довго не їв такої смачної їжі, що був на порозі сліз від щастя. Здавалося, що його шлунок все більше стискається, закликаючи його прислати ще їжі.
Луїс зберігав на обличчі м’яку посмішку, час від часу надіваючи Ліліан Філдер напій.
З'ївши стейк за один присест, Ліліан Філдер нарешті ригнув і витер обличчя, злегка почервоне від фортеці вина. Відчинивши рота, він запитав: « Містер Луїсе, з якого приводу ви хотіли мене бачити? »
Луіс зробив обережний ковток вина, перш ніж заговорити: « Містер Ліліан Філдер, здається, останнім часом ви не дуже добре проводите час. Я тут від імені компанії, щоб найняти вас на роботу до нас в якості інженера-електрика".
Ліліан Філдер почухав голову, і все ще трохи збентежений: « Містер Луїсе, скажемо так: на тому місці, де я стояв у черзі, повно людей з кращими навичками, ніж в мене, чому ви вибрали саме мене?».
« Наша компанія побачила ваш патент на транзистор, і підписавши договір про передачу патентів, ви можете отримати джаєрі в розмірі 1000 доларів. І ви можете отримувати щомісячну зарплату в розмірі 300 доларів на місяць. Ваша дружина і діти також будуть організовані в нашій компанії, а витрати на навчання ваших дітей у університеті оплачує наша компанія. Ваша сім'я зможе жити принаймні середнім класом."
"Триста доларів на місяць?" — Ліліан Філдер відкрив рот від подиву. Знаєте, навіть перед катастрофою середній американський лікар заробляв всього близько 2000 доларів на рік, а автомобіль Model T коштував 200$. Потім він поспішно похитав головою: « Боюся, ви мене неправильно зрозуміли, містере Луїсе, я зареєстрував патент на транзистор, але це зовсім не добра річ. З такою кількістю недоліків, вона зовсім не практична". Він вважав себе чесною людиною і не хотів, щоб ця людина зазнала шкоди від її "неякісних" винаходів.
Посмішка на обличчі Луїса залишилася незмінною: « Ось чому ми просимо вас повернутися, вивчити і вдосконалювати його разом з нами».
«...». Ліліан Філдер припинив спроби переконати його: « Я згоден і, до речі, ви не сказали, з якої компанії? » — Йому було трохи цікаво, яка компанія виявиться такою щедрою, щоб найняти такого маленького інженера, як він, зараз, коли всі американські компанії скорочують працівників.
Луїс злегка задушив очі: « Немецький концен Зевс ».
Чай, який Філдер випив Ліліан, ледь не вийшов назад: « Німеччина? Ви з Німеччини? Корпорація "Зевс"? Це та ж компанія, яку заснував сам ваш принц? "
Луїс кивнув: « Так, саме так. Не хочете влаштовуватися туди? Ваша сім'я може поїхати в Німеччину будь-коли, і ми залишимо місце для проживання."
Ліліан Філдер задумався лише на секунду, згадуючи про свою дружину і сина, яким не вистачало їжі вдома. Я зараз повернуся і зберу речі, і ми зможемо виїхати після обіду."
"Краще і бути не може" — Луїс підняв свій келих: « За все добре, що нас чекає в майбутньому містера Ліліан Філдер".
Коли він говорив, його друга рука потяглася до кишені сорочки і дістала брошуру. Брошура була щільно заповнена іменами та адресами десятків людей, усіх важливих осіб, яких він мав відвідати і прокласти роботу в Німеччині одного за другим.
Люди, які в брошурці сказали « так» були у порядку і могли переїхати до Німеччини для щасливого життя, що ж стосується тих, хто відмовився, то він не знав про те що станеться. Він просто повинен був доповісти список тих, хто відмовився, своєму начальнику.
https://literna.net/uk/books/246-ya-stav-spadkoyemtsem-nimechchini