За межами Гаолінг Амелл йшов пішки, роздумуючи про долю Аанга. Всередині нього боролись суперечливі почуття: він був майже впевнений, що Аанг живий, але не знав, як це перевірити. Енергетична сигнатура Аватара була невловима, і Амелл міг тільки чекати, поки той не подасть знак. Якщо Аанґ загинув, Амелл поклявся знайти нового Аватара і навчити його служити Г’яцо та повітряним кочівникам.
Він зупинився на крутому скелі, звідки відкрився вид. Його погляд був холодним і обачним, коли він оглядав околиці й шукав слідів вогненної нації. Раптом він побачив дім Тоф. Він побачив її, що сиділа біля ставка на задньому дворі, оточеної горілкою. Вона використовувала свої здібності, щоб створити три крихітних кам'яних кола навколо пальми, але її рухи були млявими, ніби вона втратила інтерес до всього.
- Що я тобі зробив, Тоф? - Амел прошепотів, дивлячись на неї. - З огляду на твою сімейну ситуацію, я повинен був здогадатися, що ти приєднаєшся до першого, хто виявить тобі справжню турботу. Так що я не можу просто кинути тебе, правда? - Він посміхнувся, але почуття провини в нього тільки посилилося.
- Тоф, всередину, час спати! - Голос матері Тоф з дому. Жінка висунула голову з дверей, крикнула і знову зникла всередині. Батьки Тоф доглядали її так, що вона більше не була близьким другом. Вона стала для них предметом гордості, а не дочкою.
- Ладно, мам! - Тоф, вставши і прямуючи до дому. Вона робила вигляд, що нічого не бачить, але Амелл знав, ніби її сейсмічне тіло тепер може бути гострішим за зір її батьків. Перед тим як увійти, Тоф з тугою подивилася на захід.
- Що ти робитимеш, Тоф? - Мудрий сказав Амелл. - Чи підеш ти в пригоду, чи залишишся тут у цьому задушливому житті?
Місячне світло відбивалося від води ставка в саду Тоф, створюючи таємничу атмосферу. Раптом Амелл помітив рух у кімнаті дівчинки. Він побачив, як вона вибігає з вікна, одягнена в нічну сорочку, яка явно не призначена для нічного прогулянок. Але це не зупинило її. Вона бігла, не зупиняючись поки не опинилася біля входу в печеру, де колись зустрічалася з Амелом. Вона нервово видихнула і увійшла всередину. Їй не потрібні були очі в темряві, а її сейсмічне тіло давало їй ідеальний зір у цих тунелях.
— Я не сподівався від неї такого вчинку, — сказав Амелл на вершині скелі. Його плащ розвівся на вітер. Він легко відштовхнувся від землі і зник.
Всередині печери Тоф йшла обережно кроками.
- Амелл, ти тут? - Прошепотіла вона, озираючись, хоча нічого не могла розгледіти очима. Вона продовжувала кликати його, поки не добралася до місця, де він колись навчав її. Вона використовувала сейсмічне м’яке, але бачила тільки каміння і велику скелю.
- Ні, будь тут! Так і повинно бути! - Вона сказала собі, знову пукаючи в хід своє сейсмічне трохи, але нічого не зловила. - Будь тут! - Вона повторювала це знову і знов, але результат був той самий — нічого. Через кілька секунд Тоф просто дивилася в нікуди, і їй захотілося розірватися на шматки. Більше всього на світі вона хотіла зустрітися з Амеллом, їй потрібен був хтось, хто дійсно дбав би про неї, тому що ніхто в її будинку не робив цього.
- Трохи запізно для маленької леді розгулювати тут, тобі не здається? - У неї за спиною почувся голос, і вона відразу його впізнала. Вона обернулася, і її сейсмічне трохи зловило людину, яку вона колись прийняла за валун через його розмір. Вона відразу підбігла до нього і з усіх сил врізалась у нього, випадково пошкодило плече. Він підхопив її перш, ніж вона впала і ніжно обняв однією рукою.
- Ну і навіщо ти це зробила? А тепер дай мені поглянути на це плече, — сказав Амелл знімав частину нічного сорочки, яка закривала її плечі.
- Ти справжній, я хотіла знати, що ти не зникнеш знову. Мені було так сумно, коли ти зник раніше, — сказала Тоф, і коли вона відчула ніжне дотик Амелла до свого плеча, їй відразу стало краще. Саме цього вона хотіла від своїх батьків: щоб вони стали ліпшими, чи принаймні запитали про те, що з нею відбувається. Але вони радше думали про пошкодження одягу, ніж про синця на тілі дочки.
- Звичайно, я справжній, Міледі. Мені шкода, що я так раптово поїхав, але мені потрібно було врятувати дуже важливого друга. Ти пробачиш мені? - Він запитав, посміхаючись.
- Так, відійди! - Щасливо закричала Тоф, пірнаючи в нього. Після довгих обіймів вона нарешті випустила його зі своїх обгортень. Вона посміхнулася від вуха до вуха з найрідкіснішою особою, яку Амелл коли-небудь бачив. Він почав відчувати, як вина і біль від втрати своїх друзів повільно таяли, дивлячись на її усмішку. Вона була настільки чистою і невинною, що він боявся доторкнутися до неї, ненавидячи те, скільки крові було на його руках. Він не хотів занечищувати її, розповсюджуючи на неї усю свою смерть і кров.
- Тоф, на тобі майже немає одягу, так що давай повернемося у твій будинок. Але я обіцяю, що не зникну знову без слів — сказав Амелл спокійним тоном.
Тоф прийняла чарівний і строгий вираз, швидко потягнулася і схопила його за руку.
— Обіцяй більше не йти, — сказала вона, дивлячись прямо в його очі або близько до них, бо її сейсмічне тіло мало не могло повністю знайти його ока. Це випадково зробило момент ще миле, так як вона дивилася прямо на його лоб.
- Так, я обіцяю. Я не піду, не сказавши тобі куди іду, — сказав Амелл.
Тоф, виконавши цю обіцянку, погодилася повернутися додому. І вони пішли назад рука об руку.