Звичайний вихідний в Конохі.
Юя повернувся додому вже після трьох годин дня.
— Ого, ти сьогодні рано, — здивовано помітила Цунаде.
— Ага. Я нарешті розставляв людей з усіх відділів, так що у мене справи погіршилися. Можливо, тепер завжди буду повертатися раніше.
З цими словами Юя опустився на диван і втомився потер переносицю.
Цунаде підійшла, простягла йому тарілку з фруктами і тихо запитала:
- Ти все ще переживаєш через те, про що я тобі розповідала?
Юя кивнув.
Я спостерігав за всім, але не помітив нічого з цієї серії. І саме це мене непокоїть. — Він узяв Цунаде за руку і зітхнув. — У мене око дёргається без зупинки. Таке відчуття, ніби повинно статися щось погане.
Цунаде змилосердилася над його долонею.
— Знаєш, я ще раз обдумала все і дійшла висновку, що це просто випадковість - спробувала його заспокоїти. — Може, мені просто-напросто пощастило і я перемогла?
Юя глянув на неї. Він розумів, що Цунаде говорить лише для того, щоб потішити його. Але докази цього були досить кумедними.
- Якби хтось інший зірвав їжу, це було б нормально. Але ти...
Коли Цунада побачила насмішний блиск у його очах, то відразу ж почала нападати. Вона шлепнула його по руці і з подивом заперечила:
— А що я? Мені що, повезти не може?
Юя не став сперечатися, лише мовчки посміхнувся.
Цунада надуміла ще сильніше.
Але коли він побачив, як виснажено відкинувся на спинку дивана, вона зрозуміла, що останні дні давались йому нелегко. Скидати зло на ньому було б неправильно. Натомість вона лагідно проговорила:
— Ладно, відпочивай. Я скоро піду готувати вечерю. Що-небудь хочеш? Я все зроблю.
Юя подивився на її стурбоване обличчя, тихо хмикнув і прошепотів:
— Навіть не уявляю, як би здивувалися наставник і дядько Орочимару, коли б тебе побачила такою паінькою.
Цього разу Цунаде справді образилася.
— Вони вже в іншому світі. До чого ці розмови? І не смій думати про всякому! Не бери приклад з моїх дідів, Першого і Другого. Вони обидва загинули, не дожив і до сорока, але це не означає, що тобі відміряють стільки ж. Я тобі не дозволю. Ти принаймні ставиш мені компанію ще років п'ятдесят, чуєш?
Юя з посмішкою міцнішо стиснув її руку і з принизливим зітханням простяг:
— На той час у нас, поді, всі зуби випадуть. Яка ж радість у житті, коли навіть не їстимеш смачної їжі?
Цунада пирхнула. Переконуючись, що його меланхолійні міркування про долю Першого і Другого були лише хвилинною слабкістю, вона трохи розслабилася. А то вона і справді злякалася, що Юя став занадто легковажно ставитися до життя та смерті або, гірше того, обреставрував із останньою якесь особливе розуміння.
Як вона і сказала, їй скоро буде п’ятдесят років, але їй здавалося, що їх з Юя життя пройшло лише наполовину. Попереду були ще як мінімум півстоліття.
Хоча вона розуміла, що це буде нелегко.
— Ладно. Щоб у старості не нарікав на без смаку, зараз зроблю тобі більше смачного. Може, суп з пазурів сьогодні?
— Хм, суп... Сьогодні не хочеться. Давай краще що-небудь дотепне.
- Тоді горішки в кисло-сладному соусі?
— Пойдёт.
— Договорились. Я тоді за продуктами, а ти відпочивай.
— Добре... Піду, пізно.
***
Південний залізничний вузол, передмістя Конохи.
З вагона вийшов Орочимару в супроводі двох близнюків у костюмах покоїв. За кожною сесткою, у свою чергу, слідувало по двоє дюжиних чоловіків.
- Добрий день. Будь ласка, попередьте ваше посвідчення.
Коли процесія наблизилася до виходу з платформи, охоронець перешкодив їм шлях.
Орочимару витяг з кишені картку. Це те ж саме зробили близнюки.
— Орочимару... Вы... Той самий пан Орочимару з дослідницького центру? — Поцікавив охоронця, прийнявши посвідчення і подивившись спочатку на ім’я, а потім на власника. Вираз його обличчя тут же стало дивним. - Пан Орочимару... в костюме...
Орочимару кашляв і з найвагомішим видом заявив:
- А що в цьому такого? Я завжди так ходжу.
Брехня, звичайно. Якби Орочимару вдягався пристойно, то це вже не було б Оротара.
Але зараз за його спиною стояли дві дуже могутні фігури, і визнаватися, що в Конохі він зазвичай одягався як бродяга, було би верхи необережності. Це мало б бути хрест на всіх його планах.
Охоронець, у свою чергу, поміркував. Ім’я Орочимару було на слух, але в основному його згадували у зв'язку з дослідницьким центром. Він його ніколи не бачив.
Тому він просто віддав честь і повернув посвідчення.
- Дякую за співпрацю.
Потім він повернувся до покоївок-близнюків.
- Наступний.
Охоронець взяв їхні посвідчення і приклав до сканера на турніці. Імена « Цінше» і « Байде » висвітлювалися на екрані. « Немає сумніву, що Орочимар... В одному зміїному стилі." - подумки зв'язав він.
Звичайно, охоронець помилявся. Ясно, що імена дав Ю. Причина була проста: не називати їх весь час П1 і П2? Ім'я - річ, може і не найважливіша, але такої фамільєра не можна допустити.
До того ж...
Дві сестри, пов'язані зі зміями... це був прекрасний привід для відсилки.
Хоча тут цього каламбуру ніхто б і не зрозумів.
— Проходите. Ласкаво просимо до Коноху. Наступний.
Його погляд перемістився на двох здоров'яків за спинами сестер.
Коли їхні очі зустрілися, по його спині пробіг холодок. Рука сама себе лягла на рацію біля пояса. Одним натисканням кнопки є загін джонінів, відповідальний за безпеку станції, який з’являється сюди в мить оку.
На щастя, чоловіки лише подивилися на нього і спокійно простягли свої картки.
Охоронець кинув на них погляд і кивнув.
— Ясно. Короткострокове туристичне перебування. Добре, ласкаво просимо до Коноху. Бажаю приємно провести час.
З цими словами він повернув їм картки.
— Дякую, — з усмішкою подякував йому той, що виглядав привітніше.
А ось другий, з крижаним обличчям, лише кивнув і кинув:
— Непогано спрацьовано.
Охоронець застиг у замішанні.
« Можливо, і непогано, — промайнуло в його голові, але з якого погляду ти мені це говориш? Ти хто такий, начальнику? Ти ж турист! Та у тебе віза-то всього на сім днів!"
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt