Сенджу Тобірама йшов бетонною дорогою на околиці Конохи, а за його спиною більшість шінобі з несхвального подиву озиралися по сторонах.
Другий Хокаґе за останні п'ять років ні-ні та і повертався в село, так що для нього різні зміни не стали шоком. Але ці воїни... Переважна більшість з них не бачила своїх рідних стін відтоді, як пішло на війну. П'ять років. П’ять років тому навіть у центрі Конохі дороги були переважно ґрунтовими. Тепер же на місці густих лісів і зарослих бур'янами полів, що колись оточували село, розкинулися будівельні майданчики.
З обох боків дороги вишикувалися однакові, наче відблиски по одній формі будівлі. На будівельних майданчиках працювали прості люди, одяг яких дуже відрізнявся від звичайного стилю мешканців Конохи. Заздрісні війська на чолі з Тобірамою покидали роботу і мовчки спостерігали за віддаленими територіями.
— Хокаге-сама... Хто ці люди? — Підійшовши, тихо запитала Утатане Кохару.
Тобірама лише махав рукою.
Біженці. Ті, хто не зміг вижити в країні Рек та інших землях. Вони пройшли шлях до тисячі чи, щоб дістатися Конохі. Юя дозволив їм осісти на околицях.
Кохара кивнула і замовкла, але в той момент вона думала про це, залишилося загадкою.
Шлях був вільний. Коли Тобірама минув кілька перехрещень, то побачив біля головних воріт села, що зустрічались. Упереді стояв Юя, а за ним вишикувалися голови кланів: Вчиха, Шімура, Сарутобі, Хьюга...
Обличчя другого Хокаґе зворушила рідкісна усмішка.
Коли вони підійшли ближче, Юя ступив вперед і з посмішкою вимовив:
- З тріумфальним поверненням, Хокаґе-сама.
Коли він промовив це, то відступив убік і побачив на старому розділі Клана Учиха. Той з явною неохоче, але все ж вклонився.
- З тріумфальним поверненням, Хокаґе-сама.
Тобірама голосно розсміявся, владно взяв Юя за руку і привів у село, ніби вони були рівні. Цей жест був майже непомітним на дотик. Та й саме видовище того, як його зазвичай непроникне, наче висічене з льоду обличчя, засяяло живою посмішкою, говорило про багато чого — він був більш ніж задоволений роботою Ю.
Коли військо увійшло в село, їх зустріли широкі мощені вулицями Конохі з обох боків. Дехто з них дивився на легендарних шинобі, інші ж із тривогою та надією вдивлялися у ряди солдатів і шукали своїх рідних.
Тобірама, не відпускаючи руки Юя, вів армію через центр села. Коли вони проминули торгову вулицю, на лоб полізли очі озброєних воїнів. Вивіски всіх мас, неонові вогні, диковинні вітрини магазинів - все це здавалося приходьком з іншого часу.
— Данзо, — з усмішкою звернувся Тобірама до того, хто йшов поряд Шімуре. Чи міг би ти розвинути Коноху за п’ять років?
Данзо на мить задумався, як він виглядав: на місці старих приміських будинків з круглими дахами тепер висіли п'ять- і шестиповерхові будівлі. Помовчавши, він сказав:
— Не випробувавши особисто, я не можу сказати.
Тобірама прищурився. Той, хто стояв поруч Юя, лише посміхнувся. А це непогано. Він якраз думав, чим би зайняти себе, якщо Хірузен піде з головою в наставництво. Тепер, схоже, нудьгувати не доведеться.
Другий Хокаге привів армію до своєї резиденції біля підніжжя Скала Гокаґе. На фоні навколо її п'яти- і шестиповерхових громад будинок і впрямо виглядало тепер кілька застарілим.
— Наступного року його теж буде потрібно збудувати, — кинув Тобірама Юя. - Ви можете робити рішення самостійно. Не треба з кожного приводу чекати мого схвалення.
Юя ледь помітно скричав губи. Сказати легко, але він прекрасно розумів, що не може дозволити собі самовільнитися з кожного питання. У нього ще не було для цього достатньої ваги. І багато речей у своїй суті вимагали особистої участі Хокаґе.
Тобірама наказав Данзо, Акімічі Торіфу та іншим роздати грошову добавку і трофеї. Після цього вони могли відправлятися в доми.
Потім він разом з Юєю увійшов до резиденції.
Того дня в Конохі сльози текли рікою. Дехто плакав від щастя, знову обіймаючи рідних. Інші — від горя, не чекаючи їхнього повернення.
***
Молодий Орочимару акуратно склав футон і прибрав його в шафі. Він думав, що ліжко сьогодні знадобиться, але, мабуть, помилився.
"Тук-тук"
У двері постукали. Хлопчик здивувався. З тих пір, як померла стара соседка, про яку він дбав, до нього давно ніхто не приходив.
Орочимару підійшов до гэнкану і відкрив двері.
На порозі стояв чоловік, якого він добре знав.
- Пан Юя? - Здивував хлопчика.
Юя з посмішкою підняв сверток в руці.
- Я приніс вечерю. Поговоримо всередині?
Орочимару відкрив двері ширше, пропускаючи гостя в дім.
Юя поклав згорток на стіл і поманив хлопчика рукою.
— Иди сюда, поедим разом.
Орочимару, підтиснувши губи, підійшов і сів навпроти.
Коли з смаженою качкою було покінчено, Юя витер рот і, глянувши на хлопчика, лагідно запитав:
- Тобі тут подобається? Не думав змінити місце проживання?
Орочимару на мить завмер, а потім похитав головою.
— Нет. Мені і тут добре.
« Там будуть Джірая і Цунаде », — з усмішкою додав Ю.
Хлопчик вкинув на нього очі.
Тоді Юя розповів, що Сарутобі Хірузен стане їхнім наставником — його, Джіраї та Цунаде.
- Це через ваш наказ? — запитав Орочимару.
Юя розгубився, але потім трохи подумав і сказав:
— Ну... Не зовсім. Просто ви, хлопці, весь час тримайтеся разом. Я не хотів, щоб вас розлучали, ось і вирішив, що найкраще буде визначити вас трьох в окрему команду.
Орочимару підняв на нього погляд і тихо прошепотів:
Дякую.
Юя зітхнув і з’їднив хлопцю волосся. На його обличчі відображалася внутрішня боротьба. Нарешті він опустив руку і, подивившись на Орочимару, почав:
- Слухай, тут така справа... Я не знаю, як тобі сказати...
— Говоріть прямо, пане Юя, — спокійно відповів хлопчик.
Юя почесал в затилку.
— Це... щодо твоїх батьків...
- Вони не повернуться, так? — Так само тихо запитав Орочимару.
Юя замовк. Він закрив очі, а потім детально розповів про той день на полі бою, про жорстокість війни, яку бачив своїми очима.
В кінці розповіді він подивився в спокійне обличчя хлопчика і вимовив з усією серйозністю:
- Твої батьки загинули, захищаючи мене. Тому, якщо тобі щось знадобиться в майбутньому...
— Ні, — перебив Орочимару і хитав головою.
Юя замер.
— Мої батьки, — продовжив хлопчик, - загинули, захищаючи Коноху. Вони були спадкоємцями Волі вогню.
Обличчя Юя скам'яніло. Він впився у Орочимару важким поглядом.
- Хто тобі це сказав?
На обличчі хлопчика промайнуло здивування.
- Вчителі в Академії... Щось не так?
Юя глибоко зітхнув і, дивлячись на цю дитину, твердо вимовив:
- Цю ідею не можна назвати неправильною... але і правильною - теж. Вчися ніндзюцу у Сарутобі. А коли закінчиш навчання, приходь до мене. Я знайду для тебе хорошу роботу.
Глава 93 План субсидування Конохи після війни
Грудень двадцять другого року від заснування Конохи. Сенджу Тобірама було споруджено пам’ятником для тих, хто пасе. Але під стрункими рядами надгробки не спочивали останки шінобі, які віддали своє життя на поле бою. Це був кенотаф — усипальниця, яка зберігає лише імена.
Цунада боязко озиралась. Вона стояла в другому ряді, відразу за лінію, яку односторонно займав її двоюрідний дід Тобірама. А ось у першому ряді, прямо за спиною Хокаґе, в самому центрі, стояв Юя. Його оточували голови кланів — Шімура, Сарутобі та Хьюга. Але ця дівчина трохи загиналась і від Юя, в одній шерензі з Кагами, Сарутобі Хірузеном, Акімічі Торіфу та Шімурою Данзо — новим поколінням шішано, яке щойно повернулося з війни.
Сенджу Тобірама перед стремою тримав промову. Цунаде вловила лише загальний сенс: щось про те, як ті шінобі до кінця йшли Воле Огню, що їх жертва не даремно і завдяки їй новому поколінню не доведеться проливати кров на полях боїв. Вона знову підняла очі і, зауваживши, що все, крім неї, слухають з межуючою увагою, перелякано зірвався і відразу ж втупилася у землю. Дівчинка не розуміла, чому дідусь говорить такі складні та незрозумілі речі. Вона знала лише одне: втомлена тиша навколо неї змушували її затамувати подих.
- ...а тепер, на завершення, я даю слово що виконує обов'язки Хокаґе... Мій секретар, Камгане Юя. Він викладе вам конкретні заходи для підтримки сімей зниклих героїв, — Тобірама зробив великий паузу і навмисно поміняв місцями « відповідальності » та "секретарі" за те, щоб простежити реакцію присутніх.
Як він і очікував, багато з них були незадоволені.
Закінчивши, другий Хокаґе відступив. Сьогодні на меморіальному кладовищі були присутні тільки шивобі. Прості селяни зможуть прийти сюди, щоб вшанувати тих, хто спав, але пізніше. Сьогоднішній день був для своїх.
Юя, не злякаючись, зробив кілька кроків вперед, зупиняючись рівно на тому місці, де тільки що стояв Тобіра. Хоч другий не звертав уваги на такі дрібниці, Юя волів діяти так, ніби кожна деталь має значення.
Він витягнув з-за пазухи сувій і спокійно почав:
— У цій війні Деревня Скритого Ліста втратила три тисячі сто дев’яносто два шинобі. Наслідки трагедії торкнулися десяти тисяч сто вісімдесят семи сімей Конохі. Щоб допомогти рідним і родичам, я оголошую про заснування спеціального комітету з надання допомоги. У його обов'язки входить турбота про ці десять тисяч сімей, щоб вони змогли непохитно стояти на ногах у нашому селі.
Юя розгорнув сувій і продовжив ревим голосом:
— Кожна з цих родин щороку отримуватиме від Конохи допомогу в розмірі 200 000 рів. Діти загиблих шінобі, які залишилися без опіки прямих родичів, будуть прийняті в державний притулок Конохи. Селиня надасть усім необхідним до шістнадцяти років. Здобувши цей вік, коли вони зможуть почати працювати, то всі підприємства Конохі — майстерні, фабрики та інші — будуть зобов’язані надавати їм робочі місця на першому місці.
Мало не Юя озвучив лише спільні риси програми, в рядах шінобі пройшов тихий шепот.
Десять тисяч сімей... По двісті тисяч кожній... Це ж двадцять мільярдів три! Невже у Конохи... є такі гроші?
Ті, хто не був у селі останні п'ять років ще думали категоріями минулого, так що їх сумніви були зрозумілі. Але, звичайно ж, ніхто не думав, що цей хлопець бреше перед лицем стількох людей.
Далі Юя оголосив, що домогосподарки з сім'єю будуть вручені статусу « Дома Спадщина Волі Огня», а на фасаді буде правильна табличка. Але якщо вдова або вдівець, який загинув від шінобі, вирішать вступити в новий шлюб, то цей титул буде анульований. Строго кажучи, заохочення створити нових сімей було б вигідніше для розвитку Конохи. Але такий крок міг породити у ворожих шонобі згубні думки: « А що, коли я помру в наступній битві? Моя дружина (мій чоловік) відразу вийде за іншого?
Далі Юя детально роз’яснює й інші переваги, але всі вони зводяться до однієї простої думки: оскільки ці люди віддали своє життя за Коноху, то Коноха подбає про їхніх дітей і старших.
- ... Такі основні положення про діяльність Комітету з підтримки, - потонув він. - І на завершення я хочу сказати: всі ці пільги... Вони їх заслужили. Воля вогню Конохі не є сліпою самопожертвою. Воля Огню - це коли ви намертвляєте село на передовій, а селище піклується про ваших старих і дітей в тилу, позбавляючи вас від турбот за їхнє майбутнє. Ось вона - справжня Воля Огню пана Хокаґе.
Останніми словами Юя майстерно приписав усю заслугу в розробці цієї масштабної соціальної програми Сенджу Тобіраме. Можна було не сумніватися: коли завтра вийде свіжий номер газети, авторитет Другого Хокаґе в селі злетить до неба.
Сьогодні на церемонію прийшло більше восьми тисяч шінобі, інші патрулювали територію Конохи і країни Огню, але й до них новини прийдуть дуже скоро. І нехай цей величезний натовп здавалася єдиною масою, вона була неоднорідна. Близько тисячі людей з роду Сарутобі, по кілька сотень із кланів Шімура, Хьюга, Інузука... Але головною силою, кілька тисяч людей були шінобі, які вийшли з простих сімей.
Вони були незамінними до великих кланів, а також становим хребтом Конохі. У них не було гучного імені і політичної ваги, вони не вміли висувати своїх представників для боротьби за владу з клановою аристократією. Якщо говорити без обінь, то у війні зі Схованою хмарою саме ці шинобі служили пушеним м’ясом. Так, клани теж несли втрати, але з трьох тисяч загиблих переважна більшість становили саме вихідці з простори.
Їхній головний страх завжди був один: що буде з їхніми сім’ями, дітьми, якщо вони не повернуться? Тепер, коли Юя дав їм тверду обіцянку, цей страх зник.
Після завершення ритуалу Сенджу Тобірама оголосив, що всі вільні.
Цунаде полегшено випорожнюлася і вже було зібралася зірватися з місця, але, зробивши пару кроків, щось згадала і обернулась до діда. Той про щось впівголоса говорив з Юя, потім кивнув і жестом підкликав до себе Учіху Каґамі, віддаючи якісь накази.
Цунади знехтували губкою.
Юя вічно такой. Вічно по вуха в справах. І ця підслухована розмова так нічого й не закінчилася, адже вона так сподівалася...
— Эй, Цунаде! — Джирая плескнув її по плечу. — Не хочеш сходити зі мною в той притулок? Схоже, я тепер буду жити там. Кажуть, що це непогане місце! А ще там дуже симпатична доглядачка. Орочимару теж пойдёт!
Той, що стояв поруч з Орочимаром з понурим виглядом похитав головою.
— Я просто схожу з тобою подивитися, а не жити там... До того ж... Мені потрібно в найближчі дні переформувати будинок на своє ім'я.
Джірая і Цунаде подивилися на пригніченого друга, не знаючи, як його потішити. Подумавши, Джірая схопив Орочимару за руку.
— Пошли! Разом подивимося, що там за кімнати в цьому притулку!
— Уф, эй, легше! — Орочимару похитнулось, ледь не упавши.
Цунада зітхнула і побачила їх, а потім знову подивилася в сторону керівництва. Тепер вже Юя щось вточував Учихе Кагами...
Вона безпорадно укинула руки в бік. Ну що за...
Гаразд, я піду подивлюся, що це за притулок такий.
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt