У Академії шінобі панували незвичне життя. Входячи в клас, вчитель побачив дивну картину: кілька учнів опинилися у повній ізоляції. Їхні сусіди по партах, замість того щоб сидіти на своїх місцях, збилися в купу на іншому кінці кабінету, тільки б не бути поруч.
Діти з кланів Сарутобі, Шімура, Хьюга та Інузука опинилися в опалі.
Вчитель насупився.
- Що тут відбувається? А ну-ка все по своїх місцях! З малих років вже діліться на шайки, влаштовуєте бойкоти... Ми ж всі товариші, один клас, одна сім'я! Що за поведінка?
Один з хлопців, вперто скинувши підборіддя, схопився з місця.
— Но, учитель! Це через них у нас вдома так і не заробив водопровод! Моїй мамі тепер доводиться щодня тягати важкі відра з іншого кінця села!
Було потрібно одного набратися сміливості, як його відразу ж підтримали інші.
Тепер у кожному з чотирьох районів Конохі було по одному громадському колодці. Але вони не давали собі ради. Вічні черги змусили людей, які цінували свій час, купувати воду у вуличних торговців, що тягали її з річки за межами села. Вода була чистою - промислові відходи ще не встигли отруїти її, але коштувала грошей. Ті, хто не хотів витрачатися попри свій матеріальний добробут у сім’ї, слухняно йшли до криниці.
Іронія полягала в тому, що труби у нових кварталах проклали ще під час першої реконструкції. Не було лише головного — водонапірної станції, яка б наповнила воду.
Сенья Тобірама, при думці цього, несхвально захоплювався прозорливістю Ю. Закласти основи на роки вперед, передбачаючи майбутнє розвиток села... сам він на таке був не здатний.
Два роки жителям обіцяли, що вода ось-ось з'явиться. І ось, коли довгоочікуваний запуск був вже на носі, все зірвалося. Чи можна винуватити людей за їхній гнів?
У очах Юя ситуація була чіткою: маленька кланів через свою вигоду наплевала на інтереси всього села. Звичайно, не те саме, що позбавляти людей зручності, але замало приємного. Дорослі, побоюючись сильних шинобі або просто не бажаючи псувати стосунки, стримували своє незадоволення.
Але діти — інша справа. Їхні реакції були чисті і безщасні. Я не хочу з тобою гратися, значить я не буду. Жодних інтриг, ніякої фальші, тільки першодрукована прямота.
Вчитель безпорадно зітхнув. Він лише казав учням, що не слід так поводитись. Хоча в глибині душі сам був злий на ці клани до скреготу зубів. Не будь їх, і він би вже через пару тижнів відкривав кран у себе вдома...
Коли справа не торкається тебе особисто, то легко залишатися байдужим. Але якщо ти зачепиш свої інтереси, то можна сказати, що людська природа виявляється у всій красі. Це був класичний випадок з розряду « Чому ви готові пожертвувати мільйон, але не корову?» і відповідь була простою: "Тому що у мене справді є корова".
Але діти ні в чому не винні. І хоч би якою була його особиста образа, вчитель ніколи б не дозволив собі викласти її на них.
***
Академія була лише відображенням загальних настроїв. Удень село було звичайним життям, але на роботі люди часто розмовляли про це впівголоса.
Щотижневий, а іноді й частіше випуск « Вісника Конохи » став для багатьох основним джерелом новин та тем для обговорення. Купити свіжий номер по дорозі на роботу стало в звичку. І сьогодні перша смуга повідомила про провал проекту водопостачання.
Багато з них були розлючені. Але що вони могли зробити? Лише вдихнути і повернутися до своїх справ.
Клан Учиха, тим часом, опинився в абсолютно ідіотському становищі. Кілька тижнів вони не могли дійти згоди, приймаючи пропозицію Тбірами чи ні. Суперечки між « яструбами » і "голубами" досягали хрипіння. А сьогодні з'ясувалося, що суперечки вже не про що. Інші клани поставили ультиматум: або отримують користь усі, або ніхто. Проект був мертвий.
Учиха кипіли від злості, але зробити нічого не могли. Поки вони сварилися, їх позбавили всього.
Унаслідок цього на річці Нака було пошкоджено водонапірну станцію, а також ремонт водяного колеса. Відхилятися від цього Тобіраму не дозволить. Учиха і самі добре розуміли, що вже не буде цього робити. Я погодився, що вони теж мали землю.
А як щодо того, що Сенджу Тобірама намагається підкупити Учиха? Тепер вони звучали як насмішка. "Яструби" в клені були зневажені. Такий проект, як водонапірна станція для всієї Конохі - це величезні інвестиції. Втратити його було верхи глупотою.
Хоча... Якщо подумати, "десятки тисяч жителів"... Можливо, станція і не була такою вже грандіозною. Але Юя все одно спроектував її з розрахунком на мільйонний мегаполіс. Він завжди хотів робити з запасом, ніж потім шкодувати про нехватку потужностей. Чорти були готові. Залишалося тільки чекати, коли великі клани здадуться, а Учіха прийдуть з уклоном до Сенджу Тобірамі.
Як і передрік Юя, ці клани не були такими міцними. Вони не звикли до такого тиску. Вони воліли б вийти на поле бою під град кунаїв і сюріцинів, а не щодня ловити собі презирливі погляди та слухати шепіт за спиною в рідному селі.
Вони здалися. Тепер хід був за Учиха.
Тобірама чекав. День, два, три... Минуло півмісяця. Нарешті, на порозі його кабінету з'явився Учіха Кагами. На його обличчі змішалися сором, образа і принизлива необхідність просити.
Сенджу Тобірама довго мовчав. Зрештою він лише зітхнув і запевнив, що будівництво станції почнеться завтра.
Юя бачив, як гірко було Каґамі. Але він носив ім'я Учиха. І цим було все сказано.
***
Станцію побудували швидко. У день, коли Конохі пішла вода по трубах, село підірвалося вигуками. Для Юя, чоловіка з іншого світу це було звичайною справою. Але Конохі — справжнє чудо для мешканців.
Час летів. Настає дев’ятнадцятий рік від заснування Деревні, схованої в Лістві.
На фоні цих внутрішніх подій світові події здавалися незначними. Так, Конохі дійшли до висновку, що Мігукаґе та Цусаге впали в бою і винищили один одного, але не піддали особливого значення цьому. Юя лише формально відправив делегації зболювальними повідомленнями до обох сіл. З другого боку, він запитав нового керівника Каменя чи вони хочуть приєднатися до торгової вулиці Конохі. У країні завжди був надлишок харчів, тому картоплина вирішувала.
Але, судячи з донесення і в Тумані, і у Камені почалася гризня за титул третього Каґе. Що ж, це їх проблеми. Розвиток Конохі був найвищим.
А навесні дев’ятнадцятого року до Коноху прибули посли від Райкаґе.
Їхня пропозиція була простою: війна зайшла в глухий кут і настав час для миру.
Сенджу Тобірама, побагрівши, вдарив кулаком на стіл.
- Яка ж до біса перемир'я? Це ви її* почали, коли вам здумалося! А тепер хочете закінчити? Не бувати цьому! Я їх в порошок сотру!
Але Юя зупинив його.
— Конохі тепер головний обов’язок стати сильнішим, — спокійно сказав він. - Коли ми будемо незнищенними, інші прийдуть зі світом.
Тобірама, скропивши серце, взяв до уваги його аргумент. І висунув зустрічну умову:
— Добре, я згоден на перемир'я. Але нехай їхній Райказі притягне свій зад до Коноху і тут підпише мирний договір. Чи не з’явиться — продовжимо війну!
Райкаґе розлютився. І навесні дев'ятнадцятого року Дерівня Хлака з новим остервенством кинулася в бій. Туман і Камінь були обезголовлені та втягнені у внутрішні суперечки. Пісок був зайнятий грандіозним проектом з перекидання вод на південь. Ніхто не міг втрутитися.
Але в селі Хлака не звикли відступати. Впертість, що межує з нерозсудливістю, була в їхній крові.
Відповідь була простою, як удар кувалдою.
Напролом.
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt