Кілька сильних учнів магів з усіх сил потягли за дві латунні ланцюжки.
Цепі з лязком просувалися, рухаючи шестерні над головою.
Велетенські піскові годинники в камері повільно перекинулися.
Сол з нижньої частини годинника перемістився у верхню частину.
Але сталося щось дивовижне.
Хоч він і не користувався жодною магією та не був нічим закріплений, він все одно залишився сидіти на своєму місці. Навіть будучи перевернутим, він не впав.
А пісок, який покривав його, підкорявся гравітації і посипався вниз.
У міру того, як пісок осипався, Сол почувався так, ніби з нього знімають шар за шаром.
Зрештою, він став не рибкою в морі, а собою абсолютно чистим.
І червоних хвиль навколо вже не було.
Залишилося тільки тихий простір.
Без гравітації, без звуку, наче простором і часом.
Соул тихо ширяв у цьому чистому світі і навіть не відчував самотності в цій абсолютній тиші.
"Так от він, найважливіший та найефективніший для підсилення ментальній сили етап цього експерименту."
Ця думка промайнула в його голові і відразу зникла.
Це був рідкіший шанс очистити своє ментальне тіло. Він мав дорожити кожною секундою. Занедбані думки просто заважали.
Краще було знову стати немовлятком, ні про що не думати, повністю звільнити свій розум і охреститися.
Експеримент з пісковими годинами тривав п'ять днів, що набагато перевищувало початковий план Шаквілла в один-полтор дня.
Майже всі маги Практічного інституту через цей експеримент призупинили свою роботу.
Але, побачивши, що Сол все не виходить, Шаквілл не міг змусити увесь інститут чекати. Тому наступного дня він відпустив решту, а сам як організатор залишився чергувати біля камери.
Лише на п’ятий день увечері Сол вийшов з годинника.
Оскільки весь кривавий пісок був використаний і перетворився на чорний, Солу більше не потрібно було турбуватися про заборону на використання магії. Він відразу ж, втупившись у телепортування, опинився зовні.
Як?
Звичайно ж, спочатку випустив Кошмарну метелика, щоб вона стала його координатою.
Через те, що з'явилися могутні магічні коливання, пісок, який вже став чорним, раптом з тріском почав лопаттися.
Коли фігура Солу з'явилася зовні, всередині годинника, ніби одночасно вибухнуло тисяча петард, пролунав гуркіт. - Мій годинник! — У ректора Практичного інституту Шаквілла смикнувся куточок губ. Серце його обливалося кров'ю.
Хоч він знав перед експериментом, що так буде, але коли годинник дійсно був пошкоджений, то все одно не міг розбудитися.
Соул вийшов з камери, повний сил. Його ментальне тіло і магія досягли нового балансу. Деякі приховані проблеми, викликані брудною, здавалося б, були розв’язані.
Водночас тривале усамітнення дозволило Солу глибше зрозуміти свої сили.
Загалом його надбання, як і час в годинах, набагато перевершили сподівання.
Але про це, крім нього самого, ніхто не знав.
Коли Сол піднявши голову і побачивши спотворене обличчя Шаквілла, він усміхнувся. Але негайно, серйозно кажучи до того хто стоїть перед ним, теж є магом третього рівня - ректору: - Ретор шаквіл, будь ласка, перекажіть володарю Офелії, що через три дні я прийду до неї.
Після очищення ментального тіла Сол виявив, що став набагато чутливіше до магії і буяє інших.
Наприклад, він міг з упевненістю сказати, що Офелія не була оригіналом.
Тепер він був на вершині найвищої вежі Білого Око, якого мав Дворця.
Це була найвища будівля в усьому Небесному місті.
Велика башта з чотирьох сторін була засяяна велетенськими вікнами від підлоги до стелі. У центрі стояв величезний прилад, подібний до телескопа.
А ще більш вірогідно - магічний прилад для спостереження за Зорими воротами. - Навіщо ми тут? — Сол, сховавши руки під чорний плащ, стояв біля вікна.
За вікном виднілася звивиста гірська дорога, з обох боків якої стояли різні багатоповерхові будиночки. Рожево-білі квіточки, не в’яну навіть восени, вічно цвіли, харчуючись тілом і кров'ю магів.
Лепестки, підхоплені вітром, летіли до самого краю Небесного міста.
Вже кілька місяців пожвавлений повітряний порт став порожнім.
А здалека висіла ясна повний місяць.
Здавалося, вона далеко, але в той же час - так близько, що можна було простягнути руку і зірвати цей нефритовий диск, сховавши його за пазуху. — Пані Офелія, ви, випадково, не любите свіже повітря? — Обернувся Сол з незрозумілою посмішкою.
Офелія за його спиною на цей раз була не в своєму темно-синьому бачному плаття, а у білому, облегканому, з хвостом рускали. На перший погляд вона була схожа на білу вазу.
Цього разу в Білий Окозарований Дворець його вела не чари Іона, а сама Офелія.
Офелія, схрестивши руки, стояла в місячному світлі і її шкіра відливала м'яким білим світлом. - Тут можна приймати зоряне світло. Це буде корисним для нашого наступного експерименту. Якщо тобі незручно...