Анжела також почала дивитись на Біллі таким злим.
— Так небезпечно? Навіть ти не впевнений?
Хоч, покинувши Башню, вона, на її думку, вже пережила багато небезпек, але в минулому Біллі завжди здавався впевненим у собі. Він ніколи не був таким серйозним, як сьогодні.
Блискучий Біллі обернувся і подивився на Анжелу складним поглядом. Від цього у неї з'явилося серце.
— Я захищу тебе, — сказав він. — Потягнувши Анжелу на іншу дорогу, я звернув її на себе.
Дивно, але ледве вони ступили на нову вулицю, як шум прибою за їх спинами зник.
Біллі зупинився і озирнувся на провулок.
Червоний потік, що слідував за ними по п’ятах, також зник.
Біллі насупився. Роздумуючи про те, що могло спричинити прокляття, він раптом почув здивований вигук Анжели.
- Соле, що ти тут робиш?
Соул щойно вийшов з дому, де жили броджені учні магів.
Він опустив очі на маленький холщовий мішечок у своїй руці і зітхнув.
« Справді, плоди шліфувального каменю були запаси землі. На жаль, більшість з них уже вигнала. Я ледве-є набрав десяток. З такою кількістю, якщо я захочу провести тривалий експеримент з ментальною платформою, цих плодів вистачить максимум на два рази."
Можливо, десь ще були запаси, але Сол не міг довго залишатися в місті.
Він не забув про смертельне передбачення Днівника.
Чим довше він тут залишався, чим більше місць досліджувався, тим більша ймовірність випадково « залізти в кулику».
« У будь - якому разі, я вже дещо добув. Може, ще кілька експериментів і я зможу остаточно перетворити щоденник на свій Локатор. Зараз краще подумати, як звідси вибратися. Цікаво, куди поділися Мокимокі» - ледь Сол про це подумав, як раптом почув дзвін.
« У цьому містечку є дзвіниця?» — трохи подумав він. — "Здається, є."
Майже в кожному містечку була така дзвіниця для заклику жителів, тому минулого разу Сол не звернув на неї особливої уваги.
Коли Сол почув дзвін, то не збирався йти на шум. Натомість він побіг у протилежному напрямку — до міської брами.
Він не був жадібним. Він прийшов сюди за плодами шліфувального каменю. Якщо вже вони у нього, пора йти.
А що до Мокимоки?
Не факт, що він захоче йти.
Тепер у місті, ймовірно, були тільки Мокимокі.
Мабуть, це був вчинок рук Мокімоки. І, як видно з того, що він свідомо відділився від Сола, то навряд чи буде радий його появи.
Тому, не вагаючись, залишив цей розкішний житловий район, вибіг на саму широку центральну вулицю і хотів по ній дістатися до міських воріт.
Але, ледве ступивши на вулицю, він побачив, як з переучка вийшли двоє.
Це були Біллі та Анжела.
"Як вони тут опинилися?" - думають Сола шалено закрутилися.
Не встиг він прийняти рішення, як Анжела підняла голову і побачила його.
- Соле, що ти тут робиш?
Почувши крик Анжели, Біллі теж відразу повернув голову.
Він був занадто зосереджений на аналізі того червоного прибою і не помітив, що на вулиці є хтось ще.
Але, побачивши Солу, Біллі не здивувався так, як Анжела.
Здавалося, що Сола тут з’явився.
Оскільки вони зустрілися віч - на - віч, то Сол не намагався їх уникати.
- Я збираюся йти. А ви? — Сол відразу ж сказав, що не збирається претендувати на джерело прокляття в місті.
Аномалії в місті ще не зникли. Оскільки Мокімоки за цвинтарем квадрат ззовні зміг визначити, що тут є джерело прокляття, то Біллі, чий авторитет серед учнів третього рангу був ще вищим, не міг цього не помітити.
Біллі був тим учнем третього рангу, який довів до депресії наставника Гудо.
Але, на здивування Сола, Біллі прийняв те ж рішення, що і він.
- Ми теж йдемо.
Анжела подивилася на Солу, потім на Біллі і, нарешті, вставши між ними, розвіла руками.
— Ну і відмінно, підемо разом.
На думку Анжели, Біллі був досвідченим учнем третього рангу, а Сол став послідовником Господаря Вежі. Обидва були дуже сильні.
Якщо це містечко дійсно було настільки жахливе, як казав Біллі, то якби вона діяла разом з цими двома видатними учнями, у неї було б більше шансів вибратися.
Ось тільки ліва рука Анжели не поділяла її радості.
Вона з тривогою стиснула одяг на грудях Анжели, здавалося, вона була найбільш напруженою з усіх.
Сол завмер. Він не сподівався, що вони шукатимуть джерела прокляття.
А Біллі, з похмурим обличчям кивнув Солу, погоджуючись із пропозицією Анжелі.
У цей момент знову пролунав дзвін дзвони. Всі троє одночасно повернули голови.
В кінці цієї широкої вулиці була невелика площа, а прямо навпроти неї - не дуже висока стара дзвіниця.
З їх ракурсу було добре видно, як гойдається дзвін на вершині.
До дзвону була прив'язана мотузка, очевидно, з тих, які потрібно було бурчати, щоб язик ударяв по стінках.
Але вони не бачили того, хто дзвонив.
Звук прибою знову, наче стереосистеми навколо Сола.
Цього разу звук був ще ближче.
Здавалося, він зовсім поруч!
Соул зрозумів, що якщо він і далі буде тут затримуватися, то, ймовірно, зіткнеться обличчям до тієї червоної хвилі.