Він повільно обернувся і побачив, що з шафки висунулася маленька головка Панні з милою посмішкою.
Вона, схрестивши руки, поклала їх на нижній край шафи, схилила голову і, втупившись на нього своїми зоряними очима, знову точно подивилася у бік Сола.
— Панни? — Не знаючи, наскільки небезпечна ця ілюзія, Сол не став нападати поспішно.
— Брате Сол, швидше йди. Панні все ще усміхалася і навіть вигин її посмішка була такою ж, як колись. - Чуєш, червона хвиля наближається. Якщо не підеш, то вже не зможеш.
Ніби хтось клацнув вимикачем. Ледве панні домовилася, як Сол раптом почув шум морських хвиль, що б'ються об скелі.
Шш... ш-ш... ш-ш...
Соул повільно відступав, але насправді не збирався йти.
Тепер його принцип дії був таким: якщо щоденник не говорить « Не можна», то нікві інші не мали значення!
Панні « дивилася, як Сол відступає і не рухалася.
Але коли Сол прийшов до дверей, він раптом помахнув рукою в сторону Панні.
Два чорних щупальця трохи різної форми вистрілили вперед.
Одна атакувала голову Панні, а інша - її плече.
Але коли щупальця накочувались, та раптом зникла.
З зникненням Панні, який все голосніше за шум прибою зовні теж миттєво вірш.
Соул не турбувався, що напав на справжню Панні, бо не відчув на ній аури живої людини.
Але, атакуючи, він все ж підлаштувався. Він сказав Малюці Водоросль, яка мала власне свідомість, атакувати голову Панні, а сам застосував заклинання 1-го рангу «Лячне дотикання» до її плеча.
Коли ілюзія Панні зникла, Волдорос різко загальмувала й зупинилася.
А заклинання "Лазове доторкання" рознесло вдребезги маленький шафку, де стояла ілюзія.
Через заморожувальну властивість "Лідяного дотику" шафа була розбита, але не розлетівся на шматки а застиг у своїй первинній формі.
- Чому ти мене не слухаєш?
Раптом на подвір’ї почувся голос старого безумця.
Соул обернувся і побачив того, хто спав та зітхав — всього в лахміттях, старого безумця.
На цьому чоловікові теж не було аури живого.
« Ілюзія?»
Навчена гірким досвідом, Сол цього разу не почав витрачати магію на атаку.
« Якщо з цією фальшивою Панні можна було розмовляти, то і з цим підробкою безумець може також бути»
Він посміхнувся і, повільно наближаючись, запитав:
- Всі, хто зайшов у це містечко померли?
На обличчі старого безумця відображалася скорбота.
— Так, всі померли. Ніхто не врятувався.
- Хто їх убив?
Старий безумець на мить замер, його очі остелені, немов він щось згадував.
— Це... це червона хвиля...
Знову червона хвиля?
І з цими словами знову почувся шум прибою.
Але цього разу, здавалося, він був ближче.
Соул зщурився, але як і раніше не бачив на старому божевільному безшумці ніяких приліплених духовних тіл.
Місто Мофань, вбивцем якого було місто Моркімоки, мало знати про криваву хвилею.
Хтось після того, як Мокимокі пішов, перетворив це мертве місце на розсадник прокляття.
- Ти знаєш, де ще в місті можуть бути плоди шліфувального каменю?
— Плоди шліфувального каменю? - Старенький безумець. - Що це таке?
Сол насупився.
« Невже ця ілюзія знає лише про те, що було перед смертю? »
Очі старого безумця на мить забігали, а потім він знову почав торопити Сола.
— Уходи швидше, уйди скорше, а то не встигнеш.
Соул ще кілька разів поставив інші запитання, але старий безумець лише твердив, щоб він йшов.
Його терпіння луснуло.
- Якщо вже ти кажеш, що тут немає живих... - Хто тоді ти? — Він холодно запитав.
Почувши запитання Сола, старий божевільний раптом завмер. Його погляд знову затуманився, і цього разу він не прийшов в себе.
- Я ж казав, що не можна мати справи з варварами... — Він, похитуючись, спотикається і біжить назовні. - Не можна мати справи з варварами, село зруйнували, знищили!
Він біг якось дивно. Одна рука була закладена за спину, наче він щось ніс, а інша постійно махала, немов прохаючи допомоги.
"Куди це він біжить?"
Соул зробив два кроки за ним.
Старий безумець, схоже, почув його кроки, обернувся і з сумнівом подивився на Сола.
Раптом, біжучи по рівної землі, він спіткнувся об повітря і зробив два хиткі кроки, ледве встояв на ногах.
Після цього він більше не обертався і швидко вибіг з перевулку.
"Цей хлопець..." - сумніви Сола щодо старого безумця ще більше посилилися.
Цей старий божевільний і раніше був загадковим. Він міг вислизнути з Малюки Водоросль, знав таємниці Мофана і тоді зникав.
Тоді Сол вже вважав його дивним. Чи божевільний, чи ні, то у своєму розумі, тобто ні.
Несподівано його ілюзія успадкувала йому дива.
Він не втримався і пробіг за старим безумцем два кроки. Але ледве він вийшов зі двору, як втратив його з виду.
Звичайно, може бути так, що стара безумця зникла.
У ту саму мить, як зник старий безумець, шум прибої знову вірш.
« Якщо це ілюзія, то зникне в будь-який момент - це нормально".
Раз старий божевільний зник, а Панні більше не з'являлася, Сол не збирався тут більше затримуватися.