Соул почав гадати, де ж знаходяться ці квіти. Оскільки вони є рослинами, то, мабуть, у землі. А землі в Башні було мало... Може, вони зовні?
Серце Сола забилося швидше. Він сподівався і боявся розчарованості.
Але цього разу його не розчаровувало життя.
Спустившись ще трохи, Сол побачив велику дерев’яну двері з металевим каркасом.
Свічку поблизу не було, але тут було світло.
Яскраво, але м'яке світло лиався через двері, створюючи різкий контраст з мертвим світлом свічок.
Наставник Каз, діставшись до дверей, зупинився і обернувся до того, хто витягнув шию Солу. Він сказав:
- Спокійно. Не веди себе як дика мавпа.
Соул відразу втягнув шию. Але його очі все ще блищать.
- Наставнику, що ми виходимо з Вежі?
— Нічого не дивно. Коли дійдеш до другого рангу, буде багато можливостей вийти. А зараз вас не випускають, щоб ви не відволікалися і вчилися.
Каз кинув на Сола суворий погляд. Йому здавалося, що цей учень його ганьбить.
З наближенням до виходу в голові Сола з’явилася жахлива картина, яку він бачив у вчителя Рами: випалену землю, що псується брудом, розкидані трупи та чорні щупальці...
Чи це і є те, що знаходиться біля підніжжя вежі? Схоже на пекло.
Наставник Каз вже сховався за дверима. Соул глибоко зітхнув і крокнув назовні.
Навіть якщо там страшно, це все одно зачаровує.
Однак...
Порив свіжого вітру приніс із собою вологий запах трави.
За дверима вежі була крута земля.
Ніякого чорного болота, тільки світло-жовта ґрунт.
Під ногами — вправна доріжка, яка розходиться в різні боки.
Незважаючи на те, що небо в лазурному просторі далеко над головою — все ще зелені гори й ліси. Ніякого пекла.
Неподалік від доріжки — це сад, обгорнений дерев’яним парканом. Біля входу - маленький дерев'яний будиночок, в якому, здається, хтось сидів.
У саду можна було побачити багато різних квітів, які кружляють на вітрі. Але все виглядало трохи запущеним, не як у вухоному саду.
Роздався стукіт копит і скрип коліс.
Соул повернув голову і побачив, як по іншій дорозі швидко наближається двомельний віз.
Ця дорога також вела до Байшне.
Повозка швидко закрилася під високою стіною.
« Це в’їзд для возів », — пояснив Каз, коли побачив Сола, що він дивиться вдалечінь.
Сол кивнув. Довкола простягалась суцільна дика місцевість. Лише здалека виднілися якісь села. Невідомо, чи спеціально прогнали звідси людей.
Але, хоч тут і не було душі, але й не існувало так страшно, як у тому видінні. Лише трішки самотньо.
« Те, що я тоді бачив, — це наставник Рам побоювався мене, чи то була моя фантазія? » — подумав він.
Світ був не таким страшним. Життя простих людей, мабуть, було подібне до життя Сола в минулому.
Але в наступній секунду слова наставника Каза розвіяли його ілюзії.
- Такі закриті вагони в основному привозять матеріали.
- Матеріали?
— Здебільшого це заражені трупи з зовнішнього світу. Зрештою, в Башні не так вже й багато людей. Якби ми покладалися тільки на трупи звідси, ви б давно вже залишились без роботи.
Не дивно, що багато трупів не знали його обличчя.
— А охрестні міста самі присилають людей?
— У них немає на це сил. В основному, учні третього рангу самі збирають заражені трупи. Це, в деякому розумінні, і захист навколишніх земель. Інакше чому, по-твоєму, вони так охоче відправляють сюди своїх дітей?
Каз посміхнувся. Його усмішка була нерозбірливою, і це було щось більше — гордість чи насмішки.
Вони пішли до саду.
Коли вони підійшли, дерев’яний будиночок змалював голову жовтолитого чоловіка середніх років. Його риси були плоскими, але вирізнялися лише дуже довгим носом, як у Піноккіо. Мабуть, це теж результат трансформації.
- Доброго дня, пане Каз! — Він сердечно привітався з наставником.
Каз кивнув у відповідь і, вказавши на чоловіка, сказав Солу:
- Це садівник. Коли вибереш квітку-путник, він навчить тебе, як за ним доглядати.
Соул поспішно кивнув садівника. Він усміхнувся і побачив великі жовті зуби.
Вони підійшли до входу в сад. Підув вітерець, і в ніс Солу вдарив запах свіжого хліба.
Те, що називалося садом, насправді було чимось більшим. Земля була поділена на кілька ділянок, де росли порослі квіти. Стіни в них були тонкими, а бутони — досить великими. Кожна квітка мала по два листки.
Деякі квіти вже розпустилися, інші були ще в бутонах. Від вітру вони хиталися, наче ряди більших ляльок.
Запах хліба став ще сильнішим. Хоч Сол і поїв, але знову відчув голод.
- Наставник, це всі квіти-путники?
Каз кивнув.
— Все. Це лише назва одного виду рослин. Вони виглядають по-різному, але ростуть і розвиваються однаково.
Вони йшли між грядками. Солу здавалося, що квіти повертають свої голівки слідом за ними, але він не міг зрозуміти, де у них перед, а де зад.