— Ха! — Конша мало не померла з сміху. — А ти не забагато хочеш? Навіть я не впевнена, що зможу стати офіційним магом.
Хоч вона не сказала цього прямо, але насправді підтвердила догадку Сола.
— Вибачте, найстарша сестра Конша, я не можу прийняти це зілля, — сказав Сол, опустивши голову, але його голос був твердим.
Усмішка зникла з лиця Конші. Вона встала і подивилася на макушку Сола. У скляній ковпаці на її голові з'явилися п'ять або шість очних яблук, які притиснулися до скла і почали злісно втупитися на нього.
Хоч він і не піднімав голови, але відчував на собі їх важкий, наповнений жахом погляд.
Коли обличчя Сола зблідло, а тіло затремтіла, Конша посміхнулася і прибрала очі.
— Думаєш, три місяці - це довго? Не хочеш - не змушуюю. Але коли приповзеш до мене на колінах, ціна буде вже не такою простою.
З цими словами вона граційно обійшла Сола і вийшла з кімнати.
Лише через довгий час Сол повернувся до закритих дверей і витер з лоба холодний піт. Каплі, збираючись разом, скакали по віскі.
Хоч це і було страшно, але він повинен був відмовитися. По-перше, він не міг дозволити собі стати маріонеткою Конші, ставлячи своє життя на коні в надії на її доброту. По-друге, як потраплянець і ще з книгою в додачу, йому було мало майбутнього учня другого рангу. Двері в світ магії привідкрилася перед ним, і навіть цей скороминущий погляд заворожує його.
« Невже мені так не щастить? Чому я постійно натикаюся на небезпеку? Як важко вижити в цьому світі!»
З одного боку — Сід, з іншого - Конша, а посередині - Марк із його незрозумілим ставленням. Зверху — Каз, знизу - Бран, а поруч Дук затаює злобу. Чи в цьому Байшне немає добрих людей? Невже він не може просто жити як звичайний учень, спокійно вчитися, а не зустрічати ворога на кожному кроці?
Через пережитий шок у Сола ослабли руки й ноги. Він насилу зробив кілька кроків і впав на ліжко.
« Я відмовився від допомоги Конші. Тепер мені доведеться самому шукати спосіб стати сильнішим".
Соул закрив очі лівою рукою. Холодні, тверді кістки боліли вічно.
« У крайньому разі я не стану людиною! Завтра ще уроки... Спати!"
Йому не дали відпочити від кошмарів. Але він все одно встав рано - вранці, з темними кругами під очима, і перед уроками знайшов Джорджа на четвертому поверсі.
Джордж був дуже радий його бачити. Завтра була його черга прибирати коридори на світанку. Хоча це не означало, що треба було померти до кінця, але цього можна уникнути. Якщо Сол буде прихильний до нього, інші слуги не посміють відправляти його на небезпечні завдання.
- Пане, ви прийшли зробити мене своїм слугою? — очі Джорджа сяяли.
- Поки що ні.
Джордж, як і будь-яка дитина, тут же розчаровано надувся, але швидко взяв себе в руки.
- Я зрозумів, сер! Джордж завжди готовий служити вам!
— У справі, — перейшов до головного Сол. - У ці дні хтось приходив до Брана?
Джордж похитав головою.
— Коли ми відпочиваємо, то всі разом. У цей час він завжди був з нами. А ось що вночі - не знаю.
Соул замислився. Можливо, той, хто наказав Брану травити його, ще не з’являвся. Він вирішив зайти з іншого боку.
- А раніше, після того як мене поранили, до Брана не приходив такий золотоволосий хлопець років вісімнадцяти-дев'ятнадцаті? — Соул описав вигляд Сида.
Почувши це, Джордж розинув рот.
- Ти його бачив? — відразу ж запитав Сол.
— Г-господин, - заїкаючись, відповів Джордж. - Я не бачив, щоб він приходив до Брана... Но... Але ж людина, яку ви описали ... Це ж він ... - Так.
Соул широко розкрив очі. У його вузьких спогадах не було інформації про те, хто вбив попереднього власника тіла. Після слів Джорджа в його голові одна за одною почали випливати картини.
Страх перед смертю вирвався на свободу.
Світла, але від цього не менш моторошна кімната. Високі стеляжі, що виходять під стелю. Дивний золотоволосий хлопець, який постійно витягав і ставив книги. Нерозбірливий шепіт про якогось « дня». Його гнівний погляд, коли він обернувся і побачив його. У твердій палітурці, яка літала йому в голову. Головоруження, змішані з диким жахом і різкий біль. І мертва, тиша...
Сол похитнувся від шоку. Але його здивувало не те, що Сід колись вбив того «» а те що та сама книга... була тією самою книгою, що ширяла у його лівого плеча!
Соул завжди вважав її своїм бонусом, читом, золотим квитком. Вона була родом з цього світу!
Він змусив себе не дивитися на ліве плече. Пригадавши слово « деньник», яке він почув від Сіда, і знайомий формат записів у книзі...
Чи Сід шукав саме ту книгу, яку сам же в нього і кинув?
Сол посміхнувся. Цікаво, чи здогадався Сід про це? Якщо так, то всі замахи на його життя в останні дні ставали зрозумілими. Соул не знав, як відокремити від себе книгу, та й не збирався цього робити.
Він подумав: « Це означає, що війна до останньої краплі крові» і на диво страх майже зник.