РОЗДІЛ 241
П’ятитонна вантажівка, мов поранений звір, з вереском шин ледве зупинилася, врізавшись у ліхтар, біля якого щойно стояв Уджін.
Метал зігнувся до самої землі,
ніби хтось просто натиснув на нього пальцем.
Уджін різко озирнувся.
На переході попереду стояв чоловік, застиглий, мов манекен.
Схоже, водій помітив пішохода й ударив по гальмах.
Але через дощ колеса ковзнули.
Машину повело.
І вона влетіла в ліхтар.
На диво, ніхто не постраждав.
Водій цілий.
Пішохід цілий.
Постраждали лише метал і фарба.
Але…
якби не дощ…
якби він лишився стояти там…
У голові Уджіна на мить спалахнула холодна картинка.
Ліхтар падає.
Метал.
Темрява.
Він різко похитав головою.
— Ні. Якби не дощ, аварії б не було.
Спробував заспокоїти себе.
— Я б усе одно був у порядку.
І саме тоді поруч пролунав голос.
Спокійний. Сухий.
— Дощ не був причиною. Це відмова гальм.
Уджін повернувся.
Праворуч, на місці, де секунду тому нікого не було, стояв старий чоловік.
Парасоля як тростина.
Спина рівна.
Одяг бездоганний.
— Звідки ви знаєте?
— Доля існує. Але незмінної долі не існує. Людські й природні аномалії змінюють її. Сьогоднішня змінна — дощ.
Він простяг долоню під краплі.
Говорив зовсім не по темі.
І водночас… ніби по суті всього.
«Дивний дідусь…» подумав Уджін.
Та придивившись, відчув інше.
Зовнішність витончена.
Інтелігентна.
Ніби професор чи науковець.
І водночас…
його обличчя не запам’ятовувалось.
Уджін дивився прямо — і не міг пригадати рис.
Ні колір шкіри.
Ні форму очей.
Ні навіть вік.
Наче дивишся на людину крізь воду.
І чомусь поруч із ним було… спокійно.
Занадто спокійно.
— Якби ти міг обрати, ким стати в наступному житті… ким би став? Богом чи людиною?
Питання прилетіло раптово, мов камінчик у тиху воду.
— Думаю… більшість обрала б бога.
— А ти?
— Звісно.
— І що зробив би першим?
— Мм… виграв би в лотерею?
Він сам засміявся.
І сам же одразу замовк.
«Навіщо богу гроші…»
Старий тихо всміхнувся.
— Богові потрібні гроші?
Уджін почервонів.
— Ну… це ж мрія дітей. Попросити в бога грошей.
Помовчав.
— Тоді… мир у світі. І спасіння людства.
Старий пирхнув.
— Тобто ти вважаєш, що бога немає.
— Якщо подивитись новини… виглядає саме так. Якби був, світ був би кращим.
Слова самі повисли в повітрі.
І раптом у голові народилась дивна думка.
А чи зобов’язаний бог рятувати людей?
Може, люди просто вирішили, що він має?
Може, для нього важливіше щось інше?
Може, ми самі вигадали його «доброту»?
— Дивно… — задумливо сказав Уджін. — Якщо людина стає богом, вона все одно хоче продовжувати жити як людина… рятувати людей… Але світ не змінюється. То що — таких богів нема? Чи вони передумують?
Вони говорили так, ніби знайомі роками.
Наче весь світ трохи відсунувся.
Наче він дивиться на все з акваріума.
І хтось дивиться на нього так само.
— Можливо, — м’яко мовив старий, — люди справляються краще, ніж ти думаєш. Настільки, що богові не потрібно втручатися.
Його погляд був теплим.
Несподівано теплим.
— Тоді спитаю ще раз. Якщо станеш богом, що зробиш?
— Те саме, що роблю зараз.
— …
— Гратиму. Співатиму. Малюватиму. Писатиму. Мені й так вистачає.
Старий усміхнувся.
— Тоді тобі не треба ставати богом. Чит-код має сенс лише тоді, коли він потрібен.
— Для мене він не всесильний.
Без людського серця мистецтво нічого не варте.
Без слабкості немає історій.
Без болю немає пісень.
Можливо, щастя — це просто бути людиною.
— Бути богом… не обов’язково добре, — тихо сказав Уджін.
— Подумай повільно. Твій часовий горизонт тепер довший.
— Що?
Старий лагідно провів рукою по його волоссю.
Дивно.
Рука суха.
Хоч щойно торкалась дощу.
— Хто ви…?
— Можеш вважати мене своїм першим фанатом. Твій менеджер біжить. Візьми це. Як вибачення.
Він простяг парасолю.
Уджін машинально взяв.
Обернувся.
Кан Хо-Су вже мчав до нього.
Коли Уджін знову глянув туди…
старого не було.
Ніби його ніколи й не існувало.
— Ти уявляєш, як я злякався?! — задихався Кан Хо-Су. — Сказали, вантажівка вилетіла прямо туди, де ти стояв! Я дзвонив — ти не відповів! Я машину кинув і побіг!
— Ти кинув машину?!
— Та дорога й так заблокована!
Він лише тепер помітив парасолю.
— Ти звідки її взяв?
— Мені… той чоловік дав…
Уджін озирнувся.
Нікого.
— Тут був хтось?
— Ні. Я нікого не бачив.
Дивно.
Вулиця, яка була порожня, раптом наповнилась людьми й машинами.
Наче світ різко «підгрузився».
Але обличчя старого…
зовсім не згадувалось.
Лише розмова.
І відчуття.
У машині дощ припинився.
— Хьон… якби ти став богом, що зробив би?
— Скупив би всі акції DS і захопив компанію.
— Богові навіщо розважальна компанія?
— А богам не можна мати бажання? Найщасливіший той, хто робить те, що хоче.
Проста відповідь.
І водночас правильна.
Уджін тихо усміхнувся.
— Мабуть… у мене накопичилось багато сценаріїв.
— Це точно.
— Почитаю після Канн.
Повернутись.
Працювати.
Жити.
Зніматися.
Писати.
Це могло здаватись виснажливим.
Але для нього…
це й було щастя.
Навіть якби він став богом,
він усе одно обрав би те саме.