РОЗДІЛ 236
Жінка на мить забула про свої розрахунки, коли побачила його пустотливу усмішку.
У голові спалахнув солодкий, дурнуватий сценарій майбутнього.
Він був дивний.
Але саме ця дивність і притягувала.
{До речі… ми зараз у підвал?}
{Ти ж хотіла побачити мої картини. Майстерня внизу. Через очі мені краще уникати сонця.}
Ллойд зняв затемнені окуляри й засунув у кишеню сорочки.
Показав їй очі.
Вона завжди думала, що біле волосся пофарбоване.
Та очі…
вони були такого ж неприродного кольору.
Освіти в неї вистачало лише на одне запитання.
{Т-твої очі… це лінзи?}
{Можна й так сказати.}
Вони зупинилися перед дверима до підвалу, що вели просто з гаража.
Ллойд набрав пароль.
{Навіть пароль є? Напевно, картини дуже дорогі. Прямо таємна база якась.}
В її голосі текли солодка цікавість, жадоба й передчуття.
{Картини й справді дорогі. Але пароль радше для того, щоб батько сюди не заходив. Як ти сказала — це моя секретна база.}
Він приклав палець до губ.
Вона усміхнулася.
«Що ж ти від нього ховаєш?» — майнула думка.
{Те, про що він ніколи не має дізнатися.}
{Тоді пароль мав би бути складним. Щоб він точно не здогадався.}
{Ні. Все просто. День народження мого батька.}
{Що? Та він же одразу вгадає!}
Вона глянула на нього співчутливо.
Безглуздо.
Ллойд відповів спокійно.
І трохи гірко.
{Мій батько завжди ставить днем народження свого біологічного сина пароль до своїх речей. Хоч той помер тридцять років тому. Дехто використовує числа, пов’язані з тими, кого любить, щоб захистити найдорожче. Бо навіть якщо їх спіймає саме ця людина — це не страшно. Ось чому він не знає, що мій пароль — його день народження.}
Іронія.
Він не хотів, щоб батько дізнався правду.
І водночас… хотів.
Двері відчинилися.
Крик душ ударив у стіни.
Шум. Завжди шум.
Ще один крик нічого не змінить.
{Ласкаво просимо до моєї майстерні.}
Після першого знімального дня без проблем Уджін поїхав до «February 9th».
Він постояв перед вивіскою кілька секунд.
Зайшов.
Ілля сидів на дивані-стійці, слухав радіо.
Як завжди.
{Хіба сьогодні не перший день зйомок? Чому ти тут?}
У голосі — радість і легкий докір.
Було вже пізно.
{Під час сьогоднішньої сцени я зрозумів дещо.}
Уджін сів навпроти.
{Та скарбниця спогадів… Це місце, де зберігається колекція картин і старих книг?}
{Так.}
Ілля навіть не здивувався.
Він давно перестав дивуватися Уджіну.
{Тобі було настільки цікаво?}
{Не дуже. Але я хотів зрозуміти, які спогади ви розділяєте, якщо майже не спілкуєтесь. І чому вони настільки важливі, що через них можна ставити під удар шлюб міс Консчія.}
Ілля усміхнувся.
{І ти здогадався сьогодні.}
Він замислився.
І раптом зрозумів.
{А-а… пароль.}
Пароль Альберта і Ллойда.
Однаковий принцип.
Різний біль.
Для сторонніх — дрібниця.
Для дитини, що прагне любові — вирок.
Пароль, який щодня нагадує:
ти ніколи не будеш першим.
Ніколи — найулюбленішим.
{Ти знаєш пароль?} тихо спитав Ілля.
Уджін вагався.
Він не мав приходити сьогодні.
Кожен крок — до зізнання.
А він планував удавати невідання до кінця.
Але сьогодні, граючи Ллойда,
він відчув Іллину заздрість.
Його самотність.
Його перекручену дитячу образу.
І не зміг мовчати.
{Пароль — день народження Джорджіо Консчія.}
Ілля не здивувався.
Лише гірко всміхнувся.
{Пароль до місця, де зберігають найдорожче, має мати глибокий сенс.}
{А він навіть не знає, що це його день народження.}
Абсурд.
Один мучиться.
Другий — ревнує.
І не розуміє.
{Ти скажеш це Селені?}
Ілля був певен — так.
Але Уджін одразу похитав головою.
{Вона для нього занадто хороша.}
Ілля ледь усміхнувся.
{Ти тоді говорив щиро.}
Уджін видихнув.
{Навіть якщо Дастін мій друг, об’єктивно він слабший.}
{Бо вона Консчія?}
{Ні. Це її єдиний мінус. Її статус йому не допоможе. Я просто порівнюю їх як людей. Чесно кажучи… жити з голлівудською зіркою — це виснажливо. Я не буду дивитися, як це станеться знову…}
Він різко замовк.
Занадто.
Ілля дивився пильно.
Уджін усміхнувся.
Сказав, що говорить як старший брат.
Ілля зробив вигляд, що повірив.
{У будь-якому разі, я не скажу їй. Вони лише почали зустрічатися.}
{Закоханих на початку треба просто спостерігати. Якщо вони серйозні — самі почнуть боротися,} відповів Ілля.
{І все ж… кращого для неї, ніж Дастін, немає. Знайти людину, яка любить тебе безумовно — рідкісне благословення.}
І найголовніше.
{Вона його кохає.}
Ілля кивнув.
{Ось чому батьки завжди програють дітям.}
Уджін тихо зітхнув.
Серце вже прийняло Дастіна.
Розум — ще опирався.
{До речі… ти знаєш, що саме там зберігається?}
Ілля без вагань перерахував шедеври.
Він пам’ятав кожен.
{Ти забув кілька важливих.}
{Я назвав головні.}
{Ти не знаєш, що лежить у шухляді в центрі полиці з антикварними книгами.}
Ілля завмер.
Він пам’ятав ту полицю.
Пам’ятав, як боявся навіть торкатися.
{Записники Леонардо да Вінчі. Євангеліє Генріха Лева. Біблія Гутенберга. Книга Урізена.}
{Серйозно?.. Чорт, треба було погодитися, коли він хотів показати.}
Уджін усміхнувся.
{І ще дещо.}
Ілля нахилився вперед.
{Що?}
{«Бард не співає». «Озеро під морем». «Хлопчик живий». Перші видання. З автографом автора.}
Ілля завмер.
Це були його перші три книги.
Ленскі збирав лише те, що любив.
Не через славу.
Не через ім’я.
Якщо йому не подобалося — книга не потрапляла в колекцію.
Отже…
Він любив.
{Те місце — для речей, які він справді цінував.}
І Ленскі ніколи б не поставив чийсь день народження паролем, не надаючи цьому ваги.
Ті двоє хлопців були для нього такими ж дорогими.
Такими ж цінними.