РОЗДІЛ 208
— Все одно не розслабляйся, — серйозно сказав Кан Хо-Су.
— Та сюди ніхто не добереться. У батьківському домі постійно хтось заходить і виходить, усіх не перевіриш. А тут доступ мають одиниці.
І справді.
Там були:
ремонти, заходи, підрядники, родичі, гості, знайомі знайомих…
Людський потік, як вокзал у святковий день.
А тут?
Сім’я.
Агентство.
І максимум кур’єри або сервісники.
Сховатись і пробратись непомітно? Майже фантастика.
— Я просто хотів спробувати пожити сам. Інакше з’їхав би тільки після одруження.
Сказано легко, ніби мова про зміну шпалер.
Насправді ж без інциденту з проникненням він би нікуди не поїхав.
Але дякувати сталкерці за «мотивацію» він точно не збирався.
— Може, просто подати обмежувальний припис? — запропонував Хо-Су.
— Вона перш за все фанатка. За одну помилку це занадто жорстко. Дамо другий шанс.
— Ти більше схожий на мисливця, що терпляче чекає, поки жертва сама залізе в болото.
— Ні. Я просто проводжу межу. Якщо зрозуміє — добре. Якщо переступить ще раз… вона більше не моя фанатка.
Він говорив спокійно.
Не злість.
Не помста.
Просто холодна логіка.
Краще болюча реальність, ніж роки життя, спалені на безглуздих фантазіях.
— Хочу, щоб вона була розумною. Раціональною. Нормальною.
На жаль, світ не підписувався виконувати його бажання.
*
Кілька днів потому.
Виходячи з квартири, Уджін помітив оголошення на дверях сусіднього пентхауса.
Новий мешканець.
«Просимо вибачення за шум через занесення меблів».
Та було напрочуд тихо.
Він майже забув про сусіда.
І, чесно кажучи, не планував знайомитися.
Після історії з журналістом на даху слово «сусіди» викликало в нього радше алергію, ніж теплі почуття.
Краще бути мовчазною планетою на власній орбіті.
Без зближень.
Без драм.
Але доля підкинула бананову шкірку просто під ноги.
— Доброго дня! Ви живете поруч?
Ліфт відкрився.
Жінка з коробкою в руках.
Вона бачила лише його спину.
Уджін обернувся.
І вона завмерла.
— Ви… Чхе Уджін?! Справжній Чхе Уджін?!
Ім’я вилітало з її рота знову й знову, як заїдена платівка.
— Радий знайомству. Ви, мабуть, моя нова сусідка?
Її обличчя було… дивним.
Занадто натягнутим.
Наче міміка запізнювалась на пів секунди.
Припухлості. Неприродні лінії.
Як маска, що ще не вляглася по обличчю.
— Боже, я без макіяжу! Як соромно!
(Хоча легкий макіяж був цілком очевидний.)
— Я Лі Йо-Рін. Будьмо друзями!
Вона простягнула руку.
Відмовити не було підстав.
Він потиснув.
Внутрішньо зітхнув.
Імідж знаменитості іноді як кайдани на щиколотках.
— Чхе Уджін. Приємно.
Коротко. Ввічливо. Достатньо.
Він уже збирався зайти в ліфт, коли раптом…
Холод уздовж хребта.
Обличчя.
Знайоме.
Десь бачив.
Часто.
Серед фанатів.
Та, що лізла ближче.
Та, що хапала за одяг.
Та, що колись намагалася щось поцупити.
І…
та сама з відео журналіста.
Просто тепер:
-
більші очі
-
гостріший ніс
-
ідеальні зуби
-
шкіра як у рекламі крему
Пластика. Ламінати. Повний апгрейд.
Колись у неї була своя родзинка.
Тепер — стандартна «лялька з вітрини».
— От чорт…
Він дав їй шанс.
А вона сприйняла це як сигнал:
стати ближче. Буквально.
І переїхати під один дах.
*
Тепер «випадкові зустрічі» траплялися щоразу.
Він виходить.
І вона теж.
— Кудись їдеш? На зйомку?
— Так.
— Я з подругою зустрічаюсь. Не хвилюйся, нікому не скажу, що ти мій сусід!
Вона тараторила без пауз.
Наче радіо, в якого зламалася кнопка «вимкнути».
Одного разу вона «спіткнулась» і полетіла на нього.
Він відступив швидше, ніж кіт від гарячої води.
— Допоможи встати…
— Якщо настільки серйозно, що сама не можеш, краще викликати 119.
— Ні-ні!
Підвелась сама.
Він лише дивився.
Холодно.
Нуль реакції.
Внизу вона стояла й просто дивилась, як його фургон від’їжджає.
Не кліпала.
Не рухалась.
Лише очі.
Як у манекена.
— Я серйозно маю переїхати до тебе, — пробурчав Хо-Су.
— Тільки через мій труп, — сухо відповів Уджін.
Жити з менеджером? Краще вже з привидом.
— До речі… вона точно не може дозволити собі таку квартиру, — сказав Хо-Су. — Ні вона, ні її батьки.
Уджін на секунду завис.
Наче шматочок пазла клацнув на місце.
— Ми не ліземо в чужу приватність.
— Але…
— Мотивація важливіша за гроші.
І він навіть не уявляв, наскільки ці дві речі пов’язані.
*
Того дня — інтерв’ю на DSTV.
Власний онлайн-канал агентства.
Прямий ефір. Чат летить як метеоритний дощ.
Ведуча Лі Джін-А зустріла його широкою усмішкою:
— Нарешті! Чому вас так важко зловити для DSTV?!
— У чаті пишуть, щоб ви менше говорили й почали інтерв’ю, — спокійно відповів Уджін.
— Серйозно?!
Вона театрально «розплакалась».
Студію прикрасили його фото.
Але одне виділялось.
Величезне.
Майже як рекламний щит.
Фото з Дастіном Еваном з афтерпаті.
— Чому воно таке гігантське? Соромно ж.
— Два надзвичайно красиві чоловіки в одному кадрі. Це злочин — робити його маленьким.
Чат вибухнув.
І раптом:
— О! Питають, чи дозволите ви, якщо Дастін і ваша сестра одружаться.
— Хто це написав? Негайно видаліть цю людину з інтернету.
— Так категорично?
— Так. Якщо це станеться, то тільки через мій труп.
Сказано без жарту.
Без усмішки.
Як офіційна заява уряду.
Чат просто шаленіє.
Бо коли Чхе Уджін говорить серйозно…
це звучить, як вирок.