РОЗДІЛ 189
Відвідувач одразу рушив углиб крамниці, ніби ще з порога знав, куди йде.
Чомусь це зачепило Іллю.
Того дня чоловік дивився саме туди, де колись були криваві написи. І ще вибрав саме «Сповідь білого».
І в Іллі, і в клієнта були важкі обличчя.
Було видно: читати він не хотів.
«Сповідь білого» була з тих книжок, що або любиш, або ненавидиш. Багато хто кидав її на півдорозі. Тож така реакція була звичною.
Ілля навіть насміхнувся, коли той сказав, що читатиме тут.
Але той повернувся через кілька днів.
Під час другого візиту він купив книжку, бо йому стало ніяково читати без покупки. І за дивним збігом узяв третій роман Іллі.
Саме останній із офіційних творів, який ще встиг прочитати Ланскі.
Навіть не знаючи цього, чоловік зачепив пам’ять Іллі про Ланскі.
Глянувши на годинник, Ілля зрозумів: скоро той закінчить читати.
Клієнт казав, що завтра повертається додому. А ще приніс шоколад у подарунок.
Ілля вирішив віддячити.
Він підвівся, подумав подарувати йому той примірник «Сповіді білого», який той читав.
Цей екземпляр нічим особливим не був, хіба що перше видання. У нього таких ще кілька лежало.
Важливим було лише одне.
Те, що саме ця книжка стояла саме в тому місці.
Більше нічого.
Сьогоднішній день був особливим. Хотілося зробити комусь щось хороше.
Навіть якщо той ніколи не дізнається, що книжку йому дав сам автор.
Як і очікувалося, у клієнта лишалася остання глава.
Ілля тихо сперся на стелаж навпроти й почав спостерігати.
Обличчя чоловіка змінювалося з кожною сторінкою.
Як автор, Ілля відчув дивне задоволення.
Але воно миттю зникло.
— Я не L. Але мене ніхто навіть так не називає.
Клієнт пробурмотів це, дивлячись точно в те місце, де п’ятдесят років тому були написані ці слова.
У світі ці слова пам’ятав лише Ілля.
Люди з «Fiancé» давно мертві.
Це не була цитата, яку хтось передає поколіннями.
Просто безглузді каракулі на стіні.
Тоді чому…?
І чому він дивився саме туди, ніби знав точне місце?
— Хто… ти такий?
Ілля спитав це хрипко.
Хотілося схопити його за комір і витрусити правду.
Але коли людина занадто розгублена, вона нічого не може зробити.
Клієнт теж виглядав шокованим.
Спершу — нерозуміння.
Потім — плутанина.
Потім — дивна хвиля емоцій.
І раптом він спокійно нахилив голову:
— Коли ви питаєте, хто я… ви про ім’я?
— Слова, які ти щойно сказав. Звідки ти їх знаєш?
— Я… щось сказав?
Він кліпав очима так невинно, що можна було подумати, ніби він народився п’ять хвилин тому.
— Ти сказав: «Я не L. Але мене ніхто навіть так не називає».
— Справді? Я це сказав?
Він підскочив.
— Невже знову…? Я що, знову був одержимий? Тут раніше цвинтаря не було?!
І почав панікувати, шарпати волосся, оглядатися.
— Ви мені не повірите, але зі мною таке з дитинства. Іноді я кажу якісь дивні речі, ніби хтось говорить замість мене… Я думав, американські привиди до мене не чіпляються, але… Чорт! Я справді щось дивне сказав?!
Ілля відступив на крок.
Паніка виглядала надто справжньою.
Він колись досліджував історії про «одержимість» для своїх романів.
Симптоми… підозріло збігалися.
— Я піду. Мені страшно. Дякую, що дозволили читати… Ви добре виглядаєте, мені стало спокійніше.
Він раптом схопив Іллю за руку й гаряче потис.
А потім усміхнувся.
Дивно знайомою усмішкою.
— Більше я не зможу прийти. Будьте здорові. І… з днем народження.
Ілля завмер.
Коли прийшов до тями — двері вже зачинилися.
— …День народження?
Навіть фанати не знали дату.
9 лютого знали тільки особисто знайомі.
Звідки він…?
— Коліне!
— Так!
— Іди за ним. Дізнайся, хто він.
Готель
Уджін майже вилетів із книгарні.
Не пам’ятав, як дістався назад.
Увесь у поту.
— Ти в порядку? — злякався Кан Хо-Су.
— Так… усе нормально.
…Тридцять років.
Звісно, він не впізнав би одразу.
Але ті сірі очі.
Як тільки побачив їх — усе склалося.
Ілля.
Ілля Тернер.
— Чому він узагалі тримає букіністичну крамницю…
Уджін глянув на книжку, яку досі стискав у руках.
Він навіть не помітив, як виніс її.
«Сповідь білого».
L. Dmitri.
Дмітрі.
Друге ім’я, яке Ланскі колись розглядав для хлопця.
Те, яке не вибрали.
І тепер воно стало псевдонімом.
Ідеально.
Стиль…
Та сирість емоцій.
Та сама рання манера Іллі.
Тільки гостріша.
Глибша.
Наче ніж, який навчився різати без зайвих рухів.
— Він… мабуть, дуже довго страждав.
Тоді Ланскі цього не розумів.
Гроші, освіта, дах над головою.
Здавалося, цього достатньо.
Але одинадцятирічній дитині потрібне було не це.
Потрібна була любов.
Ілля дивився на Ланскі з надією.
Чекав.
А Ланскі бачив лише «талановитого підопічного».
Уджін стиснув книгу.
— Що мені з тобою робити…
Повернути?
Залишити?
Це не просто роман.
Це ніби лист.
Сповідь.
Запізніла.
Адресована Ланскі.
Він повільно поклав книгу до валізи.
— Перешлю йому гроші… і все.
Але сам розумів.
Це лише виправдання.
Він просто… не зміг її відпустити.