РОЗДІЛ 177
Саме тому сьогодні Уджін і прийшов на кладовище.
Він хотів подивитися на сліди тих, хто вже пішов, але встиг залишити своє ім’я в історії. Хотів глибше подумати про життя і смерть. Можливо, так він краще зрозуміє Джіна.
— Та що ми взагалі робимо на кладовищі під час відпустки?!
Раптово почута рідна мова змусила його здригнутися.
Уджін озирнувся.
Неподалік стояли двоє хлопців, на вигляд десь за двадцять. Типові туристи. Сперечалися.
— Це ж місце, де поховані відомі люди, — виправдовувався один.
— Я хочу бачити живих зірок, а не тих, хто вже шість футів під землею. І взагалі, хто це такі?
Він невдоволено тикнув у надгробки й бюсти.
Друг лише почухав потилицю. Імена нічого йому не говорили. Не голлівудські актори, а продюсери, сценаристи, режисери. Для них це були просто чужі люди.
— Ну вже прийшли, то хоч фотку зробимо. Камеру ж не дарма купував.
— «Гарний фон», кажеш? Сподіваюся, привидів за спиною не буде.
— Ти що, дитина? День же. І людей повно.
І справді, атмосфера тут була дивно спокійна. Не похмура, як на звичайних кладовищах. Швидше парк із пам’ятниками.
Уджін сидів далеко, але все одно мимоволі витягнув шию, дивлячись на них.
І раптом відчув легку заздрість.
Подорож із близьким другом. Сваритися через дурниці. Сміятися. Фотографуватися.
Такі речі стають спогадами, які вже нічим не заміниш.
Дивно, але з усіх людей навколо саме ці двоє здавалися йому найживішими.
Хоча вони були чужими, він не сприймав їх як незнайомців.
Просто… земляки.
І цього виявилося достатньо.
— Мабуть, Джін почувався так само поруч із Робертом… — пробурмотів він. — Інший, з іншої раси, але все одно «свій».
Хлопці старанно позували, бурчали, знову сміялися.
Уджін сам не помітив, як усміхнувся.
Їхня дружба була не поверхневою. Вона трималася на спільному досвіді. А такі зв’язки важать більше, ніж здається.
— Хм… може, й справді варто якось випити з Дастіном…
У них майже нічого спільного. Але, можливо, саме час це змінити.
— Та хай там що. Навіть якщо вони безсмертні… вони все одно не знають, що буде завтра.
Він підвівся, обтрусив штани, потягнувся.
Минуле важливе. Майбутнє теж.
Але жити доводиться зараз.
Якщо тисячу років чіплятися лише за спогади, можна збожеволіти. Та якщо цінувати тих, хто поруч сьогодні, тоді навіть вічність не здається покаранням.
Він прийшов думати про смерть.
А вийшло, що думав про життя.
Коли Уджін пішов із Hollywood Forever Cemetery, він і гадки не мав, що потрапив у фон їхніх фотографій, стоячи там із м’якою, майже братньою усмішкою.
— Genie?
Уджін уже виходив із кав’ярні з американо, коли хтось раптом схопив його за рукав.
Кан Хо-Су одразу зробив крок уперед, насупившись. Дівчина перелякано відпустила його.
Навіть в Америці його менеджер виглядав так, ніби може зламати комусь хребет одним поглядом.
— Хто ви? — спокійно спитав Уджін.
Якщо вона назвала його «Genie», відповідь і так очевидна.
— Я дивилась The Red! Після фільму стала вашою фанаткою!
The Red була американською назвою «Red Enemy».
І всупереч очікуванням, фільм раптом «вистрілив».
Незнайома історія. Чужа культура.
Але емоції виявилися універсальними.
Князь Мьон-Хван.
Його постава, коли він писав каліграфію. Спина в місячному світлі. Геомму перед смертю.
Глядачів це пробирало до кісток.
— Автограф! Будь ласка!
Паперу в неї не було.
— Тоді… розпишіться на футболці!
Уджін розгублено поліз у кишені.
— Тримай.
Кан Хо-Су вже простягнув маркер.
Завжди носив із собою. Про всяк випадок.
Уджін навіть на мить захопився його передбачливістю.
Він підписався корейською.
Дівчина сяяла, ніби виграла в лотерею.
— Genie! Залишайтеся в Голлівуді!
Уджін лише усміхнувся.
Він розумів це бажання.
Та жити тут назавжди… ні.
— Дивно щоразу зустрічати не-корейських фанів у Штатах, — пробурмотів він.
— Дивніше, що тебе це досі дивує, — фиркнув Кан Хо-Су.
І справді.
Мережа з’їла відстані.
Люди знали його більше, ніж він очікував.
— Скоро нас папараці загризуть, — зітхнув Уджін.
— Не накликай.
Вони обоє вже бачили, як полюють на Дастіна Євана. Справжня зомбі-атака з камерами.
— Голлівуд страшний не через конкуренцію, — сказав Уджін. — А через папараці.
— Зате це найкоротший шлях стати світовою зіркою.
Уджін лише хмикнув.
— Он фанатка. Guardian Angel ще не вийшов, а мене вже впізнають через корейський фільм. Не обов’язково тут жити, щоб бути відомим.
Кан Хо-Су засміявся.
— Хто там недавно валявся обличчям у стіл, думаючи, що пропозиція LL-Studio це розіграш?
— Та хто ж це був…
Уджін ніяково потер потилицю.
І саме в цей момент врізався плечем у перехожого.
— Ой, вибачте!
— Нічого.
Чоловік усміхнувся й пішов.
За кілька кроків раптом завмер.
— Стій… Це ж був Genie?
— Серйозно?
— Та я його обличчя з тисячі впізнаю!
Закохана парочка, що приїхала в ЛА саме через нього, кинулася навздогін.
— Genie!
Уджін почув крик, обернувся…
І побачив, як до нього, розмахуючи руками, мчать ще двоє фанів.