РОЗДІЛ 170
Коментар Пак Ин-Су про костюм Чхе Уджіна, який досі залишався загадкою для всіх, моментально розпалив цікавість усієї команди дизайнерів.
— З якої тканини костюм? — одразу підскочила Рю На-Йе.
— Вікунья, — спокійно відповіла Ин-Су.
— …Вікунья?!
У кімнаті стало тихо.
Вікунья.
Найдорожча тканина у світі.
Якщо костюм ще й кроїли та шили вручну, ціна легко перевищувала вартість автомобіля.
Зараз багато брендів використовували змішані варіанти, фабричні, напівштучні. Але з тону Ин-Су було ясно:
це не той випадок.
Це справжня, чиста, божевільно дорога вікунья.
Рю На-Йе навіть уявити не могла, як у такий костюм встромляють шпильки чи приколюють квіти.
Це звучало як святотатство.
— Тоді… бутоньєрку доведеться скасувати.
— На жаль, так. Я не маю сміливості навіть торкатися того костюма, — зітхнула Ін-Су.
Вона досі пам’ятала момент, коли вперше його побачила.
Не одяг.
Артефакт.
— Зробімо просто запонки і годинник.
— Годинник? Але ж Чхе Уджіну постійно пропонують люксові бренди…
Основною продукцією компанії були прикраси. Годинники були другорядними.
Їхні моделі не дотягували до рівня, щоб блищати на міжнародному кінофестивалі.
— Він одягне те, що йому дадуть. Не хвилюйтеся, — твердо сказала Ин-Су.
І в цю секунду вона була не лише тімлідеркою.
Вона була мамою.
Команда мало не автоматично заплескала.
Ось що означає фраза: «поклич маму».
Нарада закінчилася.
Коли всі збиралися, Ин-Су покликала Рю На-Йе.
— У мене залишилися кілька примірників. Роздай нашим.
І простягнула… фотокниги.
Ті самі.
Ті, що Чхе Уджін і Хьон-Мін робили для університетського завдання.
У день продажу розлетілися всі 400.
Пізніше додрукували ще 50 для близьких.
П’ять із них вона принесла в офіс.
Рівно стільки, скільки в команді фанатів Уджіна.
— Справді… мені…?
— Не всі одразу, — усміхнулась Ін-Су.
У На-Йе в очах запалали феєрверки.
Того дня вона була за містом.
Повернулась… і все вже sold out.
А потім ще й по телевізору показали процес створення фотокниги.
І це добило її остаточно.
Бо це були не постановочні фото.
Не глянцеві.
Не «концепт».
Це був справжній Уджін.
Без гриму.
Без маски.
Без ролі.
Просто хлопець.
Його роздратовані вирази.
Розслаблена посмішка.
Моменти, коли він навіть не знав, що його знімають.
Теплі. Домашні. Живі.
І старі шкільні фото.
Ніби хтось відкрив коробку зі спогадами.
Фанати тоді мало не плакали.
А сцена з ведмежим костюмом…
Легенда.
Він, національна зірка, стрибає, танцює, кличе клієнтів.
Старанно.
По-дурному.
Щиро.
І всі такі: «стоп… це ж він?»
Ті, хто не сфоткався з «ведмедем», потім буквально лежали на підлозі й жалкували.
— У мене є власна фотокнига… ще й з автографом… — прошепотіла На-Йе, гладячи підпис.
— Лідерко, я працюватиму тут вічно. Поховайте мене прямо в офісі!
— Тільки не треба… тепер я це уявила…
Ин-Су вдавала, що забирає книгу назад.
На-Йе завищала, притисла її до грудей і втекла.
Ще один день.
Ще одна фанатська легенда для Wish Baragi.
***
Настав перший день кінофестивалю «Золотий Дракон».
Культурний центр гудів, як вулик.
Журналісти.
Камери.
Фанати.
Крики.
Кожна машина, що під’їжджала, викликала хвилю здогадок.
— Чорний седан. Напевно, хтось один.
— Хто ще не приїхав?
— Дві третини вже тут… ААА! Це Чхе Уджін!
І все.
Натовп вибухнув.
Крик був такий, ніби хтось відкрив шлюз.
Спалахи фотокамер били в очі, як блискавки.
Уджін ступив на червону доріжку.
Чорний костюм.
Глибокий, як ніч.
Тканина облягала тіло так, ніби була намальована на ньому.
Плечі → талія → довгі ноги.
Чіткий, стриманий, небезпечно елегантний силует.
Сексуальність без зусиль.
Журналісти майже лізли через паркан.
— Пане Чхе Уджін! Сюди!
Першим він помітив знайоме обличчя.
Кім У-хьон.
— Радий бачити. Ви сьогодні неймовірно виглядаєте.
— Дякую.
— Вітаю з номінацією на «Кращого актора». Які відчуття?
Репортер простягнув йому троянду.
Уджін прийняв її, усміхнувся.
— А у вас теж гарні новини. Ви ж одружуєтесь?
— О… звідки ви…
— Якщо сьогодні виграю «Кращого актора», обов’язково прийду на весілля.
— Що?!
— Давайте таку умову?
— Ха-ха, може краще «Червоний Ворог» виграє «Кращий фільм»?
Усі знали.
Шансів у нього майже не було.
Два роки в індустрії.
Так швидко нагороди не дають.
А «Найпопулярніший актор» залежав від міжнародних голосів.
Уджін ще не виходив на закордонний ринок.
Тобто шансів… нуль.
— Тоді просто якщо виграю хоч щось у другій половині церемонії, — усміхнувся він.
— Домовились!
Вони потисли руки.
Потім Уджін підійшов до інших репортерів.
Колись між ними була холодна війна.
Тепер він першим простягнув руку.
Іноді вигідніше закопати сокиру.
Бо перо журналіста страшніше за меч.
Напруга розтанула.
Спалахи клацали веселіше.
Він помахав фанатам.
Пелюстки троянди розсипались із руки, ніби дрібний дощ.
Кіношна сцена.
Ідеальна.
Поки він не підійшов до стіни з логотипами.
І не побачив Bareunjeong.
Його біологічного батька.
Логотип стояв прямо біля його обличчя.
На фото вони будуть поруч.
Наче сімейний портрет.
Холодний, продуманий, розрахований хід.
Не щирість.
Маркетинг.
Скандал, загорнутий у подарункову стрічку.
Уджін відчув, як усередині щось стискається.
Але обличчя залишилося спокійним.
Камери люблять тільки тих, хто не моргає.