РОЗДІЛ 113
Молодшого брата короля не могли стратити лише через те, що сановники запропонували призначити спадкоємця. Обидві сторони й далі тиснули б одна на одну, доки король не утвердив би свою гідність, а Лі Ху — свою волю. Він благав про прощення, бо хотів жити, а не померти. Саме тому мусив витримати до кінця. Навіть якщо після цього на нього чекала смерть.
Легкий сніг, що падав із моменту його появи в палаці, переріс у шалені хуртовини. Спочатку сніжинки, торкаючись тіла, одразу танули, знову й знову розтаючи й випаровувались; але з певної миті вони почали замерзати ще до того, як зникнути. Сніг став накопичуватись.
Коли сніг припинився і зійшло сонце, те, що налипло на тіло Лі Ху, розтануло, намочивши волосся й підодяг. Але невдовзі сніг знову посипався, ніби знущаючись із нього, а крижаний вітер знову і знову перетворював мокре волосся й одяг на лід. Хоч він і був лише в підодязі, на ньому було кілька шарів, тож холод він ще міг терпіти. Тонка бавовняна білизна в кілька шарів добре тримала тепло, і якби не вітер і сніг, він би вистояв. Але погода була безжальною.
Так Лі Ху провів два дні в снігу, терплячи холод. Ніхто не прийшов розчистити сніг. Його гарне обличчя почало лущитись, губи потріскались і закровоточили. По всьому обличчю з’явились білі сухі плями. Шкіра, відкрита біля коміра й на зап’ястях, стала шорсткою і твердою.
Він уже не розумів, яка зараз година. І тут перед ним з’явилась довга тінь. Повільно розплющивши очі, він побачив короля цієї країни, що дивився на нього згори.
— Холодно.
— Мені зовсім не холодно, — відповів Лі Ху.
— Встань.
— Я не можу завдати шкоди тілу, яке дали мені батьки, тому й досі живий, попри таку зраду. Прошу, засуди мене до смерті й заклади підвалини цієї держави.
Закінчивши, принц Мьонґ-Хван знову й знову бився чолом об землю. Яскраво-червона кров розбризкувалась і текла по снігу. Краплі були такими ж насичено-червоними, як сливовий цвіт, який він так любив малювати.
Поки Лі Ху, кланяючись, просив про страту, король дивився на нього зі змішаними почуттями, спостерігав, як холодний подих тане в повітрі, і міцно заплющив очі.
— Я сказав: встань. Змусити мене повторювати — це теж зрада. Ти визнав провину, тож я відповім. Повернись і замкнись на місяць.
Те, що король не спростував його зізнання, означало одне: він визнав провину Мьонґ-Хвана. В очах короля саме існування Лі Ху було гріхом.
Щойно король увійшов до Теджону і зник з поля зору, Дон-Хо кинувся до Лі Ху і накинув на його плечі одяг. Коли Лі Ху випростався, кров із розбитого чола стекла по обличчю до підборіддя. Дон-Хо витер її тканиною, а потім став перед господарем, повернувшись до нього спиною. Після двох днів на колінах Мьонґ-Хван фізично не міг сам вийти з палацу.
Лі Ху на мить завагався. Заради честі він не мав дозволити Дон-Хо нести його на спині. Але якби він пішов сам, зберігаючи гідність, це знецінило б його самопокарання за ці два дні. Тож він спершу підвівся і з допомогою Дон-Хо вдягнувся, потім обернувся до Теджону і глибоко вклонився. Після цього жестом покликав Дон-Хо і поклав руку йому на плечі. Це був найкращий можливий вибір.
Щойно вони вийшли з Теджону, підтримувані Дон-Хо, до них збіглися люди. Серед них була Чіміль санґун з Тебіджону, разом із придворним лікарем. Побачивши її, Мьонґ-Хван тихо засміявся.
— Передайте вдовствуючій королеві, що я навідаюсь іншим разом.
Лі Ху відмовився від будь-якої допомоги. Лише діставшись до заздалегідь підготовленого паланкіна, його ноги підкосились, і тіло обвалилось.
— Ваша Високосте! — Дон-Хо встиг підхопити його.
Лі Ху глибоко вдихнув і пробурмотів:
— Дивно… Тут так спекотно, але чому мені так холодно?
Він із роздратуванням ударив себе в груди і з розгубленим виразом обличчя спитав Дон-Хо.
— Стоп! Невдалий дубль.
Почувши крик режисера, Уджін не зрушив з місця. Повільно підняв руку і торкнувся обличчя. Між пальцями були краплі рідини. На мить його свідомість спорожніла.
— Це… сльози? Я зараз плачу? — безтямно сказав Уджін.
— Так, — коротко відповів Лі Дан-У.
— Але чому? — спитав Уджін.
Він знову підняв голову, ніби чекаючи відповіді, але це було не питання, на яке Дан-У міг відповісти. Від сценарію відійшов саме Уджін, отже відповідь мав знати він сам. Та сльози не припинялись. Він розгублено витирав їх тильним боком руки, аж поки до нього не підійшов режисер Юн Сон.
— Що зі мною не так? — запитав Уджін.
Юн Сон сказав, що очі, мабуть, болять через грим, і оголосив перерву. Потім запропонував Уджіну пройтися з ним і відвів його до старого дерева неподалік від майданчика.
Юн Сон першим сів на один із великих каменів, що оточували дерево, ніби захисне кільце, і поплескав по місцю поруч. Уджін сів, усе ще витираючи сльози, які ніяк не хотіли зупинятись.
— У нас що, всі актори плаксії? — Юн Сон стримав сміх і подав Уджіну хустинку.
Той притис її до очей, і тканина одразу промокла. Йому стало по-справжньому страшно. Він не міг зрозуміти цих сліз, які лилися проти його волі.
— Чому я так реагую? — з тривогою спитав Уджін.
За сценарієм Мьонґ-Хван у фіналі мав гірко всміхнутися, ніби сміючись зі світу. Попередження тим, хто намагався його використати, спрацювало. Але після нього лишався присмак гіркоти: всі знали, що навіть такий ризик не зупинить чужих амбіцій. На вершині цього був хтось один — його мати. Мить могла тішити, але усмішка, що віщувала нескінченну війну, відображала складні думки.
Але Уджін плакав, дивлячись розгублено. Така пряма емоція не була прописана.
— Хіба це не та сама надмірна емпатія, якої ти боявся? — сказав режисер.
— Емпатія… — стан Уджіна був надто нечіткий, щоб назвати це емпатією. Справжній Мьонґ-Хван не плакав. Мьонґ-Хван із Red Enemy міг бути розгубленим через дитячість і складні почуття до матері, але він не був сумним. Уджін був упевнений у цьому і похитав головою.
— Навіть так, згадай уважно. Чи не відчув ти чогось, про що зазвичай не думаєш, коли грав? Тобто що міг відчувати принц, дивлячись на Теджон у цій ситуації? — підказав режисер.
Люди часто відчувають інакше, коли не лише читають, а проживають сцену. Уджін, притискаючи хустинку до очей, відповів майже буденно:
— Мабуть, йому страшенно хотілося в туалет. Пальці й ноги не відморозились, бо він постійно ворушив ними, стримуючи сечу. Він бурчав би на страждання через цих старих у таку холоднечу, а від нудьги склав би в голові вірш або наспівував пісню.
Того дня він ледь не збожеволів від безсоння на морозі. Тому й не одразу помітив короля, що стояв перед ним, дивлячись згори, — думки носилися хаотично. Хоч у сценарії цього не було, тоді сансун кашлянув поряд, вирвавши принца з роздумів.
Юн Сон погодився: певно, так воно й було. Зрештою, Мьонґ-Хвану тоді було лише вісімнадцять.
— Колись вісімнадцятирічних вважали дорослими. Але якщо подивитись на теперішніх “ранніх” дітей, у 18 вони все ще напівдіти. Це проміжна стадія — ні тілом, ні розумом ще не дорослі.
Та в ті часи, коли середня тривалість життя була низькою, людей змушували дорослішати. Вони рано одружувались і ставали батьками. Мьонґ-Хван не був винятком.
— Дитина, яка прикидається дорослим. У такій ситуації він цілком міг шукати дрібні радощі навіть у серйозних обставинах, — сказав режисер.
— Так, Мьонґ-Хван тоді не відчував смутку. Принаймні, я так думаю. Але чому ж я плачу ось так? Я ж не сумую, — розгублено мовив Уджін, востаннє витираючи очі. Сльози нарешті зупинились.
Юн Сон замислився.
— А якщо це тому, що ти бачив інше, ніж відчував?
— Бачив? — перепитав Уджін.
— Людина бачить і розуміє лише те, про що знає. Як і різниця в емоціях, коли маєш “внутрішню” інформацію і коли не маєш. Одна й та сама сцена може бути трагедією для одних і комедією для інших.
Юн Сон навів приклад історії Цимона і Перо. Картина, де молода жінка годує грудьми старого в’язня, може здаватися огидною тим, хто не знає передісторії. Але коли дізнаєшся, що донька, яка нещодавно народила, не могла дивитись, як батько помирає з голоду, і рятувала його так, картина сприймається інакше. До цього люди реагують лише на те, що бачать. Коли ж дізнаються контекст, емоції стають сильнішими. А якщо людина вже має багато знань, вона співпереживає миттєво.
— Ти ж перед зйомками найбільше з усіх вивчав матеріали про Мьонґ-Хвана. Тож навіть граючи, ти міг відчути смуток, просто дивлячись на цю сцену.
Режисер зізнався, що і сам переживав подібне, дивлячись фільми чи картини: знаючи історію людини, портрет відчувається зовсім інакше.
— Але ж я грав, — заперечив Уджін. — У мене не було часу дивитись збоку.
Він похитав головою. Під час гри він був Лі Ху з Red Enemy, а не Чхе Уджін. Він навіть не усвідомлював, що грає. Він жив як принц Мьонґ-Хван. Тож не було причин сумувати лише через контрастні почуття — якщо тільки принц Мьонґ-Хван не співчував самому собі.
— Ах…
Усвідомлення вдарило миттєво.