РОЗДІЛ 101
Дощ лив із самої ночі, але, на щастя, зранку він ослаб до мряки. Кажуть, що дощ приводить весну, але здавалося, що зима ще й не думала здаватися. Щойно Уджін вийшов надвір, кожен видих миттєво розривало холодним вітром. До весни було ще далеко — зима все ще тримала позиції.
— У пункті тестування ж тепло буде, так? Візьмеш плед на коліна, про всяк випадок?
— Досить, мені нормально.
Навіть якби й ні, Уджін усе одно похитав головою, застібаючи вже й так набитий рюкзак. Йому намагалися напхати ще більше речей. Хоч він і їхав машиною, тягти доводилося занадто багато.
Це був його перший іспит на адвокатський кваліфікаційний.
Батьки нервували значно сильніше за нього. Усю дорогу до місця іспиту Чхве Мін-У сидів за кермом із напруженими плечима й задерев’янілою шиєю, а Пак Ин-Су, хоч і була далекою від релігії, подумки молилася всім богам, яких тільки могла згадати.
Сам же Уджін спокійно дрімав на задньому сидінні й прокинувся лише тоді, коли настав час виходити.
— Висадіть мене тут.
— Але ж до входу ще далеченько?
— Пішки швидше. Якщо їхати далі в провулок, там у першому ряду немає тротуару, купа машин, важко буде вийти.
Уджін заздалегідь перевірив рух навколо школи, де проходив іспит. Він показав місце, і щойно Чхве Мін-У зупинився, Пак Ин-Су схопила сина за руку й ніжно провела по ній.
— Я хвилююся, бо дощ. А раптом застудишся, поки йтимеш?
Уджін м’яко усміхнувся, зняв шарф і злегка ним труснув. Йому було шкода інших абітурієнтів, але ця погода грала йому на руку.
— Не нервуй. Навіть якщо я напишу погано — нічого страшного.
— Я й сама не чекаю багато, — пожартував він.
У відповідь мати лише суворо глянула на нього. Побачивши, що вона так і не відмовилася від своїх надій, Уджін ніяково засміявся й вийшов з авто.
Як він не міг відмовитися від власних мрій, так і вона не могла так просто відпустити уявлення про майбутнє свого сина.
Вони ще кілька разів сказали одне одному «йди вже», і зрештою батьки поїхали першими, зрозумівши, що Уджін не зрушить з місця, доки не побачить, як машина зникне. Не бажаючи, щоб син стояв надворі бодай секунду довше, вони поспішили.
Лише тоді Уджін рушив до місця іспиту.
Йому доводилося максимально закривати обличчя, тож розглядати людей навколо він не міг. Але навіть так було видно: обличчя під парасолями були різні. Люди від ранніх двадцяти до сорока з лишком. Хтось виглядав зібраним, хтось — виснаженим, а хтось — порожнім.
Провулок був забитий машинами, що повільно повзли до школи, разом із людьми, які йшли пішки. До воріт було хвилин десять ходу, але повз Уджіна пройшло безліч людей.
Чи погода впливала на настрій, чи настрій змінювався через погоду — неясно, але майже всі виглядали пригніченими. Ніби тільки цей клаптик міста належав іншому світу — напруженому й похмурому.
Він дуже боявся комусь завадити, але іспит склав без жодних проблем.
Навіть коли зняв кепку, маску й шарф, залишивши лише окуляри, ніхто не звернув на нього уваги. Люди, що не відривалися від конспектів навіть під час обіду, не цікавилися сусідами. Лише екзаменатори на мить завмерли, впізнавши його, але швидко зробили вигляд, що нічого не сталося.
Після завершення іспиту Уджін дочекався, поки зал спорожніє, і лише тоді рушив.
Дощ усе ще йшов. Мряка була та сама, що зранку, але вітер посилився настільки, що вивертав парасолі навиворіт. Його складана парасоля була не найміцніша, зате каркас витримав.
Хоч він і вийшов пізніше за інших, на дорозі все ще було повно людей. Уджін ковзнув поглядом по натовпу, думаючи, чи є тут хтось знайомий, і раптом помітив попереду жінку, що поспіхом йшла під дощем. Придивившись, він упізнав Кім Те-Хва — однокурсницю. Вона працювала підробітком у кафе, куди він і Хьон-Мін колись часто заходили, тож у коридорах університету вони принаймні віталися.
Усі курси, де вони перетиналися, були юридичні. Він кілька разів розмовляв із нею завдяки Хьон-Міну, але близькими вони не були. Ба більше, Уджін свідомо тримав дистанцію через дивне, ледь вловиме відчуття ще з їхньої першої зустрічі.
Він збирався просто пройти повз, але ноги самі прискорили хід. Перш ніж він устиг щось усвідомити, його парасоля вже була над її головою.
Парасоля Кім Те-Хва вивернулась від пориву вітру й зламалася. Виявилося, що тримач у неї був зовсім кволий. У розгубленості вона перестала намагатися її скласти й обхопила сумку обома руками — аби конспекти не намокли. Навіть якщо промокне сама — байдуже.
Вона зробила лише кілька кроків, коли раптом зупинилася. Над нею з’явилася тінь. Поруч стояв чоловік у кепці й шарфі, що закривав пів обличчя. Вона інстинктивно відступила.
— Це я.
Уджін швидко опустив шарф, відкривши частину обличчя, й трохи підняв козирок.
Кім Те-Хва його впізнала.
— А… привіт.
Спершу вона з полегшенням зітхнула, а потім нахилила голову, дивуючись, чому Чхе Уджін тут. Вона глянула назад — у глибині провулка була лише школа.
— Я теж звідти.
— Чому?
— А мені заборонено складати адвокатський іспит?
— Я не це мала на увазі…
Вона завагалася, зрозумівши, що сказала щось нетактовне, але Уджін запевнив, що все гаразд. Її питання було цілком природним.
Він підійшов ближче, прикрив її від дощу, і їм довелося йти разом, підлаштовуючи крок.
— Бо так хочуть мої батьки.
Він знав: коли всі дізнаються, що Чхе Уджін складав іспит, запитання будуть ті самі.
— Вони, напевно, багато від тебе вимагають.
— Насправді це я багато вимагаю від себе. Моїм батькам було б достатньо, якби я став стабільним держслужбовцем, а не знаменитістю з непевним майбутнім. Але зрештою я не хочу відмовлятися ні від одного, ні від іншого.
— От як…
У випадку Чхе Уджіна остаточне рішення завжди було за ним. Тому він і справді був людиною з великими бажаннями.
Після короткої паузи Кім Те-Хва запитала:
— А що ти робитимеш, якщо складеш іспит?
— Не знаю. Я не очікую, що складатиму, тож і не думав про це.
— Так кажуть лише ті, хто має запасний варіант… А є люди, які десятиліттями живуть заради цього іспиту…
Він розумів, як це може звучати для тих, хто відчайдушно тримається за останній шанс. Але йому не потрібно було їхнього розуміння.
— Кажуть, прохідність — один із п’ятдесяти. Не всі тут від безвиході. Якщо успіх не визначається відчаєм, то ніхто не має права судити про чужий настрій.
— Але якщо ти складеш і не підеш цим шляхом, хтось інший, хто міг би пройти, завалиться. Для когось це може бути остання спроба.
— Я маю викинути власний вибір через когось, кого не знаю?
Він відповів прямо, так, ніби його вже допитували заздалегідь.
— У кожного є свої відчайдушні моменти й особисті причини. У мене теж. Те, що для когось дрібниця, для мене — рішення на роздоріжжі. Відносні мірки не є абсолютом. І немає нічого незаконного в тому, щоб чесно здобути результат і потім від нього відмовитися. А щоб казати, що я в когось щось відібрав, це ще має бути змагання.
Переможець вирішує, що робити з трофеєм. А трофей, який ніколи не був твоїм, — не має цінності.
— До того ж, через однакові бали щороку беруть більше людей, ніж планують. Тож хтось провалиться не через мене, а через власний результат.
Кім Те-Хва кілька разів кліпнула очима й поспіхом почала вибачатися.
— Мабуть, я подумала, що сама стану однією з тих, хто провалиться… Вибач. Я була надто самовпевнена.
— Так думає багато хто. Якщо враховувати всіх, то так, це справді самовпевнено.
Вона трохи почервоніла.
— Куди тобі? — спитав Уджін, коли вони вийшли з провулка.
Вона вказала парасолею праворуч.
— Мене там чекають. Погода холодна. Якщо застудишся, тобі буде важко готуватися до другого етапу. І парасолю можеш не повертати. У нас різні спеціалізації, тож разом ми більше не вчитимемось.
Він віддав їй парасолю й розвернувся. Праве плече вже було мокре. Перед тим як сісти в авто, він обернувся — Кім Те-Хва стояла нерухомо. Він кивнув. Поки вона зібралася відповісти, машина вже рушила.
— Хто це? — спитав Кан Хо-Су, дивлячись у дзеркало заднього виду. Сьогодні він приїхав за Уджіном не на фургоні, а на звичайній машині.