РОЗДІЛ 66
— Дякую за каву й сендвічі.
— Ви з самого світанку на ногах, тож сподіваюся, це хоч трохи допоможе.
Для акторів я підготував окремо, їм зараз не можна їсти, бо скоро починаються зйомки. Тож, будь ласка, потім передайте й Уджіну.
Перш ніж вони встигли щось відповісти, Лі Мінсу вже пішов, чемно попрощавшись із Хван Ійон доброзичливим поглядом.
— Про що ви говорили? — тихо спитала Ійон, коли Мінсу відійшов.
— Та ні про що особливе. Просто з’ясували, що по-різному бачимо наші «стосунки». До речі, ти знаєш, навіщо він сьогодні приїхав?
— Учора він мав справи неподалік і вирішив заїхати дорогою назад до Сеула. Хотів подивитися на гру головних акторів, щоб відчути атмосферу.
— Старанний, значить, — коротко хмикнув Уджін.
Зараз він був блідим Луї з темними колами під очима. Уджін згадав, як Мінсу колись постійно крутився поруч, коли Blue Fit записували дебютний трек — усе «для спостереження й навчання».
Те, що він не змінився, навіть трохи заспокоювало. Було б значно гірше, якби Мінсу став зовсім іншою людиною.
Сьогодні знімали поїздку Луї та Лі Юри в парк розваг.
Юра спеціально виділила день, щоб повести його туди, після того як він згадав, що був у парку лише раз у дитинстві — з батьками.
Вона хотіла створити нові спогади, не знаючи, що саме там його і покинули.
— Ми так і будемо просто ходити? Раз ти боїшся американських гірок, може, на карусель? — у її погляді читалося: «Тільки не кажи, що й цього боїшся».
Луї мовчки кивнув.
Він ішов майже навпомацки, згадуючи маршрут, яким колись ішов із батьками.
І раптом побачив дитину, що бігла попереду.
Це був малий Луї.
Того дня він ішов цією ж дорогою, тримаючи батьків за руки, щасливо усміхаючись.
І тепер, ідучи тією ж стежкою з Лі Юрою, малий Луї усміхався дорослому Луї.
Не розуміючи сенсу цієї усмішки, Луї на мить зупинився.
— Що сталося? — Юра теж зупинилася.
Вона дивилася на нього блискучими очима, а він — кудись крізь неї.
Побачивши, як малий Луї сідає на карусель, він різко рушив уперед.
Ні. Не можна. Не сідай.
Але дитина вже сиділа на дерев’яному коні, усміхаючись так, ніби була найщасливішою у світі.
І ця усмішка зникла тієї ж миті, коли карусель зупинилася.
Світ, що обіймав і дитину, і його самого, розсипався.
— Я не встиг… — пробурмотів Луї.
Юра тихо підійшла й узяла його за руку.
Тепле, м’яке дотикання змусило його відвести погляд від малого Луї й подивитися на неї.
— Ти теж підеш? — спитав він.
Чи піде вона теж, якщо він сяде на карусель.
— Я не зовсім розумію, що ти маєш на увазі під «піти», але сьогодні — ні.
— А завтра?
— Мабуть, теж ні.
— А післязавтра?
Юра зітхнула й похитала головою.
— Я не піду. Навіть якщо ти благатимеш мене зникнути з твого життя. Заспокоївся?
— Ти нічого не розумієш. Тому й жорстока.
— Що? Я? Жорстока?
— І жалюгідна.
Бо я вбив твого батька.
Обличчя Юри, спотворене сльозами після смерті батька, наклалося на обличчя малого Луї біля каруселі.
Я зламав твій світ. Це я.
Уперше він по-справжньому усвідомив, що зробив, і більше не зміг стримуватися.
Він відвернувся від Юри й знову подивився на малого себе.
Повітряна кулька злетіла в небо.
Цукрова вата впала на землю й розтеклася брудною плямою.
Ніби передвісник майбутнього.
Чи витримаю я це знову?
Я тоді вижив. Напевно, й тепер не помру.
Але навіть якщо не помру — чи буду я в порядку?
Його накрило, мов ударом блискавки.
— То це любов…
Це і є любов.
Інша, ніж любов до батьків.
Але тепер він чітко розумів: Лі Юра — це весь його світ.
— Гм? — Юра здивовано кліпнула очима.
Він говорив надто тихо.
Малий Луї вже не плакав. Він дивився на дорослого з опухлими очима.
Я це пережив. А ти? — ніби питала дитина.
Він не мав відповіді.
— Пробач.
— Ого~ Ти що, вибачаєшся? Оце день настав.
Юра засміялася, прикриваючи рот.
Луї продовжив:
— Пробач. І якщо ти цього хочеш… я зроблю.
Його слова потонули в шумі студентів, що проходили повз.
— Я не розчула, — злегка насупилася Юра.
Він торкнувся її чола пальцем, розгладжуючи зморшку.
— Потворно.
Він завжди хотів змусити її усміхатися. Але не вмів.
— Добре бути таким гарним, як ти.
— Було б краще, якби ми зустрілися раніше.
Він дивився вслід молоді з порожньою тугою.
Якби він не поїхав до США, усе могло б скластися інакше.
Можливо, він зустрів би Юру ще тоді.
— Навіть якби зустрілися, ми б просто пройшли повз.
— …?
— Наше знайомство було випадковим.
Але щоб випадковість стала зв’язком, обидва мають докласти зусиль.
Ми щодня минаємо сотні людей — із ким із них ми зближуємося?
Тоді ми подбали один про одного. Ось і все.
Але якби ми були дітьми, я б навіть не глянула на хлопця молодшого за мене.
Вона знизала плечима.
— Тож ми зустрілися в найкращий момент.
Вона потягнула його за руку.
— Ходімо на карусель.
— Ми?
— А ти хотів сам?
Вона потягла його вперед.
Він пройшов повз малого Луї й наступив на цукрову вату.
Дитина дивилася йому вслід, а потім повільно зникла.
На каруселі залишився лише дорослий Луї.
І він був нещасніший, ніж будь-коли.
Він знав: світ знову його покине.
— Кадр!
Сцену зняли.
Уджін ледь не впав, злазачи з коня. Його посадили на стілець.
Збоку з’явився Кан Хосу, мовчки подав воду.
Перед ним виникла тінь.
— Ти зіграв краще, ніж я думав, — сказав Мінсу.
Це був не комплімент, а укол.
— Я думав, у фільмі тебе просто добре змонтували… але зараз…
— …
Уджін підняв погляд.
Порожні, мертві очі.
Мінсу мимоволі відступив.
Так дивляться вбивці.
— Краще не підходь до нього, поки він ще в образі, — прошепотів Кан Хосу.
Уджін поступово виходив із ролі.
І разом із цим зникала гіркота.
Мінсу не існував у його світі.
— Добре.
Бо я не такий, як ти.