РОЗДІЛ 31
Двоє красивих акторів, що стояли поруч, — видовище не з частих. Щойно вони піднялися сходами й стали перед фотостінкою, простір вибухнув білими спалахами камер. Люди галасували, щось кричали, але в цей момент Уджін не чув нічого.
Він був упевнений, що досвід минулих життів підготує його до такого, але виявилося, що спогади — це лише спогади.
Руки тремтіли. Серце калатало.
Реальним було лише те, що він переживав тут і зараз.
— Містер Чхе Уджін!
Уджін усміхнувся й повернув голову в бік голосу. Реакція була майже інстинктивною, але репортери миттєво це підхопили й почали кликати його ім’я один за одним. Дехто кликав і Пак Міна, але імені Уджіна було значно більше.
Він чув запитання, але не відповідав.
Просто усміхався й дивився в об’єктив.
Агентство чітко вбило йому в голову:
якщо це не офіційне інтерв’ю — ти нічого не винен.
У кращому разі — «дякую» або «я старатимусь».
Згодом підійшли інші актори, і Уджін знову став до фотостінки.
Лише після спільного фото з головними й другорядними ролями, де режисер Мун стояв посередині, він нарешті вирвався з лап камер.
Дехто з репортерів хотів ще кадрів, але Уджін лише злегка вклонився й пішов за режисером.
Не зухвало. Не зверхньо.
Спокійно й елегантно.
І саме це змусило багатьох журналістів завмерти з подивом.
Але щойно Чхе Уджін і режисер Мун зайшли до зали, захоплення перетворилося на жаль.
Після цього репортери, що фотографували інших знаменитостей, почали дивно схиляти голови набік.
Усі актори, які пишалися своєю зовнішністю, раптом виглядали… посередньо.
На фоні Уджіна вони були просто звичайними.
Так з’явився новий титул.
Не «Найкрасивіший чоловік Кореї», як очікувала Хван І-Йон.
А інший.
Вбивця краси.
У залі Уджін побачив знайомі обличчя.
Він тепло привітався з Кан Хі-Джу, акторкою головної ролі, та з актором середнього віку, який грав боса лихварів. Потис руки ключовим членам знімальної групи.
Вони давно не бачилися, але тиждень пекельних нічних зйомок створив між ними дивну спільність.
Фраза «Повалити Пак Міна» все ще була актуальною.
— Я точно можу тут сісти? — знову перепитав Уджін, сідаючи ліворуч від режисера.
Кан Хі-Джу, що сиділа праворуч від Муна, кивнула.
— Пак Мін сяде поруч зі мною.
Режисер буде щасливий — між красивим чоловіком і красивою жінкою.
— Красивий чоловік є. А де жінка? — одразу парирував режисер.
— Режисере! — Кан Хі-Джу закотила очі, але без образи.
Сьогодні її нічого не могло зіпсувати.
Після прес-показу вона повернула частину впевненості.
Навіть якщо прокат ще був невідомий, хвиля позитивних рецензій тримала її на плаву.
— До речі, після переходу в DS ти став настільки гарним, що я тебе не впізнала.
— Він завжди був красивим, — тут же встав режисер Мун.
— Будьмо чесними. Тоді — так, гарний.
Але не настільки.
Чесно кажучи, мені пощастило, що ми знімалися разом, коли він був гірший. Тепер я б поряд із ним виглядала не дуже.
Кан Хі-Джу з захватом склала руки.
— …Я справді був гірший? — серйозно спитав Уджін.
— Ви цього не знали, сер? — вона відповіла надто чемно, але це був лише жарт.
Якщо порівнювати минулого Уджіна з теперішнім — різниця була.
Але якщо порівнювати з більшістю людей — він і тоді був кращим за них.
— Якщо негарний змінюється, то це очевидно, — саркастично втрутився Пак Мін.
— Що очевидно? — режисер удав, що не розуміє.
— Уджіне, ти щось зрозумів?
— Якщо щось і змінилося, то, мабуть, догляд за шкірою, — серйозно відповів Уджін.
Він справді не бачив різниці, окрім шкіри.
Тож усі компліменти автоматично віддав косметологу.
— Так, шкіра в нього тепер сяє, — серйозно додала Кан Хі-Джу.
Вони заговорили про процедури, бренди й спеціалістів.
І в процесі Пак Міна знову проігнорували.
— До речі, ти не привітався зі мною, старшим за рангом, — з тонкою посмішкою вкинув Пак Мін.
— Ми ж знімалися в одному фільмі. Хіба це не зверхність?
З вигляду — турботливий старший колега.
Камери ж усюди.
— Ах! Справді, — одразу відповів Уджін. —
Я не хотів виглядати нав’язливим, ви дуже відомі.
До того ж, ми не знайомилися офіційно.
Мене звати Чхе Уджін.
Він встав і вклонився.
Посмішка — ще яскравіша, ніж у Пак Міна.
Ввічливо. Чисто. Без фальші.
— Добре, — сухо відповів Пак Мін і відвернувся.
— Якщо молодший привітався, старший мав би відповісти, — тут же вколола Кан Хі-Джу.
— Або сказати йому представитися.
Ти старієш тілом, але не головою.
Вони обмінювалися шпильками з усмішками, ледь рухаючи губами.
З боку виглядало, ніби вони ляльки-черевомовці.
— Зморшки тільки на обличчі, — прошипів Пак Мін.
— А в мене — в мозку. Це називається мудрість.
Хочеш навчитися?
Пак Мін стримав спалах люті.
— Може, мені втрутитися… — пробурмотів він подумки.
І тут Уджін раптом звернувся до Кан Хі-Джу з блиском в очах:
— Це взуття Shuel?
— Так! На замовлення. Гарні, правда?
— Їх спроєктувала моя мама.
— Справді?!
Кан Хі-Джу повернулася до нього всім тілом.
І Пак Мін залишився сам.
Ніхто не говорив про те, що його відверто ігнорують.
Причин було дві:
Попереду сиділа вся знімальна група.
Позаду — індустрійна верхівка, яка дивилася лише на Уджіна.
Народження зірки завжди виглядає дивно.
Для когось — свято.
Для когось — загроза.
Ніхто не знав, чи згасне він, як свічка,
чи вибухне світлом перед справжнім сходженням.
Пак Мін же просто вирішив, що кіноіндустрія — збіговисько божевільних, і вона нижча за нього.
Фільм почався.
130 хвилин потому Уджін відчув, ніби повернувся з іншого світу.
Він дивився — і був Лихварем А.
Екранного часу було значно більше, ніж він очікував.
Майже нічого не вирізали.
Емоції персонажа тримали до кінця й не відпускали.
Коли світло ввімкнулося, Уджін аплодував автоматично.
На сцені він знову сидів ліворуч від режисера.
Мікрофон у руці.
Голова — порожня.
Першим говорив Мун Син-Квон:
— Було важко, але й весело.
Саме тому я досі знімаю кіно.
Дякую всім, хто шість місяців працював разом.
Сподіваюся, глядачі будуть щасливі.
Потім — Кан Хі-Джу.
Вона чесно сказала, що вагалася, боялася провалу,
не могла одразу зануритися в роль,
але змогла вибратися завдяки команді.
Пак Мін, коли взяв мікрофон, посміхнувся:
— Так, тобі тоді було важко.
Він говорив далі, підкручуючи правду, натякаючи на перезйомки,
ніби це була її провина.
Він уже все вирішив.
Навіть якщо фільм провалиться — у нього є реклама.
А кіно?
Кіно можна кинути.
Вогонь він кинув.
І відступив, удаючи, що нічого не сталося.
І нарешті — Чхе Уджін.
Усі повернулися до нього.
Кожен, хто бачив фільм, знав:
його поява вбивала повітря.
Але він не забирав світло собі.
Він робив яскравішими інших.
Саме в цьому й була різниця.
І саме тому ті, хто знав,
усе зрозуміли.