Розділ 14
Ча Хьон-Син стояв на вулиці під нічним дощем і з тугою дивився на п’ятиповерховий будинок.
По його погляду було зрозуміло — він нервує. Світло з вікна студії На Мі-Йон притягувало його, наче магніт. Він не бачив її вже кілька днів і, здавалося, просто хотів бодай подивитися на її обличчя.
— Ча Хьон-Син? —
Пак Чі-Хьок вийшов із під’їзду й, нахиливши голову, з подивом подивився на нього.
— Ти прийшов до Мі-Йон? Вона ж не в лікарні, тож нема чого сюди ходити, — сказав він без злоби.
Іншими словами, ніхто з одногрупників чи друзів не приходив. Дізналися, що вона застудилась, і просто побажали швидше одужати.
Фігура Хьон-Сина, що стояв посеред ночі з пакетом із логотипом цілодобового магазину, виглядала дивно.
— Вона зараз спить. Навіть якщо зайдеш, не побачиш її. Це для Мі-Йон? —
Чі-Хьок кивнув на пакет.
Хьон-Син мовчки кивнув.
Він купив це для неї, але ніколи не думав, що зможе реально віддати.
Стояти отак, з онімілими ногами, без жодного сенсу…
Навіть у темряві було видно, як його обличчя заливається фарбою.
— Вибач, але я не дам їй це, — спокійно сказав Чі-Хьок. —
Хворій людині не можна давати дешеву кашу з незрозуміло чого.
Слова були без злоби.
Просто чоловік, який піклується про жінку, яку любить.
На обличчі Хьон-Сина вперше з’явився сором.
— Ти закохався в Мі-Йон? —
Чі-Хьок подивився на нього щиро. —
Ну, нічого дивного. Вона ж гарна.
Ні насмішки, ні ревнощів.
Повна впевненість у тому, що почуття Хьон-Сина нічого не змінюють.
Упевненість швидко переросла в байдужість. А потім — у зневагу.
— Вона спить, тож іди вже. Я покурю й повернуся, —
Чі-Хьок усміхнувся, дістав пачку сигарет і легко її струснув.
Можна було сказати, що він мерзотник.
А можна — що просто наївний, розпещений багатій.
Хьон-Син розвернувся й пішов, так і не віддавши кашу.
За його спиною Чі-Хьок уже прикурював, тримаючи парасолю.
Він навіть не глянув услід.
Над плечем Хьон-Сина мигнуло тьмяне світло, у повітря піднявся тонкий струмінь диму.
На розі провулка Хьон-Син зупинився.
Стояв і тупо дивився вперед.
Потім різко озирнувся.
Чі-Хьок уже докурив.
У квартиру він так і не піднявся.
Коли Хьон-Син подивився вгору, світло у вікні Мі-Йон погасло.
Щоб краще бачити, він закинув парасолю за спину.
Дощ одразу вдарив у лице.
Краплі стікали з волосся, з чола, збиралися біля очей і падали вниз.
Здавалося, що він плаче.
Але це був не плач.
Обличчя — порожнє.
Погляд — байдужий.
І лише одна емоція проступила в очах.
Уперше за довгий час.
Відчай.
— Знято!
Сцена давно закінчилась, але Чхве Уджін стояв, мов завис.
Дощ уже вимкнули, знімальна група прибирала майданчик, а він не міг вийти з ролі.
Чхве Іґон підійшов обережно й легенько торкнувся його плеча.
Лише тоді Уджін здригнувся і повернувся до реальності.
Його очі були повні сліз — тих, що не впали під час зйомки.
Режисер кивнув, ніби розумів усе без слів.
— Режисере?.. — тихо спитав Уджін.
— Я розумію. У тебе зараз каша в голові, — спокійно сказав Чхве.
— Але пам’ятай: без сліз. Хьон-Син не плаче.
Уджін розгублено подивився на нього.
— Перепрошую?
— Якби твій Хьон-Син був жалюгідним лузером — він би ридав.
Але твій Хьон-Син — сильний. Він через таке не розкисне.
Тон був майже батьківський.
Чужий. І трохи моторошний.
— А чому Хьон-Син мав би плакати? — спитав Уджін.
— А ти зараз що робиш? — спитав у відповідь Чхве.
— Це я плачу. Не Хьон-Син.
— Тоді чого ти плачеш?
Уджін зам’явся, глянув навколо.
Усі робили вигляд, що зайняті, але слухали.
— У кінці сцени… — зізнався він. —
Я згадав, як колишня раптом запропонувала розійтися.
Я не мав цього робити… Я думав про інше…
Було занадто сумно. Занадто порожньо.
— А… от воно що… — монотонно сказав Чхве.
Те, що з’явилось на екрані, — було не акторською грою.
Це був справжній Чхве Уджін.
І саме цей кадр, попри весь сьогоднішній бардак,
став єдиним, яким режисер був задоволений.
— Може… перезнімемо? — невпевнено запитав Уджін.
— НІ! — вирвалось у Чхве.
Він швидко взяв себе в руки. —
Навіть якщо це не була гра, вийшло добре. Залишаємо.
Це суперечило всьому, у що він вірив.
Але сцена була занадто сильною, щоб від неї відмовитись.
— Мені неспокійно… Я хочу зробити все ідеально…
— Досить. Все. Ідеально. Закрили тему.
Режисери теж ламають власні правила.
Актори ж можуть говорити тільки через гру.
Уджін уперше відчув, наскільки страшно, що відео залишаються назавжди.
— Ну що, може посидимо разом? — раптом запропонував Чхве Іґон.
Слово «посидимо» з уст людини, яка ненавиділа корпоративи, звучало абсурдно.
Але іншого виходу він не бачив.
Інші з полегшенням підтримали ідею.
Через чотири години Чхве зрозумів:
корейські гулянки — це катування.
— Ми ж уже йдемо?.. — пробурмотів він.
М’ясо. Потім бар. Потім караоке під ранок.
Залишилися лише ті, хто жив у мотелі.
Головні актори зникли раніше.
Щасливчики, подумав Чхве.
Світ перед очима нахилився.
Обличчя торкнулося чогось теплого й м’якого.
Він розплющив очі.
Перед ним стояв Уджін із мікрофоном.
— Ім Че-Бом. «Сповідь».
— Неееетреба…
Заборонена пісня.
Та ще й у виконанні розбитого серця.
— Що ж робити~ Що ж мені робити~
Ти точно зненавидиш себе зранку.
Але, чорт забирай, ти співаєш офігенно.
Оцінку як актору Чхве відклав.
Він не знав, добрий Уджін актор чи ні.
Але якщо він зможе грати так, як у тій сцені —
він стане великим.
Навіть якщо це була правда, а не гра.
Порушення правил.
Але на екрані Чхве Уджін був по-справжньому красивий.