Розділ 9
Перший день зйомок Glooming Day видався сонячним. Небо було чисте, яскраво-блакитне.
На контрасті — атмосфера на майданчику була гнітюча, як на похороні.
Причина була проста: Квон Сон-Мін і Сон Дже-Хі.
Головні актори, що грали Пак Чі-Хьока та На Мі-Йон.
Обом ледве за двадцять, обидва вважалися здібними. Сценарії фільмів і дорам їхнім агентствам приходили штабелями — настільки, що цей фільм вони ніколи не обрали б добровільно.
Оскільки стрічка була приречена на провал, вони навіть не намагалися приховати намір відпрацювати абияк і звалити додому.
— Якщо ви збираєтесь так «грати», тоді просто йдіть геть.
Але режисер Чхве Іґон був не з тих, хто ковтає таке мовчки.
Так, він не хотів знімати фільм, нав’язаний зверху. Але це все одно був його фільм. Його ім’я в титрах.
Він не був настільки безсоромним, щоб випускати лайно.
— Я бачив вашу халтуру ще на читках, але не думав, що ви й перед камерою будете такими ж.
Я беру відповідальність на себе, тож Квон Сон-Мін, Сон Дже-Хі — забирайтесь із майданчика.
Ви взагалі актори чи хто? Це повна хрінь.
Режисерові було трохи за тридцять. Гарний, розумний на вигляд.
З його зовнішністю він міг би сам зніматися.
Але слова з його рота різали так, що ніхто не ризикнув відповісти.
Під час двох читок сценарію він майже не втручався — просто спостерігав. Навіть посміхався, коли дозволяв Сон Дже-Хі грати, як їй заманеться. Тоді вона ще й почервоніла.
Чхве Іґон навчався за кордоном і зняв лише два фільми.
Але обидва зібрали понад п’ять мільйонів глядачів.
У часи, коли щороку виходили стрічки на десять мільйонів, це могло здаватися скромним.
Але важливий був жанр.
Дебют Чхве Іґона — фільм про старого монаха і хлопчика-монаха, які жили в храмі. Старий готувався до смерті і вчив дитину жити у світі, де той залишиться сам.
Це була тиха, красива історія, не сумна, а світла.
Другий фільм — про сім’ю.
Самотня мати, яка народила дитину, віддала її на всиновлення і згодом вийшла заміж, приховавши минуле. Через роки син повертається її шукати.
За описом — типовий макчжан, але насправді — історія психологічних ран покинутої дитини і болю жінки, яка не мала вибору.
Син іде, так і не назвавши себе сином, щоб не ранити її.
Мати відвертається, хоча знає правду.
Без помсти, без каяття.
Тиха оповідь залишала в серці тупий біль, який не можна було назвати словами.
Факт, що такий фільм зібрав п’ять мільйонів, означав одне:
Чхве Іґон умів знімати кіно.
Його вміння будувати кадр і стриманий монтаж зробили його ім’я вагомим.
Саме тому йому й довірили Glooming Day.
Ентузіазм Уджіна теж випарувався, коли він побачив настрій трупи.
Як і всі інші, він подумав:
«Зробити абияк і швидше закінчити».
Але коли режисер втер носа головним, він зрозумів, що жорстко помилився.
Він пішов в акторство не заради слави.
Він любив акторство так само, як музику.
Йому подобалося розбирати персонажів, пропускати репліки крізь себе і вивертати їх так, як він вважав правильним.
Це було схоже на створення нового світу.
А він, не встигнувши навіть стати актором, уже збирався вбити власні амбіції.
Обличчя запекло від сорому.
— Якщо тут є ще хтось, хто зібрався «грати» так само,
я даю шанс піти просто зараз.
Цього разу слова Чхве Іґона вдарили прямо в Уджіна.
У нього не було реплік, але сцен — більше, ніж у всіх, крім головної пари.
Коли режисер кинув на нього погляд, Уджін ледь не вивернув шию, заперечно трясучи головою.
Цей погляд чітко казав:
не витягнеш Ча Хьон-Сина — вилетиш слідом.
Чхве Іґон довго дивився на нього затуманеним поглядом, потім перевів очі на інших.
На щастя, сцени Ча Хьон-Сина ще не знімали, тож Уджін отримав шанс без пояснень.
— Заспокойтесь, будь ласка…
Ситуація почала виходити з-під контролю.
Менеджери головних акторів і персонал кинулися заспокоювати режисера.
— Дже-Хі не така людина. Вона просто ще не ввійшла в роль.
— Сон-Мін виснажений після нічного шоу. Це не халтура.
Але це була дешева відмазка.
Контракти головних підписали два місяці тому.
Уджін — лише три тижні тому.
Сон-Мін закінчив зйомки о першій ночі, зараз було десята ранку.
Уджін був на майданчику з шостої.
Та це нікого не цікавило.
Факт залишався фактом:
усі тут у пастці.
Ніхто не мав влади щось змінити, якщо не міг запропонувати варіант, який ще більше задовольнить Верховну відьму.
Але режисер був найсильнішим.
Він мав повну підтримку зверху і повну свободу на знімальному майданчику.
Головних змінити не міг — але зламати морально міг запросто.
— Коли я сказав, що ви вільні в інтерпретації,
я мав на увазі, що довіряю вашому баченню,
а не дозволяю вам халтурити.
Гнів Чхве Іґона вщух так само раптово, як і спалахнув.
Він знову говорив ввічливо, навіть усміхався.
Але в очах у більшості читалося лише небажання.
— Я зроблю все, щоб показати вашу історію якомога красивіше.
Тож ви зобов’язані дати мені найкращу гру, на яку здатні.
Зрозуміло?
— У вас дві години.
Розберіться зі своїми персонажами і поверніться.
Усміхаючись, він додав, що можна не повертатися, якщо не впевнені.
Пізніше всі дізнаються, що Чхве Іґон — естет до хворобливості.
Його цікавило лише одне: краса.
І краса для нього — це не обличчя.
Це точність, доречність, відповідність моменту.
Погана гра для такого режисера — образа екрану.
Актори кинулися геть.
Головна пара кинула одне одному короткий погляд і розійшлася в різні боки, уникаючи контакту, наче боялася пліток.
Уджін залишився.
Це була аудиторія університетського факультету — простір Ча Хьон-Сина.
Місце, де він проведе більшість сцен.
Він пересунув стілець, сів і втупився у вікно.
Знімали у дорогому модельному домі — доказ безмежної підтримки CEO Чхве.
Не через розкіш, а тому що реалістичні декорації коштували б дорожче.
Було видно: команда вклалася по-справжньому.
Тож гнів режисера був зрозумілий.
З вікна було видно дерева, клумби.
Саме звідси Ча Хьон-Син дивився на Пак Чі-Хьока і На Мі-Йон.
Про що він думав, спостерігаючи за ними?
Сценарій викликав у Уджіна тугу і комплекс неповноцінності.
Пак Чі-Хьок — син багатої родини.
На Мі-Йон — звичайна дівчина.
І вони закохалися.
Ча Хьон-Син спостерігав збоку.
Зізнатися не міг.
Порівняння з Паком його ламало.
Він заздрив, знецінював себе і мовчав.
Кліше на кліше.
Другий чоловік існував лише для того, щоб підкреслити головного.
Він не мав права сяяти.
Уджін розумів ці почуття — але грати за сценарієм не хотів.
Думка про те, що він має просто стояти і страждати, викликала огиду.
А ще це робило фільм передбачуваним.
Романтика часто душить глядача нав’язаними емоціями.
Glooming Day ішов тією ж дорогою:
Ча Хьон-Син мав мучитися через нерозділене кохання.
Але для Уджіна проблема фільму була саме в ньому.
Глядач швидше побачить у ньому жалюгідного сталкера, ніж людину, якій хочеться співчувати.
Без реплік це було майже неможливо зіграти правильно.
І якщо вже так —
це була не романтика.
Це був тихий хорор.