Розділ 6
Через вузький провулок на знімальному майданчику могли пройти лише двоє або троє людей. Саме там А штовхнув Ару вперед, наказуючи тікати самій. Під час першої сутички його вже вдарили ножем у нижню частину живота, і продовжувати бігти він не міг. Якщо так піде далі, їх обох усе одно зловлять. Це було не стільки самопожертвою, скільки холодним розрахунком: вони вже зайшли надто далеко, і якщо помруть обоє, це буде просто марна смерть.
— Чому ти це робиш? — спитала Ара.
У подібних сценах завжди є персонажі, які, навіть у розпалі втечі, ставлять такі питання й лише заважають. Глядачів це може дратувати, але інакше не передати психологічний стан героя — міміки тут замало. Це була неминуча сцена, необхідна для історії.
— Бо ти маєш жити, — відповів А.
— Чому?
— Та чорт забирай, навіщо ти лізеш, якщо й так знаєш відповідь?!
А не міг сказати їй те, чого вона хотіла почути. Натомість він схопив її за потилицю закривавленими руками й грубо поцілував. Це була їхня третя сцена поцілунку. Несподівана хімія між А та Арою призвела до того, що таких сцен ставало дедалі більше. У результаті роль А виросла з нікчемного лихваря до повноцінного другорядного чоловічого персонажа, а можливо — навіть другого головного героя.
Формально за екранним часом це ще не тягнуло на другого головного, але Мун наполягав: важливий не хронометраж, а зміст.
— Я не знаю, вбивала ти чи ні, але сьогодні… ти вбила мене. Я помер через тебе, отже, це ти мене вбила. А значить, у рай ти не підеш. Для вбивць раю немає, тож давай зустрінемось у пеклі, — сказав А, дивлячись на її шоковане, залите сльозами обличчя, і лагідно всміхнувся очима. Кращого прощання не існувало.
Сподіваючись, що вона зламається і все життя страждатиме, він продовжив її добивати:
— І не думай, що позбудешся мене, просто більше не бачачи мого обличчя. Я стану злим духом і завжди буду поряд. Я приходитиму до тебе щоночі в кошмарах. Скільки б ти не намагалася, втекти від мене не вийде. Ти ж не думала, що ми прощаємося тут?
А ліниво посміхнувся і ніжно витер сльози під її очима закривавленим великим пальцем. Ара зробила кілька кроків назад, сльози котилися по щоках. Для А вже однієї думки про це було достатньо, щоб померти щасливим.
— До самого кінця я…
— Я завжди буду з тобою. Якщо не хочеш сьогодні йти зі мною до пекла, тобі варто поспішити.
З іншого боку провулка вже лунали кроки. Ара нарешті прийшла до тями. Вона прикусила нижню губу, подивилася на А і відступила. Один крок. Другий. Зрештою його колишні підлеглі підійшли ззаду, а А дивився, як Ара розвертається й біжить геть.
— Навіть не озирнулася, — прошепотів він. Жорстоко. Його тихий голос свиснув у холодному вечірньому повітрі вузького провулка.
— Давайте вже закінчимо з цим швидше.
Уперше за весь день на обличчі А з’явилася яскрава усмішка. Він поманив десяток підлеглих, що гналися за ним.
— Якщо я почну навідувати вас уже сьогодні вночі, у мене буде купа роботи.
Слова про те, що він стане злим духом і приходитиме до неї, не були ні метафорою, ні спробою зняти з неї провину. Він справді так думав. Минуло менше хвилини з моменту розставання, а він уже сумував за нею.
Хоч це й була масова бійка, у вузькому провулку з А могли битися лише двоє одночасно. Іншого виходу в них не було: А перекривав єдиний короткий шлях до головної дороги. Кров із рани внизу живота залила верхню частину його тіла, рухи стали повільнішими, ніж у першій сутичці. Але він усе ще широко посміхався.
Він перехопив руку того, хто бив збоку, викрутив її, іншого вдарив ногою в живіт і жбурнув першого назад у натовп. Падаючи назад разом із тими, хто відступав, він вихопив у когось дерев’яну палицю. З палицею замість меча він рухався так, ніби був воїном зі світу бойових мистецтв.
Його рухи були надто красиві для людини, яка вирішила стати злим духом, аби мучити жінку, яку кохала. У цю мить зле серце, заховане за благородним вчинком захисту коханої, переставало мати значення.
Зрештою тіло А почало здаватися. Ударів він отримував більше, ніж завдавав. Залишилося лише четверо, які мали пройти повз нього. А впав на коліна і повільно завалився набік. Обличчям торкаючись землі, він бачив у полі зору підлеглих, що були мертві або непритомні, але це не викликало в нього жодних емоцій.
Хай вони й були колись колегами, це були стосунки, де в будь-який момент можна було встромити ніж у спину. Він завжди знав, що помре десь на вулиці, тому смерть не лякала. Вона була не страшною й не сумною — байдужою, мов щоденний сон. Єдине, що його непокоїло, — обличчя однієї людини.
— Ти… хоча б знаєш моє ім’я…? — прошепотів А.
Звісно, ні. Він ніколи його не казав. І цим поклав на неї ще один тягар. Добра жінка знову й знову гризтиме себе провиною. Бажаючи їй усе життя варитися в розпачі, А помер спокійно, з розплющеними очима.
Чекаючи команду «знято», Уджін лежав так, ніби був мертвий уже дуже давно. Він не ворушив пальцями і взагалі перестав про щось думати — ніби справді помер. Тому навіть після команди режисера він не одразу зміг вирватися з пазурів смерті А.
— А, тобі ще не час помирати! — крикнув Мун.
Наче в нього вдарила блискавка, Уджін здригнувся й підвівся. Лише тоді в затуманеному зорі почали з’являтися обриси людей. Хтось нишком схлипував, хтось стояв із роззявленим ротом, ніби одержимий.
Майданчик накрила важка тиша. Лише очі Муна блищали.
— Ти ж знаєш, що в нас ще кілька вуличних сцен, так? — спитав він.
— А, так! — відповів Уджін.
Потрібно було ще зняти сцену, де вони шукають Ару до її спіймання, і сцену, де її ловлять, але навмисне відпускають. Усе це планували зняти разом завтра. Тобто вже сьогодні.
— Тож тобі треба вийти зі смерті А і знову стати холоднокровним А, який ганяється за Арою. Зараз третя ночі. Поспи кілька годин. Джінхва, підійди-но й подбай про нашу зірочку. За кілька годин зніматимемо на сонці, шкіра має бути ідеальною!
Уперше почувши, як Мун так по-дружньому звертається до нього по імені, Уджін на мить розгубився.
Гримерка вже тягнула його вбік:
— Не хвилюйтеся, режисере! Я перетворю цю втомлену шкіру на шкіру немовляти.
Кров і синці миттєво зникли з обличчя Уджіна під руками професіонала.
— Кульмінація фільму нарешті з’явилася сьогодні.
Оператор ще раз переглянув щойно зняту сцену і широко посміхнувся. Колись обрану «кульмінацію» Пак Мін перетворив на нудьгу. Ще вчора він скаржився, що її соромно навіть у трейлер вставляти… А тепер.
— Наш фільм більше не суцільний трейлер! — вигукнув він.
Death Hill, який він уже поховав, поволі починав сяяти.
— Коли Пак Мін прилітає? — спитав Мун.
— Завтра зранку, — похмуро відповів асистент.
— Ха…
Учора і сьогодні здавалися сном. Атмосфера на майданчику вперше за довгий час була живою. І, понад усе, була сцена, яку Мун хотів перезняти. Але графік був забитий. Якби ще один день… лише один.
— Режисере! — хтось підбіг, тримаючи телефон асистента. Очі в нього світилися.
Під час зйомок телефони забирали, але важливі дзвінки передавали через відповідального. І сьогодні йому подзвонили.
— Скасували, — видихнув він.
— Що саме? — перепитав Мун.
— Рейс Пак Міна. Туман. За прогнозом — ще мінімум день. Менеджер сказав, що він повернеться щонайменше на два дні пізніше.
— Два дні?
— Так! Мінімум два!
Обличчя Муна дивно сіпнулося. Він різко підвівся й оглянув майданчик. У кутку Чхе Уджін лежав на довгому кріслі з тканинною маскою на обличчі.
Побачивши його, Мун підбіг і схопив його за обидві руки.
— Уджіне! Перезнімаємо сцену місячної давнини!
— Перепрошую? — Уджін зняв маску і швидко кліпнув. Він щойно задрімав і не відразу зрозумів, що відбувається.
— Ту сцену! Тодішній А був зеленим. Це не наш А. Наш А — трохи хтивіший, трохи божевільніший і ще більше переповнений чистим коханням!
Насправді Мун цілий день мучився цим. Чим сильніше Уджін грав нового А, тим гіршими здавалися старі сцени. Він ледве не плакав, придумуючи нові репліки й структуру. І не знав, що небеса справді існують.
— Ем… режисере? — обережно озвався Уджін.
— Додамо ще один поцілунок! Це буде ідеальний римейк закоханого, що з’їжджає з глузду!
— Я…
— Ара погодиться, не хвилюйся!
— Я не про це…
— Команда готова. Тобі треба лише стати перед камерою!
Уджін криво всміхнувся, дивлячись на режисера, який уперше говорив із ним так багато.
— Щось не так? — спитав Мун.
— Ну…
— Кажи прямо.
Тримаючи його за руки і посміхаючись, ніби він сама великодушність, Уджін зібрався з духом:
— Мені завтра вдень треба йти на репетиторство.
— …
Майданчик завмер. На нього подивилися так, ніби хотіли вбити.
Не витримавши цих поглядів, Уджін тихо зітхнув:
— Я… скажу, що цього тижня не зможу.
Нарешті запанував мир.