Яко-сан до сих пір не прокидалась. З прогресуванням хвороби періоди її пробудження ставали все коротшими. Вона спить вже два дні. Що як вона більше не прокинеться...
Ця думка не давала мені спокою, але зважаючи на її поточний стан - краще хай вона спить далі. У цей момент хтось постукав у двері. Це була Німура-сан.
-Ето-кун. Ну... є хтось, хто дуже наполегливо хоче зустрітися з тобою. Я намагалася відмовити, але він кричить з-за стіни без упину...
-…… З преси?
-Ну, він попросив вам передати «Ето Хіната, насправді я не думаю, що ми знайомі, але я думаю ви мене пам'ятаєте. Я б хотів попросити вас зробити мені послугу. Буду чекати на автобусній зупинці біля хоспісу».
-...Ехх, зрозуміло
-Якщо ви не знаєте його, краще не йдіть.
-Ні, все гаразд. Я піду.- Я чітко висловив свою думку, зібрав речі і вийшов з палати. Мало хто міг звернутися конкретно до мене... Журналість такий міг бути лише один.
Я вислизнув із лікарні через зрошувальну канаву ззаду. На автобусній зупинці, як я і думав, чекав Юкава з «Сьогоднішнього тижневика». Наскільки я бачив, більше нікого не було. Як тільки він мене побачив, Юкава, виглядаючи вкрай незадоволеним від очікування
-Ну-ну, Ето-кун. Давно не бачилися. Ти сильно виріс з того часу, як я бачив тебе востаннє.
-...Я не міг так вирости за короткий час.
«Послуга», про яку він згадав, стосувалася інформації про Яко-сан.
Було прикро вважати це однією з його заслуг, але без Юкави я б не зміг пізнати Яко-сан.
-Це ти... написав статтю про мене і Яко-сан?
-Не знаю, чи ти мені повіриш, але це не я.
-Як це не ти? Хто першим прибув до Субару-дай, хто ще знає і мене, і Яко-сан?.
-Я нічого не знав про стан Яко Цумури коли був тут... Ніхто всередину мене не пропустив, крім того за кожним твоїм кроком я не стежив і про ампутацію ноги не знав.
Юкава сказав це суворим тоном. Мені не здалося що він бреше. Сказати «Тоді хто ж це?» я не наважився , але
-Що ти робив з того часу?».
-Ну, я працював наприклад? Ти ж не думаєш, що світ тільки навколо вас крутиться ? За межами Субару-дай є багато речей, про які потрібно розповісти.
-Але ж ви були дуже зацікавлені мною і Яко-сан, чи не так? Те, що відбувалося за межами Субару-дай, було для вас цікавішим?»
-Після смерті Яко Цумури я хотів знову взяти у тебе інтерв'ю.
Він, здається, не жартував. Він думав після її смерті я розкажу все?
-Я ж казав. Мене цікавлять не самі пацієнти, а люди, які їх оточують. Навіть якщо Яко Цумура померла, ти все ще залишаєшся живим. Я планував знову попросити про інтерв'ю, коли все закінчиться.
І ти думав, я буду говорити? Звичайно, а як інакше. Ти справді думаєш, що хтось, хто потрапив у таку ситуацію, почне відверто говорити з пресою? Я навіть не можу уявити, що розповім комусь про Яко. Але хіба таке не відбувається? Мине якийсь час після її смерти, чи забуду я всі ці почуття, які вирують в мені зараз, та почну розповідати людям про неї? Мххх, це навіть більш пафосно, ніж у статті в тижневику.
-Ну? Як проходять дні з Яко Цумурою?
-...Я думав про доказ. З тих пір, як ти про це згадав, я постійно про це думаю».
-…………
-Чесно кажучи, я не знаю, що робити. Я не залишаюся поруч з Яко-сан заради грошей, але просто немає способу це довести. Навіть якщо я просто відмовлюся від трьохсот мільйонів йен, це нічого не доведе.
Юкава деякий час дивився на мене, а потім повільно підвівся.
-...Можна дещо запитати?
-А? Що саме?
-Чому ви так цікавитеся хворобою позолоти?»
Я не очікував, що він відповість. Проте Югава повернувся до мене й тихо промовив
-Хлопець моєї сестри мав хворобу позолоти.
-...Вашої сестри?»
-Він ігнорував свою родину і хотів залишити більшу частину себе моїй сестрі. Так він і вчинив. Але моя сестра дізналася про це лише після його смерті. З огляду на суму, яка виходила, ситуація набула неприємного характеру. Так звані родичі, які навіть не відвідували його, накинулися на мою сестру.
Я вже чув цю історію раніше. Це був приклад пацієнта, про якого мені вже розповідали раніше.
-Мою сестру звинуватили в тому, що вона шахрайка, яка звабила чоловіка заради грошей, і від неї хотіли доказів, що любов була справжня. Їй треба було відрізати собі руку ? Це повна хрінь, чи не так? Але така відповідь не задовольнила б аудиторію. Навіть якби вона спробувала відмовитися від сотень мільйонів йен, нападки не припинилися б.
-...І що сталося потім?
-Вона все ще жива. Хоч і не відкривала очей вже три роки.
Його слова були спокійними. Юкава-сан описав це як жахливе випробування.
-Вона викинулася з вікна, але залишилася живою. Було це якимось доказом, чи просто виглядало так, ніби вона намагалася втекти від ситуації, в якій опинилася, я не знаю.
Югава сказав це, дивлячись у далечінь, не звертаючись до мене.
-Я шукаю докази. Докази, які ніхто не зможе заперечити.
Я не наважився запитати: «Ви справді вважаєте, що вона врятується, якщо буде знайдено цей доказ?». Якраз коли я намагався підібрати кращі слова, пролунав неприємний гучний голос. Кілька журналістів спостерігали за нами здалеку. Це погано. Вони наближалися. Після миті вагань я кинувся в протилежний бік.
«Ето-кун, сідай сюди!» Коли я повернув за ріг, мене зустріли ці слова. Попереду зупинилася біла машина. Чоловік на водійському сидінні помахав мені рукою. Це був батько Цукіно-сан. Я підбіг і сів на заднє сидіння.
-Ось так, швидше, швидше - пристебни ремінь безпеки.
Цукіно-сан також сиділа на пасажирському сидінні. Але вона не дивилася в мій бік.
-Е-е-е, чому ви тут...?
-Ну, здається, все стало тільки гірше. Я подумав, що якщо поїду тут, то, можливо, зустріну теб. А оскільки донька турбувалася про тебе, Ето-кун, я подумав, що, можливо, зможу якось допомогти.
Отже, це означає, що Цукіно-сан попросила свого батька допомогти. Я спробував подякувати їй на пасажирському сидінні, але передумав. Бо, як завжди, Цукіно-сан не дивилася на мене. Вона кидала погляди то на дорогу попереду, то на свої ноги, відчайдушно намагаючись пережити цей незручний момент. Я не наважився заговорити до однокласниці в такому стані. Автомобіль об'їхав санаторій.
-Цукіно-сан... щодо мого дому...
-А, я знаю. Все гаразд. Просто подумав, що краще трохи об'їхати. Там повно цих журналістів, тому і так. У будь-якому разі, Ето-кун, ти можеш називати мене дядьком, як раніше. Я ніколи не називав Цукіно-сана дядьком. Але було б недоречно зараз на це вказувати.
-Так... дядьку
Автомобіль зробив досить великий круг, перш ніж нарешті почав рухатися в бік мого будинку.
-Поїздка займе близько десяти хвилин.- Нібито все розрахувавши, сказав дядько.
-Все ж... Ето-кун. Це досить вражаюче. Я так зворушений.
Мене охопило страшне занепокоєння, але я вдавав спокій.
-...Чим саме?
-Ти залишаєшся поруч із дівчиною, яка зараз на межі смерті. Це гідно поваги, чи не так? Не кожен міг би так вчинити.
Хоча я ще нічого не сказав, він прям засяяв.
-Хто б міг подумати, що існує таке чисте кохання? Це так… прекрасно. Мабуть, було важко зустрічатися з хворою дівчиною.
Дядько пильно дивився на мене через дзеркало заднього виду. Його очі були прижмурені. Автомобіль вже деякий час рухався дуже повільно.
-Я не думаю, що це... так складно.
-Ні, Ето-кун, ти маєш велике сердце. Ти справжній чоловік Субару-дай. З давніх часів чоловіки Субару-дай були надзвичайно терплячими. Саме тому ти зміг впоратися з дитиною, яка так страждала.
В мене аж холодок по спині пробіг. Не звертаючи ні на що уваги старий продовжував говорити.
-Я чую всілякі чутки, знаєш. Але такий, як ти, Ето-кун, точно не профукав би триста мільйонів. Я впевнений, ти все зробиш правильно.
-Це не мої гроші.
-Скоро будуть.
Дядько зненацька вигукнув
-Ну, у будь-якому разі, ти не повинен турбуватися про те, що всі говорять. Ці триста мільйонів йен - це гроші, які ти можеш спокійно прийняти, Ето-кун. Нехай тебе не турбує хто там що каже.
-...Дядьку.
-Так, я тут про щось подумав. Як щодо того, щоб встановити меморіальний камінь для тієї хворої дитини в Субару-даї? Га, Ето-кун? Субару-дай також славився своїм пам'ятником. Я впевнений, що та дівчинка була б рада цьому. Всі будуть пам'ятати її і будуть вдячні.
Дядько сказав це таким тоном, ніби це було якесь геніальне рішення. Це може бути хороший спосіб використати гроші. Якщо це додасть енергії Субару-дай, то ті, хто приходить і тільки скаржаться, більше не матимуть причин для цього . Інвестиції... так, інвестиції. Субару-дай має дещо, можливо ліс? Лісове господарство тут спочатку було доволі перспективним. Я сам був певною мірою до цього причетний... але останнім часом Субару-дай не може конкурувати з іншими постачальниками й виробниками... Щоб розірвати це замкнуте коло, потрібні капіталовкладення. Але в такому глухому кутку мало хто захоче інвестувати в будь-що.
Цукіно ще більше згорнулася, ніби готова була зникнути зовсім.
-Погасити борг перед Субару-дай, де хвора дитина провела свої останні дні. Хіба це не зворушлива історія? Тоді всі ці настирливі хлопці замовкнуть.
У ту мить моє обличчя спотворилося люттю. Зв'язок між тим, що я отримав триста мільйонів йен і смертю Яко-сан був всім таким очевидним, що була забута одна невеличка деталь, Яко-сан все ще жива. Більше того ні 300 мільйонів, ні Яко-сан не є моєю власністю
-Ну що ж, Ето-кун. Не поспішай з рішенням. Чесно кажучи, я навіть не міг уявити, що все так складеться для тебе. Ніколи не думав, що ти опинишся з хворою дитиною...
-Хвору дитину звати Яко Томура.
-Е? А, так. Міські діти мають дивні імена, чи не так?
Я знаю, що не повинен цього говорити. Але не можу себе стримати.
-Між нами кажучи, Яко-сан може насправді одужати. Зараз є набагато більше варіантів лікування, і якщо вона продовжить приймати ліки, її можна вилікувати за допомогою операції.
-Га?
-Все, що пишуть у цих тижневих журналах, - це суцільна брехня. Яко-сан одужає. Після операції наступного місяця вона покине лікарню Субару і повернеться до Токіо. Вона сказала, що планує продовжити навчання. Тож навіть якщо ви говорите такі речі, це нічого не означає.
Дядько був явно здивований. Його вираз обличчя ніби говорив: «Ми не домовлялися про таке». Побачивши це, я відчув, як мене охопила хвиля жару. Мені здалося, ніби Яко-сан, чиї крики відчаю тоді лунали коридором, вселилися в мене.
-Яко-сан не помре. Тож я справді не маю до цього нічого. Усі говорять, що Яко-сан перетвориться на гроші? Це просто фантазії людей які вирішили погратися з чужим життям.
-Е-е-е... ну...
-Яко-сан має покинути цю діру і вижити.
Я не міг сказати нічого більше, бо згадав про Цукіно-сан, яка сиділа на пасажирському сидінні. Вони, відмовляючись дивитися на мене і на дядька, просто продовжувала тихо тремтіти на пасажирському сидінні. У ту мить, коли я це побачив, лють, що вирувала в мені, трохи вщухла. Залишки Яко-сан, яка мешкала в мені, залишили після себе лише сліди, перш ніж зникнути. «Така реальність, як бачиш...»
Не зволікаючи, старий тихо сказав
-Ти повинен дивитися правді в очі. Нічого вже не зміниться .
Не встиг я й оком моргнути, як ми вже були на тристоронньому перехресті біля мого будинку. Він ніби розтягнув і скоротив відстань за власним бажанням.
-...Дякую.
-Ну, я все-одно на твоєму боці, Ето-кун. Принаймні, це я привів тебе сюди, чи не так?
Дядько сказав тільки це і пішов. Протягом усього цього часу Цукіно-сан мовчала, схиливши голову.
Образ Цукіно-сан не виходив в мене з голови. Це я привів її сюди. Оскільки я був її однокласником, Цукіно-сан мусила сидіти на пасажирському сидінні. Про що вона думала, слухаючи ту розмову? Лише думка про те, що я, можливо, розбив, ніжне серце Цукіно-сан, змусила мої ноги затремтіти. Кілька репортерів стояли навколо будинку. Я непомітно заліз по стіні на другий поверх. Вікно відкрилося як зазвичай.
Там, у кімнаті, стояла моя мати. Вона дивилася на мене так, ніби побачила привида. Кімната була в безладі, напевно, тому що вона обшукувала будинок. Але в кімнаті, не було нічого, що могло викрити мої стосунки. Посередині розгромленої кімнати лежав той тижневик. Я чекав, поки мати заговорить. Побачивши, як я входжу через вікно, вона викрикнула.
-Хіната! Це... це справді ти?
Моя мати вже давно не називала мене по імені. Частина мене сподівалася, що вона цього і не зробить більше. Мені було б байдуже, навіть забудь вона мене.
-...То ти вкурсі?
-Що вкурсі? Все написано в цьому журналі. А, ну й, зовні теж є журналісти.
-Ти не злишся?
-Ха? Чому я маю злитися?
-«Соромно так ходити до лікарні», зараз не час для таких розмов. Розумієш, ситуація змінилася - сказала моя мати з презирливою посмішкою. Нібито кажучи: ти нічого не розумієш. Копіювальний апарат, який перевантажували на першому поверсі, напевно, вже перестав працювати. Це створіння, мабуть, більше не буде протестувати.
-Триста мільйонів йен, триста мільйонів йен. Якби я мала стільки, я могла би вибратися звідси. Чесно кажучи, це неймовірно, чи не так? Гей, якби ти тільки сказав мені раніше.
-...Зараз не час для таких розмов.
-Мм? Ми дійсно повинні як слід обговорити це питання. Ти хоча б запитав її про податки та інші подібні речі?
-Зараз не час. Не заважай мені.
-Послухай, ти поводишся нерозумно...
-Якщо я залишуся тут і не буду належним чином доглядати за Яко-сан, вона може змінити своє рішення. Тоді все буде даремно.
Сказавши це, вона спромоглася вимучити досить незручну посмішку. Вона виглядала так, ніби з її плечей зняли важкий тягар.
-Так... це правда, чи не так? Жінки такі емоційно нестабільні
Це спрацювало ідеально, бо мама тихо вислизнула з моєї кімнати. Це було найгірше, що я міг сказати. Найбільш підла брехня. Але не було слів, ефективніших за ці. Залишившись сам в кімнаті, я впав на ліжко. На своєму телефоні, батарея якого була заряджена ледь наполовину, я набрав повідомлення Яко.
«Яко-сан, мені дуже шкода за все». Подумавши хвилину, я видалив все. Потім я надіслав нове повідомлення: «Яко-сан. Я вийшов на хвилинку. Повернуся пізніше». Після цього я не ворушився до заходу сонця. Від Яко-сан не надійшло жодного повідомлення.
Коли я спустився на перший поверх, у будинку було вже зовсім тихо. Мені дійсно потрібно було щось поїсти і підготуватися. Матері ніде не було видно, вона, мабуть, вже лягла спати. Зазирнувши у задні двері, я побачив, що преса теж пішла. Якщо я хотів вийти, то зараз був єдиний шанс. Я швидко зібрався і з'їв все, що знайшов на кухні. Тут я почув звук витяжки. Я перевірив час. Була вже одинадцята вечора.
-Хіната-кун, ти йдеш?
Раптом до мене звернулися. Кітакамі, стоячи в коридорі, пильно дивився на мене.
-...Так. Я повинен піти до Яко-сан зараз.
-Я розумію. Дійсно розумію.
-Тому в цьому будинку...
У ту мить, з якоїсь причини, все стало на свої місця. Дивно, що я раніше не подумав про це.
Моя особиста інформація. Розмови про те, як я вільно проходжу до палати Яко. Фотографії мене, зроблені хтозна-де. Я не згадував наші розмови про триста мільйонів йен, про перебіг її хвороби. Смартфон все ще лежить у моїй кишені. Телефон, який я завжди брав із собою, коли йшов до Яко. В гарному темно-синьому чохлі для телефону, який мені подарував Кітакамі.
-...Це ти написав Кітакамі-сан?
Це мало бути фатальним. Жахливе твердження, достатнє, щоб змусити завагатися.
-Так.
Але Кітакамі-сан підтвердив це, не змінивши виразу обличчя.
-Навіщо...?
-Ти отримаєш триста мільйонів йен, чи не так? Це неймовірно. Ти ж залишиш цей будинок, чи не так? Гей, я знаю.
Розмова з Кітакамі-сан, яку не переривала моя мати. Не можу повірити, що йдеться саме про це.
-Це ж фактично платні побачення. Ти ж просто чекаєш, коли ця дитина помре, чи не так? ...Ах, я не звинувачую тебе Хінати-кун. Це як одруження заради спадку.
Використовує навіть ті самі слова, що й в статті.
-Викрити все про мене, все про нашу сім'ю, і для чого?
-Вийшло вісімсот тисяч йен.
Кітакамі висловився чітко.
-Мені заплатили чималу суму лише за те, що я написав про вас статтю. Не триста мільйонів йен звичайно, але все одно немалі гроші. Це лише невеличкий бонус. Ти ж отримаєш набагато більшу суму, чи не так?
-Кітакамі-сан, що ви...»
-Я прекрасно знаю. Ці гроші до мене не потраплять. Емі-сан залишить їх собі. Мені не дістанеться ні копійки. Ця жінка... Якби мала такі гроші, то миттю покинула б це місце і мене. Чи що, Хіната-кун? Ти думав, що я буду тобі підлещуватися ?
Я розумів чого він боявся, але не міг з цим погодитися. З моїх вуст вирвався голос, сповнений невиправданого пафосу.
-Хіба ви не думали, що Яко-сан... Яко-сан буде ображена, якщо побачить це? З усією цією пресою, що зібралася тут... Яко-сан - сильна і розумна людина, але все ж, що якщо вона почне сумніватися, почне думати, що я справді був поруч з нею тільки заради грошей...
-Да яка нахрін різниця! Вона все одно помре!
Кітакамі різко підвищив голос. Я вперше бачив його таким. Навіть коли його мати несправедливо лаяла його, він ніколи не підвищував голос так.
-...Ти мене зневажаєш, чи не так? Добре. Ти отримаєш величезну суму грошей, Хіната-кун. Ти більше не матимеш до мене жодного стосунку. Еміко, здається, вважає, що вона вже отримала ці 300 мільйонів. Я знаю, ти розумієш це. Як тільки ти отримаєш гроші, одразу звідси втечеш. Єдина причина, чому ще не зробив це твій страх вийти на вулицю. Гроші вирішують усе.
-Чому , Кітакамі-сан, чому…?
-А як ти думав? Чи ти серйозно вкладешся в цей будинок, в це місто? Якщо це так, я вибачуся за все. Але щось мені здається такого не станеться .
Говорячи дитячим тоном, Кітакамі-сан засміявся. Коли ми вперше зустрілися, Кітакамі-сан був ідеальним батьком. Я вірив, що він той чоловік, який зробить мою матір щасливою, і, слухаючи, як він захоплено розповідає про відродження Училища Субару, я справді вірив, що він зможе це здійснити. Кітакамі-сан дарував мені книги. Навіть Мелвілла, який для мене все ще був занадто складним, я вирішив прочитати, бо він сказав, що йому подобається.
-Ти збираєшся вічність так на мене дивитися, краще виріши це питання чим швидше, - пробурмотів Кітакамі-сан. Я не хочу його звинувачувати. Просто це так сумно. Я викинув чохол для телефону – ймовірно в ньому був прослуховувальний пристрій .
-Навіть якщо ти його тут залишиш, я знову напишу, якщо отримаю запит».
-...Гаразд. Пиши, що хочеш, Кітакамі-сан.
Я сказав це від щирого серця. Я вийшов прямо через парадні двері. У темряві, де навіть місяць було ледь видно, я попрямував до лікарні.
-А, Ето.
Коли я прибув до санаторію, Яко-сан вже прокинулася і, уявіть собі, поклала той самий тижневик на столик біля ліжка. Вона навіть люб'язно відкрила його на нашій статті, але сама уважно дивилася на свій смартфон.
-Як тобі вдалося потрапити всередину? Адже відвідувальні години вже закінчилися, чи не так?
-...Я переліз через стіну, а потім благав пані Німуру.
Перелазячи через стіну, наче кит, що вистрибує з води в лютому, я, мабуть, виглядав дуже смішно для тих, хто це бачив. Але ворота залишалися зачиненими після того, що сталося раніше того ж дня. У мене не було іншого вибору.
-Якби я не вмовивляв Німуру впустити мене, довелося б чекати зовні.
-Не варто говорити про це так буденно. Це ж страшно.
-Що ти робиш, Яко-сан?
-Самоаналіз!
-Ти теж не відповіла на моє повідомлення?
-Ой, я забула. Але ти ж його бачив, чи не так?
Я забув відповісти. Зрештою, у мене були свої проблеми, якими потрібно було займатися.
-Схоже, поки я спала, сталося чимало подій.
-...Яко, ти сама прочитала усе це і нічого не відчуваєш?
-«Можливо, вона зовсім не терпить егоїстичних пошуків щастя?» Мене таке не хвилює. Дивись, бачиш? «Найкрасивіші скомпенсовані побачення в світі». Чесно кажучи, це досить логічно в моїй ситуації.
Сказавши це, Яко поклала щоку на журнал.
-Це дійсно стало чимось особливим? Що це за «залишилося небагато часу»? Це просто деяке затвердіння у верхній частині тіла?
-Я думав ти скажешь шось типу «Це ніби всі чекають, коли я помру».
«Ти зараз в мене отримаєш» - тихо промурмотіла Яко. Потім її вираз обличчя став серйозним, що різко контрастувало з попередніми моментами.
-Ето, я б хотіла спочатку обговорити питання грошей.
-Ні. Я ще не виграв. У мене немає права взяти їх.
-Ти не розумієш, Ето. Я зараз серйозно. Я хочу залишити тобі світле майбутнє. Навіть якщо ти цього сам не хочеш.
Сказавши це, Яко-сан дістала білий конверт.
-Бачиш, це мій заповіт. Звичайно, я склала його ще до того, як зустріла тебе. Коли я підпишу, він набуде юридичної сили. Тут сказано, що я віддаю тобі все, що маю.
-Ти ще не підписала його?
-Ага. Було б дуже погано, якби мої руки перестали працювати? Я добре знаю, що це небезпечно, коли ознаки затвердіння з'являються у верхній частині тіла.
-Чи було б гірше, якби я вирвав його і порвав?
-Ти хочеш це зробити, Ето?
-Ну, це було б неправильно.
Яко-сан весело посміхнулася, незважаючи на кашель. У білому конверті був заповіт. І якщо я його підпишу, триста мільйонів йен Яко-сан стануть моїми.
-Я дійсно люблю тебе, але був з тобою не тому, що хотів отримати ці гроші.
-Так, я знаю.
-Можливо, ти і знаєш, але це зовсім не зрозуміло.
Юкава-сан був правий. Я просто не можу довести таку просту річ: що я просто люблю Яко-сан, що я просто хочу бути поруч з нею. Щасливий кінець заважає тій безкорисливій любові, в яку весь світ чомусь вірить.
Навіть Яко вірить, що я буду щасливий після її смерті. Чи справді я ніколи не зможу виправити це непорозуміння, це жахливе неправильне тлумачення моїх почуттів? А може навіть ці слова - що триста мільйонів йен не матимуть значення, якщо Яко помре, була лише дурною фразою, вимовленою в момент гарячої пристрасті?
-Вибач, Ето. Пробач мене, будь ласка, - тихо прошепотіла Яко.
-...Яко, можна тебе про щось запитати?
-...Що саме?
Це було те, що давно не давало мені спокою. Я також думав, що це єдиний шанс, який у мене буде. Зібравшись із духом, я сказав.
-Чому ти вибрала мене?
За словами професора Таеди, причина була просто в тому, що я пройшов повз. Можливо, на моєму місці міг бути Харуміцу. Вибір був випадковим ? Я не мав нічого проти. Але якщо це так, я хотів почути ці слова від самої Яко-сан.
-...Е?
Яко-сан, однак, виглядала абсолютно збентеженою.
-...Що це за вираз такий?
-О, це не те, про що ти думаєш. ...Я просто не очікувала, що ти запитаєш мене конкретно про це.
-Чому ні? Ти ніколи раніше про це не згадувала.
-Ну, хіба це не те, що ти знаєш найкраще? Так, по суті, ти врятував мене.
Я не розумів, що вона мала на увазі. Я не пам'ятав, щоб рятував Яко. Проте вона посміхнулася, ніби відкриваючи відповідь на очевидне запитання. Потім вона сказала, як про звичайну річ.
-Ти ж автор «Лютого кита»? Ето.
На мить я затамував подих. Після паузи я зміг вимовити лише:
-...Як?
-...Спочатку це було лише передчуття. Побачивши тебе перед китом, я подумала, що, все можливо... і пізнавши тебе я підтвердила свої здогадки.
Слова давалися нелегко. Адже я ніколи не говорив про це. Я взагалі ні де про це не розповсюджувався.
-А і я знаю що ти не міг собі дозволити купити фарбу.
Ніби навмисно перекриваючи мені шлях до втечі, Яко-сан сказала це. Це була та сама тактика, яку вона використовувала у шашках.
-Ти пам'ятаєш... Коли ми пішли до універмагу, того дня, коли ти випадково мене зустрів, я перевірила чорну фарбу. Та яку продавали в магазині. Фарба звідти і фарба якою намальований кит були різних відтінків. Чорна вона чорна, але абсолютно інша. Фарба у кита була більш м'якою.
Я пригадую той день, коли Яко-сан була одягнена для скромної прогулянки. Відчуття її руки повертається до мене, кит, якого ми бачили. Яко-сан, яка наблизилася до нього так близько, що, здавалося, торкалася щокою. Яко-сан, яка несла червону сумку і невинно казала, що хоче піти до універмагу. Цим вона перевіряла свою гіпотезу. Але яку?
-Я чула це від пана Морітані. Тоді порожні банки з фарбою часто залишали валятися по території лікарні. Це стало такою проблемою, що до його магазину почали надходити скарги.
Це проблема.
-Дивлячись на те, як недбало поводилися з цією фарбою, що ти думав? Мабуть, бісився, адже сам не міг собі дозволити навіть баночку.
Але водночас це було одкровенням.
-Це просто сміття. ...Фарби теж залишилося небагато. Малювати нею було дуже важко.
-Але, ти добре впорався. А скільки це коштувало? - лагідно запитала Яко-сан, проте не дала мені відмахнутися від відповіді.
-Ти ж розумієш, до чого я веду, чи не так? Фарба, використана на стіні, була звичайною водорозчинною фасадною фарбою. Червоний, синій, жовтий - змішай всі ці кольори, які зазвичай використовуються, і буде колір, близький до чорного. Ти не міг собі дозволити купити фарбу, тому зібрав всі залишки і створив свій власний унікальний колір. Ось це і є колір того кита.
І одразу ще одна перевірка.
-Якщо ти хочеш відкинути це як мою власну ілюзію, то вперед. Але якщо ти хотів почути мою версію, ось вона...Навіщо ти його намалював?
Мій голос жалюгідно хрипкий.
-Я хотів віддячити. Деякі мешканці цього міста не можуть терпіти саме існування лікарні, знаєш. Коли та стіна була білою, на ній було наклеєно набагато більше протестних брошур, ніж зараз. Я все-таки людина, тому мене образила ворожість до «позолоти» і в цілому до хворих….
- Коли я приїхала до Субару-дай, я була вражена. Мене зустріло щось настільки прекрасне.
Яко тихо видихнула і посміхнулася.
-Ось чому. Дякую, що захищаєш це місце, де я живу. Ето.
Яко не мала жодних підстав дякувати мені. Адже я намалював цю картину для себе.
Тоді, коли лікарня тільки відкрилась в Субару-дай. Дивлячись, як картини починають множитися на білій стіні, я відчув справжню заздрість. Для жителів Субару-дай це звичайна стіна, здавалася величезним полотном. Для мене було так само. Коли в магазині Морітані почали продавати фарби, люди, які мали вільний час, почали малювати все, що їм заманеться..
Я теж хотів малювати на цій стіні. Можливо, це було бунтом проти моєї матері, яка вперто виступала проти. Незалежно від мотиву, моє серце прагнуло пензля. Але я не міг собі дозволити фарби. Я не міг навіть дістати жодного кольору, щоб намалювати лінію. Саме тоді я дізнався про незаконне звалище банок.
Як і сказав пан Морітані, навколо нас були розкидані викинуті банки з фарбою. Я відчайдушно шукав серед них щось придатне для використання. Я підняв пензель із засохлою фарбою і продовжував шукати залишки для своїх картин. Фарби я знайшов мізерну кількість - залишки, що ледь трималися на дні банок. З цим я не зміг би зробити чогось достойного.
Але я не здавався. Тож я зібирав їх. Поступово я наповнив фарбою першу бляшанку. Зібравши всі кольори в одну тару, фарба незабаром стала чорно-синьою. Але це не мало значення. Зібравши близько трьох бляшанок цієї чорної фарби, яку я сам зробив, нарешті прийшла пора малювати. Стоячи там, затамувавши подих, серед ночі, коли нікого не було поруч.
Тему я обрав таку, щоб відповідала кольору. Спочатку я не думав малювати саме кита. Але це була єдина тема, гідна цих відтінків. Кит був зображений на обкладинці книги Мелвілла, яку рекомендував Кітакамі-сан. Я пам'ятав обкладинку у всіх деталях, оскільки вивчав її дуже ретельно.
Я занурив пензель у фарбу і почав малювати очі. Я був повністю занурений у роботу. Кит чорного кольору, занурився в глибини океану. Я думав, що не станеться нічого страшного, якщо його зітруть або перемалюють. Однак, на диво, кит залишився там назавжди.
Кит отримав назву «Лютий кит» і донині залишається на стіні цього санаторію. Ніхто не знає, хто його створив - це моя таємниця. Але чому тільки Яко це помітила? Тільки ця самотня душа, що резонувала з тим китом, викрила мене.
Я все ще вважаю історію про кита з частотою 52 герци досить сентиментальною. Але якщо саме цей тихий крик став причиною, через яку Яко вибрала мене, то жодна інша байка не могла б бути більш доречною.
-Навіть коли я запитувала прямо, ти жодного разу не сказав, що тобі подобається картина? ...Я постійно думала, коли ж ти це скажеш.
Яко-сан сказала це з сумом у голосі. Ні, це не так, подумав я мимоволі.
-Адже, як тільки ти це скажеш, все закінчиться?.
Від цих слів мені захотілося плакати.
-Закінчиться? Чому?
-Бо я знаю. Твої картини, певне, бачили в Училищі, але... за її межами все інакше. Якщо ти приймеш свій талант та понадієшся на нього, то зійдеш з розуму.
-Я ніяк не можу покинути Училище. Я не довіряю собі настільки, щоб приймати такі рішення. Я згадую свою особисту зустріч з Цуцумі-сан. Зіткнувшись зі мною, учнем, що з самого початку відмовився від ідеї покинути Училище, вона сказала: «Але Ето-кун... ти ж добре малюєш? Навіть не в тому справа... тобі ж це подобається?»
-На ці слова я не зміг відповісти належним чином.
-Такі речі не слід ігнорувати. У п'ятнадцять років не слід здаватися так одразу.
-Слова вчителя звучали болісно. Розуміючи, що ця біль походила від мого власного швидкоплинного таланту, мені теж стало боляче.
-Залишити Училище... Ні, є багато інших способів досягти мети. У будь-якому разі, я просто хочу бачити, що ти маєш намір продовжувати навчання. За межами Субару-дай є багато робіт, пов'язаних з мистецтвом, ти ж знаєш.
-Почувши це, я захотів померти. Мені було боляче від своєї незграбності , я не міг проявити якусь жагу адже просто не мав її. Вчитель очікував від мене бодай чогось, але не я сам.
-Я пам'ятаю, як Цукіно-сан упустила пензель, покритий фарбою. Я пам'ятаю сльози на її обличчі після того, як вона обляпала червоною фарбою банер, який я намалював.
-Цукіно-сан була настільки засмучена, що крикнула: «Вибач, Ето-кун!» і почала плакати через те, що картина тепер як вона виразилась «непоправна» – все це, кожна деталь показувала як Цукіно-сан високо оцінювала мої роботи. Яка ж вона добра людина.
-Але я закривав на це очі. Я робив вигляд, що нічого не сталося, навіть не згадував про це. Терплячи мовчки, я мріяв про день, коли все це стане минулим. Адже день, коли всі про мене забудуть, наближався.
Вислухавши цю історію, вираз обличчя Яко-сан все ще був болісним. За мить вона відкрила рота.
-Але, чому…
-Не міг же я тобе грузити своїми проблемами.
Я висловився чітко. Я не міг цього сказати. Принаймні, не Яко.
Тому що всі причини, через які я хотів кинути малювання, зникнуть після смерті Яко. Я завжди хотів малювати. Я хотів жити тим, що любив. Я хотів покинути Субару-дай і вивчати живопис. Все це, мабуть, можна було вирішити за допомогою грошей.
Після смерті Яко я продовжу жити. Я отримаю триста мільйонів йен, зроблю Яко одним із своїх найдорожчих спогадів і покину Субару-дай. Я буду займатися мистецтвом за гроші, які залишила мені Яко. А потім, одного дня, я перетворю Яко на джерело натхнення для своїх картин. На ту болісну, сумну але таку важливу історію, яка сформувала мене! Я ніколи не хотів показувати Яко такий банальний щасливий кінець.
Яко, мабуть, відчула, про що я думаю. На її обличчі тепер відбивався інший вид смутку.
-Ето, - покликала вона мене. - Ето, послухай. Я хочу тобі щось сказати.
-...Що саме?
-Те, чого немає в шогі, немає в шахах, але є в шашках. Або, точніше, причина, чому я люблю шашки.
Це стосувалося питання з вікторини, про яке Яко-сан сказала, що розповість мені перед смертю. Не встиг я запитати, чому саме зараз, як Яко-сан заговорила.
-Послухай, Ето. У шашках існує ідеальний хід.
-...Ідеальний хід?
-Так. У шашках, коли обидва гравці роблять найкращі можливі ходи, гра завжди закінчується внічию. Найкращі ходи були розраховані комп'ютером Chinook, створеним Джонатаном Шеффером з Університету Альберти в Канаді.
-То... ти вже знаєш, яку фігуру і куди рухати?
-Шашки, знаєш, це гра для двох гравців із нульовою сумою, скінченна, детермінована, з повною інформацією.
-Для двох гравців із нульовою сумою...?
-Така це гра. Гра, в якій удача не відіграє жодної ролі; теоретично, ти не можеш програти, якщо не зробиш помилки. Неможливо.
Я не міг у це повірити. Але це мало сенс. Я згадав слова професора Тоеда про те, що потрібно просто вибирати найкращий хід і не помилятись.
Неможливо було точно відтворити кожну позицію на дошці. Проте, гра в шашки, а також спосіб, у який Яко в неї грала, мабуть, змінювалися з великою швидкістю. І все ж, чи справді існувала єдина, ідеальна «правильна відповідь» серед усього цього?
-Деякі люди описували це як те, що шашки досягли кінця свого існування. Чесно кажучи, я теж так думала. Адже, незалежно від того, наскільки геніальними є гравці, що змагаються між собою, правильний хід вже заздалегідь визначений.
-Існує ідеальне хід. І тому ти любиш шашки, Яко-сан?
-Можливо, з розвитком комп'ютерів будуть знайдені ідеальні рішення для шахів і сьогі. Але єдине ідеальне рішення, яке я знала, було для шашок.
Тим не менш, я все ще не розумію зв'язку між ідеальним рішенням і Яко-сан. Коли я вже збирався сказати щось ще, вона схопила мене за руку.
-Протягом усього свого життя я з дивовижною легкістю робила помилки. Ця розмова є одним із таких прикладів. Сам факт, що в житті немає правильної відповіді, був просто жахливим.
-Яко-сан, - сказав я. Але вона не зупинилася.
-Але бачиш, шашки не схожі на життя. У шашках є ідеальне рішення. Коли тебе кидають на цю дошку, гравець завжди має можливість вибрати ідеальний хід.
Я зрозумів, що Яко говорила щось фундаментальне.
-Це не схоже на моє життя, - сказала вона, виглядаючи як дитина, що ось-ось розплачеться.
-Я мала вижити. Я мала уникнути інтриг мого батька і матері і бути єдиною, хто вижив. І все ж... чому я помираю ось тут? Невже моя смерть визначена наперед, невже я дійсно мала померти там, впавши зі скелі. Я мала померти…. разом з усіма.
Рука Яко, втративши місце, де можна було б відпочити, ще міцніше стиснула мою.
-Чи це взагалі можливо? У моєму житті, з самого народження не було підготовлених для мене правильних відповідей. Що б я не вибрала, все було неправильно. Абсолютно безнадійне життя - ось що я маю. Але тепер я можу піти туди.
-Куди?
-До правильної відповіді.
Це було сказано Яко-сан перед обстеженням. Тоді я неіронічно думав, що «правильна відповідь» означала, що лікування Яко-сан якимось дивом увінчається успіхом. Але я помилявся. З того моменту правильна відповідь Яко-сана була визначена: померти гідно і залишити мені велику суму грошей. Я глибоко переконаний, що такий обман є абсолютно неприйнятним. Всі ці розмови про обстеження та лікування, насправді ж Яко-сан не мала жодної надії з самого початку.
Відмовитися від усього, це мабуть дуже страшно. Але Яко-сан розвіяла всі мої сумніви одним словом: «Правильна відповідь».
-Ето, ти приймеш це, правда?
-Яко-сан...
-Самотньо залишатись без нічого. Я просто хочу, щоб ти був хочаб трохи щасливий.
-Це не правильна відповідь.
-Знаєш, я не хочу помирати. Мені страшно. Що відбувається з людьми, коли вони помирають? Я не зможу бачити, як Ето буде жити далі. Ти будеш продовжувати малювати? Сподіваюся, це буде щось таке ж чудове, як той кит.
-Будь ласка, припини, не кажи цього.
-Тоді скажи мені, що тобі не потрібні триста мільйонів йен. Скажи мені, що тобі нічого не потрібно, якщо я тут. Скажи мені, що ти хочеш мати мене, а не якийсь щасливий кінець
Сльози текли по щоках Яко. Її очі, червоні від сліз, все ще були надзвичайно красивими і відбивали мій власний приголомшений погляд.
-Мені не потрібні гроші. Я не проти назавжди тут залишитись. Поки ти жива, це все, що мені потрібно. Ти для мене важливіша за все і ніщо не має більшого значення, ніж грати з тобою в шашки!
Я міг би повторювати ці слова нескінченно.
Але чому все звучить як брехня, коли я висловлюю це словами? Хоча в цих почуттях немає ніякої неправди, хвороба роз'їдає навіть цінність слів. Що я можу зробити? Що я повинен зробити? Коли я тремтів, мучений тривогою, Яко-сан раптом обійняла мене. Холодні, жорсткі руки, позбавлені будь-якої подоби життя, тримали мене.
Люди будуть ставитися до Яко, як до скляного черевичка. Вони можуть бачити в мені павутину, яка врятується зі скрутного становища. І та, хто найбільше боїться цього - це сама Яко. Як би вона не запевняла себе в протилежному, чи не загине вона, опинившись у пастці?
-Вибач, що турбую тебе. Якщо я помру, Ето стане щасливим? Я хочу, щоб ти це сказав. Подивись мені в очі і скажи прямо, що ти будеш щасливий, коли я помру.
-Я не можу цього сказати.
...Ето ти дуже добрий.
Яко-сан ледь посміхнулася.
-Я розумію. Просто я трішки втратила голову. Я не дозволю тобі говорити такі речі. Я знаю. Поки ми живемо, люди неминуче змінюються. Навіть якщо ти відмовився від усього, прив'язавшись до мене, напевно настане день, коли ти пошкодуєш про це рішення. Напевно настане день, коли ти пошкодуєш, що продав своє життя під впливом миттєвого пориву. Тож, будь ласка, дозволь мені зробити «ідеальний хід».
Коли я почув ці слова від Яко, мені раптом щось спало на думку.
Це був новаторський метод - можливо, завдяки такому підходу я міг врятувати і Яко-сан, і своє власне серце. Перед мною лежала «правильна відповідь», яку я навряд чи міг би придумати в минулому. Я звільнився з рук Яко-сан, які обіймали мене, і міцно взяв її руку. Тоді, перед Яко-сан, яка дивилася на мене з подивом, я побачив...
-Ми почали з шашок.
-...Га?
-Ти пам'ятаєш? Колись ти сказала, що ставки нерівні. Що ти ставила не гроші, а саму себе. Але цього разу давай зробимо ставки рівними. Я хочу стояти на одній сцені з тобою.
Розкладаючи фігури, я дивився прямо на неї.
-Я кохаю тебе. Дозволь мені поставити все, що я маю.
Після того, як я перемістив першу фігуру, я сказав.
-Ти забереш мене?
-Що ти збираєшся робити?
-Давай підемо і зробимо помилку.
Яко мовчки дивилася на мене кілька секунд. Через мить її права рука, яка майже не рухалася, торкнулася фігури. Потім, з тією посмішкою, яку я цінував понад усе, вона сказала
-Якщо ти зможеш мене перемогти, я підвезу тебе.
Шашки – це не гра, в якій змагаються за красу руки, що тримає фігури. Тому те, що Яко-сан продовжувала використовувати свою тремтячу праву руку, не було перешкодою. Яко-сан була такою ж сильною, як і тоді, коли ми вперше зустрілися. Тож, можливо, я зміг так добре зіграти цю партію саме тому, що цього хотіла Яко-сан.
Як тільки гра закінчилася, ми обоє без слів взялися до справи. Я посадив Яко-сан на інвалідний візок, накинувши на неї ковдру і покривало. Тим часом Яко-сан швидко надягла кардиган. Протягом усього цього часу ми не сказали ні слова. Чи знала Яко-сан, що з нею станеться? Сидячи в інвалідному візку і порожньо дивлячись на фігури, Яко-сан виглядала ще більш спокійною і красивою.
-Мені це взяти?
-Ні, не треба.
Яко посміхнулася і кинула одну з шашок в руці на підлогу. Вона впала з тихим звуком.
-Не варто так з ними поводитися, - сказав я, піднімаючи її.
Як тільки я поклав шашку до кишені, ми рушили. Ми перетнули довгий коридор, не зупиняючись. Яко-сан, сидячи в інвалідному візку, видавала дивні веселі звуки.
-Вперед! Ето, давай, біжи!
Її інвалідний візок трясся і гуркотів у такт її енергійним вигукам.
Як тільки я дійшов до першого поверху, я помітив постать у кінці коридору. Через освітлення я не міг чітко розгледіти її, але впізнав голос.
-Можливо, мені доведеться покинути професію лікаря, знаєте.
Доктор Тоеда видав звук, який не був ані зітханням, ані сміхом, а потім різко розвернувся. Побачивши це, я затамував подих. Яко-сан також, здавалося, трохи запнулася у словах.
-Ето, ходімо.
Проте я не міг зупинитися на цьому. Цей вчинок, безсумнівно, спричинить неймовірні неприємності для багатьох людей. Але якщо цього не зробити, від «помилки» не буде сенсу. Я мушу обрати правильну відповідь, навіть якщо це означатиме відмову від усього.
На вулиці нас чекало яскраве місячне світло. Його колір, особливий золотистий відтінок, був нестерпним. Наче втікаючи від наших тіней, я почав бігти з Яко. Ми вислизнули через задній вихід і попрямували туди куди я ніколи раніше не наважувався. Я ніколи там не був. Я завжди думав, що не можу покинути Субару-дай, тому все, що було за його межами, здавалося мені неважливим. Але тепер у мене там є справи. Я везу Яко до моря з тієї сторони гори, до місця, яке не видно з Субару-дай.
⟡Сьогодення⟡
Яко занурилась в море. Я схибив. Я не можу витягнути її. Вона тоне через мою дурну помилку, мій миттєвий порив!
У Субару-даї немає моря. Тому, як би не було, я повинен нести Яко-сан. Вона вже на межі. Менш ніж за годину після виходу з лікарні Яко-сан втратила свідомість. Побачивши її закриті очі, як безсило вона сидит в інвалідному візку, я зрозумів, що ми дійшли до точки звідки не повертаються. Чесно кажучи, я хотів негайно повернути назад і зробити вигляд, що нічого цього не було. Я хотів прив'язати Яко-сан до того ліжка, якщо б довелося, тільки щоб вона прожила ще одну хвилину, ще одну секунду.
Поглянувши на годинник, я йшов нічною дорогою. Година на автобусі означала кілька годин пішки. Я мав прибути до ранку.
Скільки часу минуло, перш ніж вони зрозуміли, що Яко-сан покинула санаторій? Наші фігури мали бути чітко зафіксовані на камерах спостереження. Так само, як доктор Тоеда вирішив закрити на це очі, Німура-сан спробує повернути Яко-сан, оскільки це її обов'язок. Не знаючи, скільки часу в мене залишилось, я продовжував рухатися вперед.
Віддалені гірські хребти починали забарвлюватися в багряний колір. З Яко-сан на спині я дивився на це нереальне видовище. Субару-дай лежав біля підніжжя гори, а я ніколи не виїжджав звідти.
-Яко-сан, ще трохи, - прошепотів я собі під ніс, несучи її мляве, нерухоме тіло. Я ледь чув звук її серцебиття.
Мої сили були на межі. Руки так зніміли, що я навіть не відчував температури, а горло боліло, наче горіло. Тільки Яко-сан на плечах давала мені сили рухатися вперед.
-Все гаразд, - повторив я ще раз.
-Ще трохи.
Світанок, що починав забарвлювати горизонт, освітлював вказівник, що показував шлях до моря. В цю мить море здавалося таким спокійним, наче воно існує лише для нас. Як притягнутий магнітом, я попрямував до кінця хвилеріза, сів з Яко на руках, дивлячись вперед. На тлі фіолетового неба розвівалося волосся Яко.
У цей момент Яко посунулася. Вона тихо прошепотіла:
-…Ми приїхали?
- Приїхали.
Я повільно повернув тіло Яко в сторону моря.
-...Розумію. То ти вбити мене вирішив.
-...Так.
-Гаразд. Вбий мене. Або, може, я повинна дозволити тобі мене вбити?
Сидячи обличчям до моря, Яко-сан сказала це і ледь посміхнулася.
-Я точно знаю, про що ти думаєш. Ти справді дурень, Ето.
-...Вибач.
-Все гаразд... не хвилюйся. Наш світ - це не шашки, тому можна тут там помилитися.
Голос Яко був тихим, наче шурхіт гілок.
-...Ти намагаєшся викинути триста мільйонів йен заради мене?
-Так.
-Хоча ці триста мільйонів йен - і мої теж... Дивна річ. Але, так ти зробиш мене справді, справді чимось, що не можна оцінити грошима.
-Так.
-То ти згадав про субатомні частинки, - сказала вона. Я мовчки кивнув головою. Якою б цінною не була Яко-сан, якщо її пошуки коштуватимуть ціле багатство, її точно ніхто не шукатиме. Це місце поблизу Субару-дай - лабіринт скелястих виступів. Морське дно похиле, і все, що тут затонуло, занурюється ще глибше.
-Це спрацює?
-Цікаво. Я, мабуть, буду плавати, як кит. А до тебе будуть ставитися, як до дурного учня 9 класу, який зробив щось нерозумне.
Я не можу це висловити словами. Бо це егоїстично. Я не хочу, щоб Яко думала, що моє щастя залежить від її смерті. Я не хочу, щоб вона уявляла собі таке майбутнє. Бо в даній ситуації, хай там що, я буду просто бідним хлопчиком, який обдурив вмираючу жінку на триста мільйонів йен.
-Мені байдуже, що думають інші. Але я хочу, щоб ти, Яко, в момент смерті не мала жодного сумніву. Я хочу, щоб ти вірила, що кожна моя думка складається з чистих, прекрасних речей. Навіть сама ця думка здається мені абсолютно огидною, вона душить мене. Я не знаю, я міг би виправдатися, щоб штовхнути тебе в холодне море.
-Ти мене кохаєш, Ето? - Яко говорить очевидне.
-Так, кохаю.
-Я тебе кохаю. З того моменту, як ми познайомилися.
-Я кохаю тебе, Яко-сан набагато довше.
-Я намагалася довести свою любов, віддаючи тобі все, але ти намагаєшся довести свою, відмовляючись від усього. Можливо, любов можна проявити тільки відмовляючись від неї або віддаючи її.
«Мабуть, що так», - подумав я про себе.
-Це досить сумно, правда?...
Сонним голосом Яко шепоче. Ми повинні швидко прийняти рішення. Ми не можемо дозволити собі вагатися. Коли я кладу руку їй на плече, тіло Яко злегка напружується. Все гаразд, кажу я. І тоді я занурююся в освітлене світанком море разом з Яко. Гравітація бере верх, і моє поле зору перевертається.
Якщо подумати, я ніколи раніше не був на морі. Вода в роті була настільки солоною, що я злякався. Моє тіло плавало у воді. Серед безперервного потоку я раптом згадав про «Лютого Кита». Кити плавають у такій воді, подумав я, і це здавалось мені дивним. Барахтаючись у воді я шукав Яко-сан. Я не бажав відпускати її, тому плив як міг. В цей момент моє тіло було ніби притягнуте до чогось. Я винирнув на поверхню. За мною одразу ж винирнула Яко-сан.
У той момент, коли я в паніці спробував притримати її тіло, Яко-сан сильно вдарила мене по щоці.
-Ти що, дурень?! Що ти робиш?!
Вона була в люті, її вираз обличчя був таким, якого я ніколи раніше не бачив. Її очі, що визирали з-під мокрого волосся, палали від гніву. Я трішки охолонув. Яко-сан мовчала, але раптом розслабила хватку, вона виглядала так, ніби ось-ось заплаче.
-Дурень, так. Це моя вина, що привів тебе в таке місце. Але ти ж не очікувала, що я зроблю щось подібне, правда? Якщо ти помреш, це буде так, ніби я тебе вбив... Я не хотів...
-То що ти хотів? Ти ж не просто впав, правда?»
Однак я не міг пояснити що відчував у той момент. Я не хотів померти. Просто, коли я відчув, як тіло Яко-сан стало нерухомим, я подумав, що потонути разом з нею - це єдине правильне рішення. Я думав, що все буде добре, якщо ми разом опустимося на дно моря, і я ніколи не відпущу Яко-сан.
-...Чесно кажучи, я хотів потонути разом з тобою.
-...Ну, мушу зізнатися, я теж думала, що ми вже не випливем.
Навіть там, де ми стоїмо зараз, вода достатньо глибока, я майжне не достаю дна; ще один крок, і це практично прірва. І все ж, і Яко, і я все ще тут, на плаву. У цей момент Яко почала сильно кашляти. Не встиг я сказати «Ти в порядку?», як вона голосно закричала:
-Аааа! Я знаю! Це мої легені!
-Легені?
-Так, так, легені! Тому що в легенях є повітря, ми не могли нормально зануритися!
-О, розумію.
-До того ж, у мене не важкі ноги. Я практично як поплавок! Не дивно, що я не можу нормально потонути.
Оскільки я тримав її, як маленьку дитину, я не міг бачити обличчя Яко. Чесно кажучи, в цій ситуації, яке обличчя я повинен зробити, дивлячись на Яко? У цей момент Яко тихо засміялася.
-Яка весела ситуація. Абсолютно безнадійна. Ну що ж, Ето, все ще хочеш вбити, а може померти?
-...Не хочу.
-Гей, твої легені, бачиш, Ето... повітря в твоїх легенях.
-Чесно кажучи, ти занадто багато смієшся...
Сміх Яко ставав все голоснішим і голоснішим. Захоплений ним, я з якоїсь причини теж не міг перестати сміятися. Яко тремтіла в моїх обіймах.
-Ах, я дійсно все ще живий
Серед шуму хвиль я чув своє сердцебиття. Краєм зору я побачив світанок. Промовчавши деякий час, Яко раптом сказала:
-Поїдемо додому, Ето?.
-...Так.
Коли я це сказав, Яко міцно обійняла мене.
Коли Яко-сан сказала: «Я кохаю тебе», я зміг відповісти лише: «І я тебе». Це нічого не означало, це просто взаємне кохання між нами.
Насправді, ми не думали про те, щоб «повернутися додому». Коли ми ще були мокрі після виходу з моря, нас наздогнали поліцейська машина та швидка допомога. Наша жалюгідна втеча закінчилася; це було лише питанням часу, коли нас спіймають. Я ще раз усвідомив, що останні десять хвилин були лише випадковістю, моментом чистої удачі.
Ще до того, як нас встигли просварити, Яко і мене заштовхали в різні карети і швидко розлучили. Я навіть не міг зрозуміти, чи те, що щойно сталося, було насправді.
Лежачи в кареті швидкої допомоги, я був безсилий, як незріла дитина, яка не мала рішучості вбити Яко. Тож, мабуть, я втратив свідомість. Коли я прийшов до тями, то лежав у ліжку в лікарні «Ви прокинулися». Німура-сан була поруч зі мною. Не давши мені нічого сказати, вона заговорила.
-Я чула, вона сказала, що хоче побачити море.
-…………Це сказала Яко-сан?
-Вибач, що я затягнула Ето-куна в свої примхливі витівки
-.……І що ви повірили в це?
-Ти був біля морі. Цього достатньо. Німура-сан сказала це коротко, а потім негайно пішла по професора Тоеду.
Професор Тоеда, як завжди, зберігав спокійний вираз обличчя, коли повідомив нам, що стан Яко-сан стабілізувався і що цей інцидент був актом варварства, спричиненим її власною впертістю. Схоже, про стан наших справ повідомили навіть за межами Училища.
-Тож вирішено, що Яко-сан несе повну відповідальність?
-Як би там не було, тобі все ще лише п'ятнадцять. Ти ж, мабуть, готовий до того, що люди будуть говорити про тебе що завгодно?
Почувши це, я зрозумів, що в останній момент завдав клопоту Яко-сану. Я прийшов туди, щоб зробити помилку, але, подумавши про це, відчув гірке розчарування. Після паузи я сказав:
-Вам не слід було нас відпускати.
-Ти бачив фільм «Велика риба?... - це жарт. Ну, так. Медична етика або доросла мораль. Нічого не можна було вдіяти. Я теж схибив.
Професор Тоеда сказав це з самовдоволеним виглядом.
-Люди не завжди можуть вибрати правильну відповідь.
-Ви це почули від Яко?
-Це просто питання медичного досвіду. - сказав доктор Тоеда, повільно підводячись.
«Я домовився, ти будешь тут тиждень. Чесно кажучи, довше було б занадто. Але якщо ви пробудете тут недільку, ситуація повинна заспокоїтися.
-Е-е-е... гроші...
-Ти ж не хочеш побачити рахунок, який не зможеш оплатити. Я тут не за просто так сижу.
Двері зачинилися після цих слів. Судячи з розмірів, ця кімната була схожа на ту, в якій мешкала Яко-сан. Зсередини кімната здавалася неймовірно просторою. Не в змозі заснути, я бездумно дивився у вікно, коли раптом з шухляди біля ліжка пролунав звук. Я поспішно дістав свій смартфон. Як і слід було очікувати, повідомлення від Яко-сан було простим.
«Давай ще раз спробуємо»– сказала вона. Після короткої паузи я відповів: «Якщо зможеш мене перемогти, то зможеш на мені їздити». Незабаром надійшло повідомлення від Яко: «Не копіюй мене». Разом з ним надійшло ще одне повідомлення: «Ти ж не здужиш».
Минуло півмісяця з того інциденту, але стан Яко-сан залишався стабільним. Паралельно з цим, Училище поступово відновлювало свою нормальну роботу. Хоча їх було менше, журналісти все ще приходили і йшли, а мій будинок був завалений проханнями про пожертви та листами з погрозами з усієї країни. Те, що нам довелося відключити телефонні лінії в будинку, теж було моєю провиною.
Дивно, але мати нічого мені не сказала. Можливо, вона вірила, що саме я принесу додому великі гроші, тому просто спостерігала за мною без докорів. Раніше в її очах, можливо, було щось. Але тепер це вже не мало значення.
Я відвідував Яко-сан у її лікарняній палаті. Ми проводили дні, розмовляючи про дрібниці або граючи в шашки без жодних ставок. Яко-сан залишалася такою ж сильною, як і раніше, і я не міг її перемогти. Зрозумівши, що її сила полягала в знанні незліченних ігрових записів, я просто подумав: «Ну, це логічно». Кажуть, що навіть Тінслі ставав сильнішим, наближаючись до старості. «Отже, майстерність у шашках - це досвід прожитого життя?»
Яко-сан зробила блискучий хід
-То я ніколи не переможу тебе, Яко-сан?
-Ахіллес і черепаха. Можливо.
Розрив між нами ніколи не скоротиться; ми ніколи не зможемо йти пліч-о-пліч. Ми обоє розуміли майбутнє, в якому ходи Яко-сан припинятся і я нарешті наздожену її. Ця дошка була нашим цілим світом.
-А це Ето дійсно правильна відповідь - засміялася вона.
Яко померла…….
Безпосередньою причиною смерті стало невелике кальцинування, яке утворилося в її мозку. Це форма смерті, яка часто зустрічається у пацієнтів із «золотою хворобою». Отримавши звістку про те, що вона мирно померла уві сні, я на мить затамував подих. Завжди говорили, що першим відмовлять або її легені, або мозок. Якщо вона пішла з життя без страждань, то це вже було благословенням. Перш за все для мене, того, хто залишився.
Коли мене викликала Німура-сан я вирушив до лікарні, я зустрів Яко-сан, яка виглядала так, ніби спала. Хоча це була банальна фраза, я не міг знайти слів, які б краще підходили до такого спокою. Я доторкнувся до холодної руки Яко-сан. Коли пацієнт із золотою хворобою оголошується мертвим, здається, що тіло повільно починає остаточно тверднути протягом приблизно тижня.
Яко-сан відтепер не буде розкладатися, а поступово буде поглинатися цією кристалічною речовиною. Вона буде збережена як зразок, а її тіло буде використано для розгадки таємниці цієї дивної хвороби. Незважаючи на це, дякую. Я радий, що ми зустрілися. Я був справді щасливий, що ти знайшла того кита.
Не встиг я й оком моргнути, як літо добігло кінця. А в мене залишилося сто тисяч йен.
**
З того часу минуло півроку. Сидячи на борту корабля, я перевіряю товщину конверта в руці. Це був рух, який я повторював незліченну кількість разів з моменту його отримання. Я продовжував робити те саме щоразу, коли відчував тривогу або втрачав орієнтир, нібито я міг якось зрозуміти справжні наміри Яко-сан. Кожного разу, коли я торкався думок Яко-сан перед її смертю, мені здавалося, ніби вона вчить мене, наскільки безглуздим є моє власне вагання.
Дозвольте мені перейти відразу до суті. Яко не підписувала цей заповіт. Той самий заповіт, який заповідав мені триста мільйонів йен.
Натомість Яко залишила новий. У ньому було чітко зазначено, що більшу частину грошей, які вона отримає від держави, слід пожертвувати університету, до якого вона належала. Громадськість, очевидно, була дуже схвильована долею трьохсот мільйонів йен. Найбільше, була шокована моя мати. Вона, мабуть, поспішила до лікарні, переконана, що це якась помилка, і спричинила чималий переполох. Мене також допитували. Але я не мав що відповісти. Адже я справді нічого не знав.
Проте, згадуючи про Яко-сана, яка в останній момент вирішила зробити пожертву університету, я посміхаюся, думаючи, що це було досить мило. Крім пожертви університету, були також предмети з чітко визначеним одержувачем. Це був заповіт на мою користь. У ньому були шахівниця та фігури, якими ми завжди грали разом. І сто тисяч йен - а точніше, сто тисяч триста двадцять шість йен.
Сказати, що я не здивувався, побачивши конверт, що лежав на дошці для гри в шашки, було б неправдою. Я не міг зрозуміти, що думала Яко. Насправді, я навіть не міг передбачити зміст самого заповіту. Чи заповіла мені Яко триста мільйонів йен, чи ні? Відповідь була несподіваною. Сто три тисячі двісті шістдесят йен. Я ніяк не міг вгадати цю дещо незручну суму. Все, що залишила Яко, - це дошка для гри в шашки і конверт; навіть листа не було.
Тож мені не залишається нічого іншого, як розгадати значення цих цифр самому. З огляду на цю хитру жінку, цілком можливо, що вона просто залишила після себе нерозв'язну загадку. Ймовірно, вона очікує, що я буду розмірковувати над нею вічно.
-Ми скоро прибудемо, тож переконайтеся, що ви нічого не забули.
-А, так. Я кивнув на слова капітана, хоча у мене майже не було речей. Лише рюкзак, наповнений найнеобхіднішим, шахівниця Яко-сан і цей конверт.
Зрештою, я вирішив покинути Училище, як тільки закінчу філію школи. Про це знає тільки Харуміцу. Навіть дізнавшись, що Яко не залишила мені великої суми грошей, Харуміцу здивувався
-Ти їдеш? Сам? - запитав він мене перед випуском, коли ми мали планувати поїздки. Подумавши: «Ти дійсно залишився в Училищі до останнього моменту. Я відповів: «Так».
-Що ти збираєшся робити?
-...У лікарні за мною доглядали небайдужі люди. Я порадився, і мене влаштували на роботу з проживанням навіть.
-Твоя мати певне сильно розлютилась?
-Да нехай вона нахрін йде. Я більше не повернуся.
-Мабуть, так. -Харуміцу сказав це, кивнувши головою, ніби ковтаючи щось.
-Для тебе це нормально, Ето.
-Так ти ж теж поїдеш?
-Це не те саме.
В якомусь сенсі Харуміцу був правий. Між нами була величезна різниця.
-... Гей, Харуміцу.
-Ні, тобі не потрібно нічого говорити.- А потім Харуміцу ледь посміхнувся.
-До зустрічі, Ето. До речі, я знав, що це ти намалював того кита.
-Ха... ? - Що це мало означати, подумавя про себе.
-Щось не так?
-Ну це типу….. соромно.
Побачивши, що я не можу нічого сказати, Харуміцу додав.
-Я впевнений, що завжди зможу знайти його ще раз.
Шлях, яким я йшов здавався мені самотнім. Але нічна дорога, якою ми йшли з Яко-сан, не лякала мене анітрохи. Незважаючи на це, я втік з того будинку з дивовижною легкістю. Це був вибір, який я зробив, не попередивши про це ні маму, ні Кітакамі. За кілька годин перед виходом я зустрів його. З того дня з Кітакамі я не розмовляв так вільно, як раніше, а я, зі свого боку, більше не згадував про ту статтю. Тож це був перший раз за довгий час, коли ми зустрілися віч-на-віч.
Кітакамі нічого не сказав, коли побачив, як я пакую свої речі. Він не намагався мене зупинити. Я теж не відчував потреби щось додавати. Тільки в руці його лежала книга Мелвілла «Мобі Дік», яку ми колись читали разом. Чи залишиться Кітакамі Субару? Це вже не було моєю справою. І хоча й так я бажав йому щастя навіть якщо не мав уявлення, що це таке.
Я почну працювати в портовому місті. Я майже нічого не знаю про море. Але я чув, що раніше біля цього порту на берег викидало китів. Не знаю, чи це правильна відповідь.
Можливо, краще було б якось виживати в Субару-дай. Вибрати морське узбережжя як місце роботи - не знаю, чи це правильне рішення. Я кілька секунд дивився на конверт, а потім поклав його в кишеню на блискавці. Ніби як компенсація, з кишені випала шахова фігура. Вона лежала там вже деякий час. У той момент, коли я підняв її, я раптом зрозумів. Я підняв палець з шашкою, до неба.
І я побачив, як пальці Яко взяли цю шашку.
«Навіть один мій палець - це пристойна сума», - пригадую, як Яко-сан казала це, наче співаючи. Цікаво, скільки важив той палець. І скільки він коштував у перерахунку на гроші. Коли Яко-сан писала заповіт, який саме палець дорівнював ста трьом тисячам двімстам шістдесяти йенам?
«Ти кажеш, що було б добре, якби це був лівий безіменний палець?» Яко-сан з моїх спогадів сміється . Але я знаю, що в душі вона дуже романтична. За горизонтом з'являється причал. Придушуючи своє занепокоєння, я думаю про конверт у своїй кишені.
Для мене зараз ці сто тисяч йен – це значна сума. Але в міру того, як я продовжуватиму виживати, її відносна цінність, безсумнівно, зменшуватиметься. У цьому є певний аспект дорослішання. Проте я розумію цінність того, що вона залишила після себе. І пам'ятаю цінність того часу, цінність, що неможливо виміряти.
Коли я згадую ту гру з Яко, мені пригадується і наша розмова. Дивно, але в пам'яті залишилося саме те, що я програв. Хоча не дивно, що я не забуду цього.
Я так і не переміг тебе, Яко-сан.
//** Це прайм комради, я сомніваюсь що хтось взагалі буде це читати, а про героїчне досягення останнього розділу й мови не йде, але яка різниця , мені історія дуже сподобалася , погано звісно, що гг ояш так званий але йому 15 років, не думаю що я в 15 років зробив би краще та шо там я й зараз би краще не зробив. На справді це так печально, такий як цей Ето почув заповітні слова «я кохаю тебе», а я займаюсь перекладом новелл японських мені хто таке скаже ? А ось ти, якщо читаєш це звісно, читаєшь якусь нн японську новеллу від дурачка перекладача твої шанси почути такі слова не сильно більше моїх . Сук я плачу. **//