Сезон затяжних дощів.
Саме в цей час стався поворотний для нас з Яко-сан момент. Досі я перебував у забутті. Вважав, що наше з Яко-сан життя обертається навколо шашок, але це не так. Наше життя оберталося навколо проблеми, яка називається хворобою массового позолочення анапластичного міофібропласта.
За час, проведений разом, ми сильно здружилися, дізналися один про одного майже все. Зараз я знаю, наприклад, що вона не любить огірки або чому вона любить історію. Так само, я приблизно розумію, як вона грає в шашки, стратегію, улюблені місця для атаки і оборони.
Але хворобі без різниці, як добре ми пізнали один одного. Дні, до яких ми звикли, можуть бути перевернуті з ніг на голову в будь-який момент.
Того дня я, як завжди, вирішив зайти на партію, ось тільки вийшло прийти раніше, ніж зазвичай. Внаслідок тривалих дощів дах гімназії не витримав і почав протікати. Потрібно було терміново залатати дірки, що утворилися, уроки, вирішили скасувати. Подібне траплялося і раніше час від часу. У нормальних навчальних закладах, такого не трапляється. Загалом, залатана там і сям від дірок гімназія міста Субару-дай потребує часу, щоб наростити нову порцію латок.
Зайнятий Харуміцу втік шукати нових спонсорів. Завдяки широкому розголосу нашої діяльності кількість спонсорів значно зросла і залишалося знайти буквально пару людей. Це ще що, Харуміцу в разі успіху намітив додаткові плани. Чую, навіть набравши достатньо спонсорів, він не заспокоїться. А раз я входжу до групи виробників брошур, значить роботи мені незабаром додасться.
З такими думками я, як завжди, попрямував звичною дорогою до санаторію. Вперше я піду туди до полудня. Раз так, може, потягнути з дому трохи хліба?
Може варто попередити Яко-сан? Пройшовши через рецепцію, подумав я. «У мене сьогодні уроків немає, я прийду?»- написав я в телефоні, але все-таки стер. Буде сюрприз, як вона влаштувала для мене того дня на вулиці!
Вже підходячи до її палати, я в душі подякував собі за не відправлене повідомлення.
До моїх вух долинули відчайдушні крики.
- Ні! Кажу ж ні! Ні за що! Кажу ж!
Голос Яко-сан.
- Ні! Результати тестів не кажуть, що все так погано!
Далі, після істеричного крику, що так контрастував з її звичайною мовою, почулися схлипування, як у дитини. Мені було складно пов'язати цей голос з Яко-сан, яку я знав. Медсестра, у свою чергу, намагалася заспокоїти розхвильовану пацієнтку. Почулися звуки метушні, може, це Яко-сан намагається відбитися від медсестер?
Від розгорнутої за дверима сцени моя безтурботність зникла без сліду. Ноги затремтіли, повітря стало не вистачати. Злякавшись що мене знайдуть, я спробував затримати дихання, але наступний вигук Яко-сан змусив мене забути про все.
- Я не дозволю відрізати ногу! - відчайдушно закричала вона, вразивши мене до глибини душі.
- Ви ж самі знаєте, в цьому немає сенсу! Чорт! Раз зібралися різати, може відразу вб'єте!? Навіщо мене мучити!?
Далі лікар Тоеда, який перебував всередині, намагався пояснити їй, що якщо все так залишити, темпи озолочення збільшаться і тільки операція може призупинити процес. Слухаючи його аргументи за дверима, я навіть прийняв розумність його доводів. Холодний розрахунок. Якщо вона все одно помре, чи не логічно спробувати операцію. Однак злість і образу Яко-сан простими словами і логікою не погасити.
- Аааа, я зрозуміла... Якщо відрізати мою ногу, її ж можна вивчати! Мене, що з ногою, що без, чекає смерть, а ось для вас кілька десятків сантиметрів ноги можуть стати проривом у дослідженнях! Вам просто потрібен матеріал для досліджень, зізнайтеся!
Я знаю Яко-сан. Ці слова, не те, що вона насправді думає. Вона і сама розуміє, доктор Тоеда не така людина. Тільки так вона може виплеснути все те розчарування , що накопичилася в ній. Її загнали в кут до такої міри, що вона готова говорити таке навіть людині, яка намагається з усіх сил допомогти їй.
Ніхто навколо не звинувачував її. Просто не міг. Розуміючи це, Яко-сан ще деякий час лаялась на мед-персонал, голос ставав все тихішим і врешті-решт вона програла своїм сльозам.
- Скільки це буде?
Почувся ледь чутний, але твердий голос.
- Я запитала, скільки це буде!?
Перебуваючи зовні, я уявив, як заплакана Яко-сан відриває свій погляд від ліжка і з ненавистю направляє його на лікаря.
- Права нога... трохи більше сорока мільйонів.
З палати замість істеричних криків цього разу почулися тільки тихі схлипування. Вона заспокоїлася? Я нервово ковтнув.
Єдине, що допомогло заспокоїти Яко-сан, озвучена ціна за частину свого тіла. Втрата без будь-якої компенсації напевно роз'їла б її серце. Почувши про компенсацію за свою трагедію в розмірі сорока мільйонів, змогла трохи заспокоїти її серце.
Невже ці гроші для мене? Я мимоволі зробив крок назад.
Щоб ніхто не чув моїх кроків, я знімаю черевики і, поки ніхто не вийшов з палати, кидаюся вниз по сходах. Ноги заплутуються, я падаю, тверда підлога дарує мені різкий біль.
- Все в порядку? Ето-кун?
Медсестрана рецепції, виходить перевірити, чи все в порядку. Прийнявши її руку, щоб встати, я благаю: - Не кажіть, що я приходив! Прошу, не кажіть! Особливо Яко-сан! - Подивившись на моє бліде обличчя, медсестра здивовано киває, а я мчу в бік виходу.
Я не повинен був слухати. Я не повинен був дізнатися...
Їй було так важко. Кожен раз, відкинувши стільки поганих речей, вона грала зі мною і сміялася. Як я тепер буду дивитися їй в очі, дізнавшись про справжній стан справ?