Цуцумі Саюрі, наша класна керівниця і була відповідальна за нас. Зазвичай її взагалі нічого не хвилює, ось тільки сьогодні вона здавалася особливо збудженою.
Ось і я, просто готуючись, зіткнувся з нею, ніби заразився хвилюванням від неї. З усіх сил я намагався вгамуватися і головне - не дати іншим щось помітити. Вийшло чи ні - так і не знаю.
Звичайно, я не збираюся звинувачувати вчителя в чомусь. Це ж просто опитування учнів. Інші однокласники теж повинні пройти подібне. Нічого незвичайного.
- Ето-кун, я переглянула твою роботу про плани на майбутнє. Скажу прямо, я не можу це схвалити. Як думаєш, чому?
- ... Я навіть не знаю, що сказати.
Цуцумі сенсей глибоко зітхнула. У першому пункті на папері перед вчителем у мене було написано «пошук роботи в Субару-дай». Решта варіантів були порожні. Більше писати нічого я не став. Напевно, в цьому плані я у неї найскладніший студент, подумав я і навіть трохи пожалів її, уявивши себе на місці класного керівника.
- Невже навіть не думав спробувати вступити кудись?
- Ні, не думав.
Після моєї прямої відповіді вона лише ще сильніше нахмурилася.
- Тоді, чим конкретно ти збираєшся займатися, закінчивши школу?
- Як і написав, збираюся шукати в Субару-дай роботу. Влітку можна займатися роботою в полях, ще можна піти працювати в гори. Моя мама радить поспілкуватися з фермерами міста, знайти роботу у них.
Радить, напевно, занадто гучне слово. Краще сказати, вона справді вважає, що це моє єдине можливе майбутнє. Нічого іншого вона просто не прийме, а сил сперечатися у мене немає. Обличчя вчителя тим часом нахмурилося ще сильніше.
- Не можна ж все життя прожити в Субару-даї, тут навіть нормальної роботи тобі не знайти...
- Мені і не нормальна підійде. Не переживайте, я завжди був не сильний у навчанні.
- Але зате Ето-кун...
Тепер вона почне мене хвалити, зрозумів я. І все ж, ніякі слова не зможуть допомогти мені покинути місто... Потрібно подивитися правді в очі, моя сім'я - жебраки. Навіть якби з'явилося трохи грошей, мама б ніколи не витратила їх на моє навчання, не відпустила навіть з міста. Ось і все. Кітакамі-сан теж не може мені допомогти.
Але якби у мене було триста мільйонів...
Як і казала Яко-сан, гроші можуть змінити життя людини. «Ти саме в ситуації, де можна все вирішити грошима», — пригадав я її слова.
Хоча, Яко-сан, не маючи грошей, змогла вибитися в люди... Але вона з самого початку сама прокладала свій шлях у житті. І ось, діставшись без будь-якої підтримки так далеко, вона тепер... може лише безвилазно сидіти у своїй палаті через хворобу.
- Я ж розумію Ето-кун, знаю як у тебе з родиною, може для тебе я людина зі сторони, але трохи ж розумію. Можливо ця розмова буде важкою для тебе, але вважаю, що п'ятнадцятирічний хлопчик не повинен так легко для себе все вирішувати! - вона заглядає в мої очі - Я не можу просто дивитися як ти так легко здаєшся! Невже ти не хочеш жити своїм життям? - до самого кінця намагаючись не відривати від мене погляду, каже вона, але моїх обставин їй ніколи не зрозуміти.
Але вона так само не знає про мої зустрічі з Яко-сан. Ці зустрічі можуть стати моєю останньою козирною картою.
Шлях до лікарні, після всіх цих розмов, викликає досить дивні відчуття. Цуцумі сенсей ще довго розказувала про способи виїхати з міста або про можливості знайти роботу поза Субару-дай. Сказала вона і те, що мені доведеться нелегко при будь-якому виборі. Все-таки вона дійсно хороша людина. Вона теж вважає, що мені треба покинути місто, жити своїм життям.
Однак, навіть їй я не розповів про Яко-сан.
Знову в голову лізуть слова Юкави про докази. У загальному, в той самий момент, як я розповім про неї сторонній людині, наші стосунки зникнуть. Це й буде доказом того що ніякої щирості немає.
З іншого боку, чи повинен я взагалі доводити комусь наші з дівчиною стосунки?
Відчувається, що чим більше я розмірковую, тим у все більш глибокий глухий кут заходять мої роздуми.
Говорячи про стосунки, вже немає шансу кинути свої походи. Адже останнім часом варто мені тільки відкрити двері, як на її обличчі розквітає посмішка...Хоча може зайти медсестра або, припустимо, доктор Тоеда, проте кожен раз вона посміхається.
А коли бачить мене, завжди відразу махає рукою.
- О! Ето!
Сьогодні, схоже, вона знову грала з собою в шашки на столику. Раніше я заставав її за книгами, за телефоном, але все частіше став ловити її на грі з собою.
- Я якраз хотіла спробувати дещо провернути, давай швидше зіграємо, ну!
- Ось так відразу?
- Ти все краще і краще граєш, нарешті стало весело! Ще трохи і я зможу по-справжньому розійтись, ось стане дійсно цікаво!
Вона як дитина іноді, зате мило. Вголос звичайно ніколи про це не зізнаюся - буде потім буде підколювати мене весь час.
- Мені довго не дає спокою одне питання, чому шашки?
- У якому сенсі?
- Я маю на увазі, чому не сьогі або шахи, а саме шашки?
- Хм... - тільки й відгукнулася вона, несподівано замовкнувши.
Може, причини немає? Мабуть, просто так склалося, подумав я вже, але тут Яко-сан заговорила.
- Є одна приказка про настільні ігри. Всі видатні люди деяких верств суспільства зазвичай її знають. Кажуть так: «Шахи схожі на спостереження за величезним безкрайнім океаном, а шашки схожі на погляд у бездонний колодязь». І ось один журналіст запитав Хабу Кісея про сьогі...
Хто такий Хабу Кісей я і поняття не мав, проте не став перебивати.
- Так він відповів: «Як ретельно розроблена річ». Сьогоднішні правила сьоги склалися вже як 400 років, м'яко ввібравши в себе по шматочках досвід і знання попередників. Ніби безліч художників, які всі разом працювали над одним полотном один за одним.
- Певне, що так. - погодився я, згадавши стіну навколо лікарні.
- У порівнянні з сьогі, з шахами такого не сталося. Просто раптово з'явилася гра з простими правилами.
Мої думки перейшли на гігантського кита, намальованого зовні.
- Так до чого ти ведеш?
- До того, що мені подобаються шашки!
Різко вона підвела риску і поклала дошку для шашок.
- В першу чергу мені подобається в шашках те, чого немає ні в сьогі, ні в шахах.
- У якому сенсі?
- Мабуть... Розповім, коли буду помирати!
- Припини, будь ласка, так жартувати, це погана прикмета.
- Але в моєму випадку це не прикмета! - сказала вона і як ніколи раніше розсміялася.
Стало некомфортно. Хіба для вмираючих людей природно так жартувати? Щоб відволіктися від неприємної теми, я почав роздумувати над загадкою Яко-сан. Те, чого немає ні в шахах, ні в сьогі... Адже шашки я знаю вже досить непогано, все-таки це гра, за якою я провів на даний момент найбільше часу в своєму житті. Можливо, відповідь на питання пов'язана з чимось важливим для неї, про що вона просто так не може розповісти? Причина, через яку вона поставила себе на кін, не в шахах чи сьогі...
- До речі, в реслінгу цього теж немає.
- Прошу не збивати мене непотрібними підказками.
Суперниця лише хмикнула на моє прохання і зробила хід в самий центр дошки. За звичною схемою почалася наша гра і за звичною схемою я почав робити ходи. Минуло вже стільки часу, що я став помічати нові речі. Так Яко-сан любить розігрувати деякі властиві лише їй варіанти ходів. Я почав розцінювати ці комбінації як джерело її чудової гри, але так це чи ні сказати напевно поки складно. Ось тільки коли я намагаюся прораховувати її ходи, у відповідь мене лише заганяють у пастку. Жодна з моїх таких спроб досі не спрацювала. Незважаючи на це, роздумувати про різні варіанти під час гри стало досить весело. У якийсь момент я став просто насолоджуватися грою, не роздумуючи постійно про гроші, які дістануться мені в разі перемоги, або про хворобу Яко-сан.
Під час гри Яко-сан розповідала мені історію, розповідала про смачні цукерки, які їй доводилося пробувати. Вивалювала на мене найрізноманітнішу інформацію одним словом. У свою чергу я піддакував і іноді відповідав на її питання. Так з кожною грою в шашки я все більше і більше її пізнавав. У свою чергу я теж все впевненіше став ділитися з нею своїми розповідями про місто і про себе.
Розповідати стало так легко, що це навіть почало мене турбувати.
Перебуваючи в гарному настрої, коли я повернувся додому, Кітакамі-сан застав мене зненацька. Мати, схоже, була на зборах, і вдома на деякий час можна було зітхнути спокійно.
- Еміко зараз не вдома.
Здається, всі наші розмови в такі дні починаються з цієї фрази. Хоча чому дивуватися, адже тільки в дні, коли матері немає, ми можемо нормально поговорити один з одним.
- Ти став досить багато часу проводити в школі.
- А? Так... - на мить я завагався.
Кому, як не йому, можна розповісти? Зважившись, грубо описую йому про Яко-сан, замовчуючи при цьому про гроші і шашки.
- Прошу, тільки не розповідай матері про мої походи до неї.
- Ясна річ, як я можу про таке проговоритися. - обнадіяв він мене і розсміявся - Раз така справа, ходи частіше.
- Я якраз не проти...
Оскільки я опустив у розмові нашу гру в шашки, він міг неправильно мене зрозуміти. Цікаво, чи виглядаю я зараз для інших людиною, здатною щодня відвідувати дівчину, яка помирає в лікарні... Хто б як не думав, припиняти я не збираюся.
Телефон у кишені тихо писнув. Легка як на помині. Ми, завмерши, одночасно витріщилися на мою кишеню. Побачивши моє зблідле обличчя, Катакамі-сан засміявся.
- Я можу вийти.
- Все в порядку. Просто повідомлення.
Діставши телефон, я поглянув на екран і побачив текстовий огляд на лікарняну вечерю від Яко-сан.
- Не боїшся розбити?
- Та вже...
У мене ніколи не було телефону, та й, по ідеї, не повинно бути. Отримавши телефон, я був у розгубленості, досі не спромігся навіть дістати для нього чохол. Тим часом Кітакамі-сан оглянув сірий корпус телефону і хмикнув.
- Раз так, у мене для тебе дещо є...
- А, дякую
- Еміко, ні слова. - З цими словами Кітакамі-сан передав мені старий чохол і засміявся.
У цей момент перед моїми очима постав Кітакамі-сан, який купує мені цукерки і книги, з минулого.
- Як я сказав, ходи до неї частіше, коли прийде час прощатися, все зміниться. - кинув він наостанок і пішов до своєї кімнати.