17. Прощай, подробиця Роз (2) — Голова 81
Невдовзі Рішель був шокований, наче Бог звинуватив її у гріхах. Єдине, що вона могла зробити, це схопитися за розколюється голова і заїкаючись, перепитуючи:
- Ч-що?
— Чёрт возьми! Чорт забирай!
Ругування, яке вирвалося від Рози, спочатку вдарило барабанними перетинками, а потім по зізнання. Він виглядав настільки збентеженим, що навіть не усвідомлював, яким тоном говорить. Не встигла Рішель взяти скажене серце, як Роза схопив її за руку. Він стиснув її з такою силою, ніби збирався відірвати.
— Ай! - Роза не звернув на неї уваги. Навпаки, він стиснув руку ще сильніше і ривком підняв її на ноги, немов видергував редьку з землі. Здавалося, рука ось-ось відірветься.
- Заткнись і йди за мною! - Він люто ряв.
Вона ніяк не очікувала такої грубості від того, хто завжди був надзвичайно ввічливий і елегантний, був самим втіленням джентльмена.
Він схопив Рішель, наче здобич. Раптом Рішель огорнувся.
"Ніл Отіс!"
Він проник у кімнату Рози.
Роза відчинив двері. За нею простягалась не коридор особняка, а темрява, в якій Рішель відчула щось знайоме.
"Справді як та темрява, через яку я проходила щоб потрапити на четвертий поверх".
Не було потреби питати, чи правильна її здогадка. Роза ступив прямо в темряву, все так само не відпускаючи руку Рішель. Неприємна волога окутала все тіло. На цей раз темрява розсіялася всього через один крок, і перед ними постав самий звичайний коридор: гладкий блискучий дерев'яний підлогу без єдиного килимка, трохи мутне скло у решітківних вікнах, мабуть, не найбільшої якості, двері в кімнаті без будь-якого різьблення чи жодного звичного прикраси. Це було гарне, скромне місце, яке викликало навіть дивну тугу. Воно зовсім не було схожим на четвертий поверх.
Роза вибрав одну з багатьох дверей без вагань. Та сама, на диво, громилася всілякі букети та подарунки. Двері відчинилися. Як спогад, що пробуджувався, у повітрі розлився тонкий аромат троянд, який інстинктивно сприймав як щось прекрасне. Тоді Рішель побачила посеред звичайної спальні, яку можна знайти в будь - якому домі, величезний портрет, який був зовсім чужою присутністю. Людина на ній була чудова і водночас похмура, наче художник, стоячи на порозі смерті, вклав у неї всю свою сердечну прив'язаність, малюючи хлопця з недосяжної мрії. Рішель відрешено дивилася на нього. Він виглядав настільки живим, що, здавалося, ось-ось почне рухатися, повний життєвої сили, як річна зелень. Його каштанове волосся з легким рудуватим відливом виглядали м'якими. Получний вигин очей давав йому добру вдачу. Сяючі, наче зірки, зелені очі під густими віями ніби вірили у все хороше в цьому світі, а чорна родимка під лівим оком надавала йому таємничості. Здавалося, з його злегка вигнутих алих губ будуть злітати лише добрі слова. Не потрібно було довго гадати, щоб зрозуміти, хто він. Хоч він і виглядав м'якшим, молодшим та наївнішим, його обличчя було незаперечно схоже з обличчям Рози. Це Едґар Отіс. Початок усіх трагедій, що сталися в Бертронді. Той, хто заточив Розу в людському тілі. Хлопчина, настільки прекрасний, що навіть богоподібна істота схилило перед ним коліна.
— Нил Отіс... — Голос був повний люті.
Тільки тоді Рішель помітила Ніла Отіса, нерухомо стоїть перед портретом. Чоловік розсміявся, наче ридаючи в агонії:
— Ух... хык, хи-хи-хик.
Його вигляд був справді жахливий. Третина його обличчя давно зникла, ймовірно, через одночасного дії проклять гниття і знищення. Він стояв криво, тому що одна нога майже відсутня, а його ліву руку повільно поглинає біле полум'я. Правої руки, схоже, вже не було. Незважаючи на це, Ніл Отіс був дуже щасливим. Подивившись на Розу, який зумів від гніву і нетерпіння, він посміхнувся в усі уста й підняв ліву руку. Тоді його права рука, яку всі вважали зниклию, вискочила з-за спини. У ній він тримав троянди — одну вишукану і невзору.
— Нет! — Роза розпачливо скрикнув і помахнув рукою.
Невидима сила відкинула Ніла Отіса в сторону. Алтаря перед портретом перекинувся, а скляна ваза з сумним дзвінком розлетілась на осколки. Але було вже пізно. Квітка в руках чоловіка, який впав на підлогу Нілу Отіса.
— Нет... Нет!
Роза, відкинувши руку Рішель, кинувся до Нілу. Покритий холодним потім, з розріпаним волоссям, він, безсумнівно, виглядав як справжній чоловік. Він підняв троянди своєю тремтячою рукою. Він не удосконалювався, коли побачив тільки пустку і один погляд на неї.
Едґаре...
У цю мить розум Рішель проколов раптове осяяння.
— Вы... не може бути...
Полум'я розгоралося. Воно охопило тіло Ніла Отіса і спальню, а потім, діставшись до Рози, обвилося навколо його ніг, танцюючи та колихаючись. Він стояв у центрі Роза, обернувся до Рішель. Його обличчя було все так само приголомшливо прекрасним, але він виглядав неймовірно втомленим.
- Я визнаю свою поразку.
А може, він виглядав так, ніби відчув полегшення.
- Вітаю, Рішель. Це ваша перемога.
Рішель не знала, що сказати. У цей момент за її спиною пролунав крик:
- Рішель!
Вона здригнулася і обернулася. Неймовірно, але до неї втік Алан Отіс.
— А-Алан?
- Рішель! Руку!
Вона рефлекторно схопила простягну руку. Поганий запах антисептики витіснив аромат троянд. Алан збив її пальці і сказав:
- Треба негайно йти! Йдемо!
— Алан, почекайте! Як ви тут...
— Оголошую пізніше! Залишатися тут небезпечно!
Рішель оглянулася, перш ніж піти за Аланом. Захоплений полум'ям, Роза пильно дивився на неї.
Ні, не на неї. Не на Рішель Говард. А в її очі.
Полум’я, яке поглинув квітку, почало пожирати і тіло. Роза відвернувся. В останню мить до її вуха дійшов пошепки:
- Який прекрасний зелений колір.
"Ах".
Ось воно.
Рішель простежила за поглядом Рози і подивилася на портрет Едґара. Колір його очей був точно таким же, як у неї.
То ти любив Едґара Отіса.
Це був не просто інтерес чи розвага. Він любив Едґара до глибини душі. Кожну мить, проведене з ним. Його очі, сяяли як прекрасна молода зелень. Саме тому він відчув шалене почуття зради, тремтів від втрати і смутку. Його одержимість Отісом не була просто покаранням і не гнівом. Він просто відчайдушно чіплявся за все, що залишилося від Едґару, — жорстоко й болісно, а також марнував довгі роки і навіть не розумів причини цього. Токуя і знову туга. Саме тому, хоча Бертранд йому смертельно набридав, він не міг покинути його, адже тут помер той, кого любив. Він намагався знайти йому заміну, щоб хоча б так знову відчути той час, проведений з ним. Любов, це була любов. Просто вона закінчилася перед тим, як він це зрозумів, і тому не усвідомив, що то була любов.
Двері зачинялися. Роза дивився тільки на портрет Едґара, аж поки його повністю не поглинуло біле полум’я.
Чи ви тепер зможете бути разом з Едгаром?
— Очнись! — Викрикнув Алан.
Рішель різко підняла очі.
— Алан! Як ти сюди потрапив? Ти в порядку? Руки-ноги цілі?
— Заспокойся.
Алан, який підбадьорив Рішель по плечу, подивився на кімнату Рози.
- Я привів Ніла Отіса, як ми і домовлялися. Він сказав, що піде на четвертий поверх через кухню. Судячи з його слів, покої голови сім’ї та кімната Рози поєднані. Вони використовували їх, коли вперше приїхали до Бертранд.
Рішель озирнулася в звичайний і простий коридор. Вона і раніше відчувала, що тут щось не так, а тепер зрозуміла: схоже, це місце зберегли у тому вигляді, в якому воно було, коли Бертранд ще належав Сільвестрам.
Тому що це також був спадок Едґара.
Біле полум’я почало ширятися по коридору. Саме по собі воно не могло завдати їм шкоди, але оскільки Роза, господар цього простору, зникав, було невідомо, що станеться далі. Вони вдвох побігли коридору.
Важко дихаючи, Алан продовжив пояснювати:
— Я залишив Ніл Отіс і закінчив підготовку до втечі! Потім я піднявся на третій поверх, щоб знайти тебе, і виявив, що двері на четвертий поверх відкриті!
Під кінець коридору виднілася розкішна, зовсім не вписується у скромний інтер’єр четвертого поверху. Коли вони відчинили її, перед ними з'явився знайомий вид коридору третього поверха.
— Раптом по всьому особняку розповзся білий вогонь! Я зайшов на четвертий поверх, але там не було нічого незвичайного, так що я продовжив шукати тебе. що ти теж можеш бути в кімнаті Рози!
За словами Алана, білі полум’я струмками текло по коридору. Воно лише текло, не залишаючи жодного сліду копоті ні на шторах, ні в меблях, ані на килимах. Чи це полум’я живило троянду, яка так довго окутала особняка? Відкинувши погляд від цього видовища, який не піддавав здорового глузду, вони поспішно втекли вниз по сходах. Рішель стиснула зуби.
— С Розой... Тепер все скінчено, так?
— Полагаю, да.
Хоча його запеклий ворог пережив свій кінець, Алан не виказав особливих емоцій. Він лише з нетерпінням чекав довгожданої свободи. Якщо подумати, він навіть не подивився на Розу в його останні хвилини. Рішель підняла очі на Алана. Його сяючі небесно-блакитні очі були спрямовані прямо вперед. З обличчям, не замучений нічим поганим, він впевнено крокував назустріч майбутньому. Саме тому Рішель раптово подумала: « Яке щастя, що не Алан поставив крапку в долі Рози". Якби він сам підпалив квіти Рози, якби очі юнака запечатали, як згорає його тіло, а ніс би цей запах, то розум Алана ще дуже довго залишався б у полоні Бертранда. Але тепер цю ймовірність вже ніколи не судилося збутися. Роза більше нічим не міг оплутати Алана Отіса.
— Дивись!
Алан вказав пальцем на слуг, що стояли в коридорі. Їхні палаючі тіла повільно тане. Без крику і плачу. Вони мовчки приймали свій кінець. Довгий вистава наближалася до кінця.
Вони увійшли в центральний хол. Величний розпис на стелі дивився згори донизу. Рішель пригадала день, коли вперше стала по мармуровій підлозі цього особняка. Як і тоді, вона йшла назустріч новому життю. Але, як не дивно, дріжджі вона не відчувала. Навпаки, я відчув на собі радість. Вони вискочили через парадний вхід. Там їх чекала кінь. Голос Рішель став вищим:
- У особняку був кінь?
— Одна, для навчання верхової єзде! Ти коли-небудь їздила верхи?
Звичайно, подорожувала і навіть дуже добре. Але Рішель поступилася місцем вершника Алану. Вони сіли на коня і поскакали до воріт. Прохолодний вітер витріщив обличчя. Полум’я, яке пожерло особняку, доходило і до саду. Рози, одягнувшись у нові білі шати, випускали свій останній аромат.
І ось у той момент, коли кінські копита ступили за браму особняка... Як можна описати почуття, викликані цією подією? Алан натягнув поводя. Кінь, яка набрала швидкість, могла зупинитися лише біля підніжжя пагорба. Рішель і Алан не зварилися, а повернулися до особняка. Біле полум’я, обнявши Бертранд, танцювало.
Подивившись на це видовище, Алан раптом сказав:
— Прямо як святковий торт.
— Святковий торт?
- Сьогодні мій день народження.
День, коли він мав досягнути повноліття в лапах Рози і бути виставлений на шлюбний ринок, наче худоба.
Його погляд був прикутий до сліпучо палаючого особняка, його довгого-довго кошмару. Тепер настав час прокинутися. Алана Отіса добігало кінця.
« З днем народження, Алане », — почувся ніжний голос. Вперше за довгий час він чув слова, які благословляли його народження. Алан подивився на Рішель зверху вниз. Зустрівшись з ним поглядом, вона усміхнулася.
— Ти не загадаєш бажання? Святковий торт — це ж для бажань.
— Правда? Я так давно не відзначав дні народження... — він незручно потир затилиць і, сам того не помітив, тихо посміхнувся. — Та ну. Загадувати бажання на такий Він якось не по собі. Здається, що Роза зараз звідти вискочить.
— И то верно. Тоді, може, першим, що ми з'їмо за межами особняка, буде торт? Як би ви хотіли?
— Навіть не знаю...
— Нічого страшного. Ми можемо спробувати все по одному і знайти те, що тобі сподобається.
Адже тепер у нас є багато часу.
Алан розгорнув коня і поскакав вперед. Над зеленим лугом простягалося чисте голубе небо.
- Яка гарна погода.
< Кінець >
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Його статус: йде переклад
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand