15. Роджерс і Роза (2) Глава 74
Роза підвів брову, а потім на мить замислившись, підпер руками підборіддя і посміхнувся.
Бекі Дастін. Ти про неї.
Так називають мошки, які на день змахнули або коли згадують про те, скільки піскових замків знищили в дитинстві неловим пінком. Його голос був абсолютно гладким.
- Ти ж цікавився, що з нею сталося.
- Хочете сказати, ви вбили її в мене на очах, щоб відповісти на моє питання?
— Верно. Я хотів показати вам, що Роза опустив кубик цукру в чай у формі троянди. - Що стається з тими, хто сміє наражати тебе на небезпеку... І на що я здатний заради твоєї безпеки і спокою.
Чистий і яскравий альовий погляд був спрямований на Рішель.
— Ну як? Тобі сподобалося?
- Пахнулося?
Її губи затремтіли. Пахнулося?
— Ви взагалі... у своєму розумі?
Стояло їй закрити очі, як перед нею яскраво спливав останній момент Беккі Дастін: мимовільно обм’яклі кінцівки, відрубана рука, яка котиться по підлозі, залишаючи за собою червоний слід, і тіло, що вивергує жовту кров, наче ключ...
— У-ух...
Рішель швидко прикрила рота, і вона підступила до горла нудотою. Роза з чуйним виглядом опустив брови і поклав свою долоню на тильну сторону її руки. Прохолода мурашками повзала по кінчиках пальців.
- Не чіпайте мене!
Рішель відштовхнула його. Рух було досить грубим, але Роза не розсердився і не виглядав шокованим. Він лише м’яко усміхався, наче спостерігав за кумедними вилицями домашніх тваринок. Рішель стиснула зуби.
— Ніхто не заслуговує такої смерті лише за те, що загрожує іншій людині. У вас немає на це ніякого права!
- Цей палац - моя власність. Як і все, що в ньому знаходиться. Так хто і за яким правом може мені вказувати різати мій торт та покласти його в рот або ж розчавити його виделкою?
Плюсовий клубничий торт був безжалісно розчавлений виделкою Рози. Він постукав її кінчиком по розчавленій бульбочці.
- І це не просто інша людина, Рішель.
Залишки ягід, що виходять червоним соком, нагадали про цей яскраво-алом, який колись енергійно пульсувало в чільному животі, а потім було жорстоко розчавлено зубами кухаря. Поклавши виделку полум'я, Роза закріпить нею по тарілці і невтоміло продовжив:
- Вона ж тебе зворушила... Як вона посміє, не знаючи свого місця.
Отже, вона мала отримати заслужене покарання.
Чоловік посміхнувся. Так само, як коли він ніжно привітав її вранці. Дихання перехопило, наче її горло прокололи тією виделкою. Рішель схопилася за шию. Що ж їй зараз здихає? Огида? Жах? Ні, це був жах. Страх перед незнаною істотою, яка не могла б міряти людськими гидотами. І жах від того, що її здогадки ось-ось підтвердяться. Рішель зрозуміла, що саме тепер настав час поставити найважливіше запитання:
- Мою матір... Ви теж тому вбили?
Відправна точка, яка змушує її сумніватися в Роджерсі Уолтера і укласти угоду з Аланом Отісом. Смерть матері. Її причина.
- Бо ви думали, що вона шкодить мені?
Посмішка, яка завоювала прекрасним обличчям Рози стала ще більшою.
— Моя бідна Ришель. Я добре знаю таких людей, — він простяг руку і погладив холодну щоку дівчини. - Вони ніколи не змінюються. Хоча така добра душа, як ти, мабуть, хотіла дати їй шанс, в його очах з’явилася жалість, ніби він дивився на щось співчутливе. — Рішель, хоч би як ти старалася, вона б не змінилася. Зробила б вигляд, що слухає, а потім все одно повернулася б до і знову завдала тобі болю. Вона б присмокталася до тебе, як паразита, і виїла би твою душу аж до самої основи.
— Навіть якщо це і так, то я мусила з цим розібратися.
Вугілля губ Рози злегка закривилися.
- І що таке сім'я для людей? Як легко їм пробачать багато всього лише з однієї причини - тому що в них тече одна кров. Прощають, приймають, жертвують собою заради них...
Роза відвів прядь волосся Рішель. Його пальці були обережні, наче торкалися дорогоцінного витвору мистецтва.
- Але я не хочу бачити, як ти стаєш такою.
- Що?
— Я не допущу этого.
Приторкнення, подібне до весняного вітерця, раптово перетворилося на багна, готову розбити її підборіддя. З уст Рішель вирвався слабкий сттон, але він не звернув на це уваги.
— Нічого страшного. Я вже до мозку кісток зрозумів людську дурість. Те, що не можеш зробити ти, Рішель, зроблю я. Навіть те, що здавалося неможливим. Все.
Його голос був невимовно ніжний, на відміну від грубої битви. Рішель лише спустошив губами:
— Ты... Що ти таке...
— Зараз тобі сумно. Шкода її. Але, зрештою, ти будеш вдячна за ранню смерть своєї матері.
У його неморальніх криваво-червоних очах читалися впевненість і захоплення.
Вбив її матір, вбив Беккі Дастін найжахливішим способом і все це нібито заради неї? Її нудило. Вона до безумства жаліла про кожен подих, коли віддавала йому своє серце. І в той же час не могла не запитати:
- Чого ти насправді від мене хочеш?
Роза простягнув руку і схопив її за зап'ястя, а потім з благородним виглядом подивився на неї зверху вниз. Однак Рішель не переставала боротися під поглядом цієї недосяжної високої істоти.
- Алан і мадам Отіс казали, що ти вибрав мене на роль наступної пані Отіс. Я і сама спочатку так думала. Що ти вбив мою матір, щоб мені нікуди було повернутися. Що був до мене так добрий, щоб приручити і зробити свою. Так я думала.
- Думала?
— Але це не так. Твоя мета не в тому, щоб зробити мене мадам Отіс. Якби ти дійсно цього хотів, то не пустив би мене на четвертий поверх і не дозволив би дізнатися твої секрети.
Хватка Рози ослабла. Рішель, не випускаючи моменту, швидко відірвалася від нього. Вони шалено дивилися один на одного через перевернутий і розхитаний з боку в бік чайний столик. Роза з непроникним обличчям схилив голову набік.
— Ось як. І який же висновок зробила наша мудра леді Рішель Говард?
— Роза, ти... - Рішель міцно стиснула пальці в кулаки. — Температура повітря навколо них різко впала. Рішель ледве випросталася, знеохочуючи бажання стихнутися. - Дивлячись на мене, володарю таких же зелених очей, як Едґара, ти мабуть побачив у мені якийсь потенціал, немов колись в Шарлотті Отіс. Ти весь цей час спостерігав за мною і оцінював мене. І, здається, врешті-решт я задовольняла якийсь твій стандарт. Якщо вже ти запропонував мені поїхати разом. Вхід на четвертий поверх був останнім випробуванням, чи не так? Тобі було цікаво, до якого висновку я прийду, дізнавшись історію Едґара?
Роза ніяк не відреагував. Як лялька, замкнена в скляній вітрині, він мовчки, абсолютно нерухомо дивився прямо перед собою. Її тіло напружилося від тиші, що задушувала. Сонячний промінь, що просувався крізь щілину у вікні, повільно зміщався, обкручуючи обличчя Рози, і, наче світло вдихнув в нього життя, Роза раптово шевелькнув губами:
Едґар Отіс. Мій хлопчик найдурніший у світі. Але час, проведений з ним, був дуже цікавим. Його зелені очі, сяючі, наче сонячне світло на листях дерева, були такі прекрасні, що можна було осліпнути.
Роза зісковзнули на край скатертини.
— Я хочу знову відчути ту радість...
Порожні очі звернулися до неї. Він посміхнувся, і його очі теж. Він був славний, як квітка, що розпустилася посеред чорного болота, де лусаються отруйні пузири.
- І можливо ти, Рішель Говарде, зможеш в усьому виконати моє бажання.
Роза піднявся з місця, помахнув рукою, і чайний столик зник. Ще один помах і звідки-небудь донісся звук вальса. Він простягнув руку Рішель.
— Ти від природи добра, ніжна і вмієш дарувати любов. Водночас цей живий блиск свідчить про те, що ти ніколи не здасися.
Рішель сам рушив вперед, і вона поклала свою руку в долоню Рози. Вони застигли в ідеальній танцювальній позі, наче зі сторінок підручника.
- Ти мене не розчаруєш...
Роза м'яко зробив перший крок. Рухи були плавними і вишуканими.
- Як далеко ти зможеш зайти, тримаючи все в цих маленьких руках?
— Роза.
- Ходімо зі мною, Рішель. Я виконаю все, чого б ти не хотіла.
— Роза.
- Ми точно зможемо весело провести час.
— Роза!
Музика обірвалася від її гнівного викрика. Задихаємося, Рішель люто подивилася на Розу.
— Нет. Я ні до найменшої міри не збираюся йти з вами. І ви повинні покинути Бертранд. Ви втратили парі. Такою була домовленість, Роза.
Роза. Це просте, розповсюджене ім'я важким вантажем пустило між їх доторкуваними тілами. Червоні очі пильно дивилися на неї.
— А-а, - з уст Рози вирвався істеричний сміх. — А-ха-га-хо!
Обличчя Рішель скам'яніло.
— Ах, моя Рішель. Яка ж ти наївна.
- Що?
— Рішель. Моя бідна, мила Рішель.
Чоловік нахилив голову. Їхнє волосся переплелося, а кінчики носа ніжно торкалися. Бездимний голос м'яко проник у вуха Рішель:
- Ти дійсно думала, що я дотримуюся тієї обіцянки?
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Його статус: йде переклад
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand