12. Жаклін (5) — 62 розділі
Скрип, скрип, шишка. Блідні пальці ніг черпали дугу.
Рішель зосереджено опустила очі. Біля її ніг валявся стілець, обтягнутий червоним шовком і прикрашений золотом. У очах те мутнело знову ставало ясно. Не може бути. Скрип, який доносився до вух, трохи посилився. Ні, цього не може бути. Скрип, скрип, шишка. Звук ставав більш пронизливим, коли царопаювався барабанні перетинки. Це неможливо.
Як на зло, очі поступово звикали до темряви. Світло в її руці поширювалося все далі. Тоді Рішель побачила витончені щиколотки і ступні. Хоча платня набагато скромніша, ніж звичайно, але лише шляхетніша. Елеганний срібний браслет на зап'ястку. Перстень з рожевим діамантом на середньому пальці лівої руки. Золоті з рожевим відливом волосся акуратно заплетені в косу, що спускалась аж до талії. Глибокий виріз одягу, який облажав делікатні плечі. А на шиї... Замість її улюбленого жіночого намиста була... товста мотузка.
— А-ах...
Лампа в руці освітлювала проривний стілець і прямісінько у повітрі ноги, підкреслюючи їх як сценку. Скрип- скрипи... Ноги гойдалися. Скрип- скрипи... Розум Рішель качався разом з ними. Скрип, скрип і скрип... Здається, через цей монотонний шум, що роздавався як тиканій годинник, доносився дитячий плач. Вона встигла закрити їм огляд? Появилось щось мокре в районі талії. У животі гудело. І Рішель, навіть перебуваючи в заціпенінні, зрозуміла, що сумлінно виконала свій обов’язок і поклала на себе дітей. Потрібно було щось зробити і для Жаклін. Спусти її. У неї, мабуть, болить шия. Але вона не могла і пальцем поворухнути, наче мотузка з шиї Жаклін дотягнулася до неї і зв'язала її руки та ноги. Здавалося, що ця мить разом з жінкою, яка назавжди заснула у минулому, також буде вічно мовчати.
— Ришель? Я бачив, як ти спускався з ними на другий поверх і пішов слідом. Що ти робиш в кімнаті матері? — Голос позаду неї, який вона найменше хотіла чути.
Ні. Рішель швидко обернувся. Але було вже пізно.
— Дивно, сьогодні в коридорі не було троянд. А де ж мати...
Голос Алана різко обірвався. Його погляд блукав довкола білосніжних ступнів, які базікали в повітрі. Часу на те, щоб думки встигли пройти через мозок, не було. Рішель кинулася до нього, обхопила його голову і притиснула обличчям до свого плеча.
— Не дивися, Алан.
— Мама?
не дивися.
- Чому мама...
- Не дивися, прошу тебе.
— Мама... Це ж не вона? Це ж брехня?
Дихання хлопця ставало дедалі запеклішим. Його груди то сильно зітхали, то опадали. Рішель відчувала скажене биння його серця.
— Я, я, ты... Я...
— Алан, Алан!
— Я повинен був відразу прийти. Почувши твої слова, негайно прийти і...
- Алан, це не твоя провина. Так що, будь ласка.
— А-а, а...
Здавалося, хлопець ось-ось розіб'ється на шматки прямо в її обіймах. Рішель здала його міцніше. Дрозжаюча рука жалібно обхопила її спину. Невдовзі його тіло без вагань осіло на підлогу.
а-а!
Її блузка була сухим. Скорбота та горе, переповнивши його, не спустили назовні; а висушили всю вологу в тілі. Хлопець завив. Хоч би скільки він виривав і кричав, Рішель далі обіймала його. Вона гладила його по спині, продовжуючи ділитися з ним теплом. На жаль, це було все, що вона могла зробити для хлопця, який втратив останню рідну людину.
*
Зрештою Алан накричався до хрипіння і впав на підлогу. Його спустошений погляд безцільно блукав по кімнаті. Рішель підійшла до тіла Жаклін, що було небезпечно розгойдуватись. Поблизу стояла стрем'янка. Мабуть, мотузку прив'язали до люстри з її допомогою. З порожньої головою вона намагалася придумати, як акуратно спустило вниз. Якщо просто перерізати мотузку, воно впаде і зашкодить, як зрубаний плід. У вухах гусениця плаче, і близнюки намагаються стримати ридання. Рішель повільно закривала очі. Ззаду швидко наблизилася тінь і пролунав грубий охрипший голос:
- Я підхоплю матусю, а ти прив'яжеш мотузку.
Рішель здригнулася і обернулася.
— Алан.
— Швидше.
Алан обхопив тіло матері і підвів його. Рішель, не кажучи ні слова, спрямувала свою увагу на ту річ. Знявши мотузку з шиї Жаклін, вони поклали її тіло на підлогу. Алан приніс товсту ковдру і закутав її. Він відрешено дивився на матір, не в змозі ні покликати її ім'я, ані запитати, чи все гаразд. Рішель стояла трохи поодаль і з тривогою спостерігала за ним. Алан довго не рухався з місця, наче зламаний годинник, а потім, нарешті, шевелнув губами:
— Потрібно...
- Що?
— Треба йти, - він грубо провів ласодонами по обличчю. — Потрібно відвезти матусі в п'ятий сад. Всі похорони сім'ї Отіс проходять там.
— Ах...
- Якщо ми чекаємо світанку, вони заберуть її тіло. Цього не можна допустити. Я не можу дозволити, щоб її проводили в останній шлях так.
У голові спалахнула картина, як троянди грубо вимирають у нападі Жаклін. Вони не будуть поводитися з тілом делікатно. Рішель підійшла, сіла поруч з жінкою і поправила ковдру, накинуте на неї.
— Я піду с вами.
— Да...
Вони вже збиралися обговорити наступний шлях, як почувся дитячий голос:
— Э-э-е... Алан.
Близнюки, які вже стали плакати, вагалися підійти до нього.
- Може ми підемо з вами?
- Будь ласка... — Вони благали, хоч були такі налякані, що не сміли підняти очей.
Погаслий погляд Алана зачепив його.
— Провалюйте.
— Алан...
Жорстокий гнів обрушився на молодих троянд, наче удар блискавки:
- Куди ви, повиродки, лізете? Це через вас мати...
Діти, не втрачаючи сліз, поп'ють. Рішель мовчки дивилася на їхні мокрі обличчя.
"Малинні троянди..."
Нечисті сутності, які захоплювали тіла близнюків Отіс. Ті, хто приніс розпач Жаклін. Нелюдські створіння. І в той же час, на відміну від інших троянд, вони були чимось невизначеним, двозначним. Раптом їй згадалися загадкові слова, які вона якось почула від однієї з служниць:
- Вони ще не стали повноцінними трояндами. Не можуть по-справжньому зайняти своє місце. У них не було на те права, але їм пощастило. Вони ідеально підійшли під «йогоумови.
Близнюки були сліпо віддані Жаклін, наче справжні діти, які прагнуть любові матері. Вони поводилися так, ніби були її сім'єю, дітьми, а не просто грали в людей, як інші троянди... Вона знала, що її слова звучатимуть як марення, і чудово розуміла що за це можна отримати. Тим не менш, Рішель все ж зважилася і сказала:
— Эм, Алан. А що як нам взяти дітей з собою?
Холодний і в той же час обпалюючий погляд, яким він згорів близнюків, перемістився на Рішель. Якийсь час він мовчки дивився на неї, а потім заговорив:
— Ти що, жалієш їх?
— Ні, справа не в цьому. Коли я йшла сюди, мені допомогли ці діти. Поки я була з ними, інші троянди не підходили. Так ми зможемо безпечніше перенести вашу маму.
Після того як Рішель закінчила речення, вона скотилася. Вона трохи почекала, але холод у погляді Алана не зникав. Раптом вона усвідомила, що ніколи раніше, навіть до того, як вони так зблизилися, він не дивився на неї таким поглядом. Його очі шаленіли через розчарування, біль і гнів. Алан прикусив губу і тихо запитав:
- Ти ж розумієш, що я маю повне право роздратуватися на таку пропозицію?
— Да...
— Пояснись тоном, про що ти думала? Невже ти дійсно до них прив'язалася? До цих покидьків?
Рішель зчепила руки. Ладоні були вологими від поту. Але оскільки вона його розлютила, треба було все пояснити. Дрозжаючі губи ледве розімкнулися:
- Якби не ці діти, ми б навіть не дізналися, що з Жаклін... сталося. Тому я не могла проігнорувати їх. А потім...
— Продовжуй.
— Я згадала те, що чула раніше. Що вони не справжні троянди, що їм не вдалося стати ними.
- Що? — Очамливо запитав Алан.
Рішель поспішно продовжувала:
- Твій гнів зрозумілий. Ці діти не люди. Але що, якби хоча б мала частина душ твоїх брата і сестри залишилися в цих тілах...
Що, якщо саме ці душі породили їх щиру прихильність до Жаклін...
- Тоді, мені здається, у них теж є хоч якесь право проводити свою матір в останній шлях.
Небесно-блакитні очі Алана висихнули, наче море під час дощу.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand