09. Деякі припущення (3) - 41 глава
— Мадам? — Обережно гукнув старенький Даму Рішель.
Обличчя пані побіліло, а потім на ньому з'явилася тривога.
- Мадам, вас щось турбує? Чи я нетактовність?
— О нет. Нічого страшного.
Хоча старенька пані сказала, що ні, її обличчя зовсім не змінилося. Але Рішель не могла змусити літнього чоловіка, якого ніколи раніше не бачила, відповісти. Вона складала руки разом і почекала, поки жінка заспокоїться.
Після того як старша пані прибрала обгортки з бутербродів, вона перестала тремтіти. Потім вона довго мовчала, дивлячись у вікно.
З бігом часу поїзд мав проїхати до Сильвестра. Рішель зачинила книжку, яку читала.
— Знаєте, міс, — нарешті заговорила старша пані.
Рішель перевела погляд з вікна на неї. Дама нервово теребила підол своєї сукні.
— Не знаю, чи варто мені це говорити. Я впевнена, що це прозвучить дивно, але на моїй батьківщині це було негласною таємницею.
- Мадам, не треба змушувати себе, якщо вам важко.
— Нет. Якщо я не розповім цю історію добрій міс, то боюся, що втрачу сон.
Літня пані, зробивши глибокий вдих, почала розповідати:
- Насправді я жила в маленькому селі, далеко від особняка Бертранда. Я вийшла заміж і поїхала, але... Сільвестр — моя дорогоцінна батьківщина.
— Зрозуміло. Значить, ви дуже добре знаєте Бертранд.
— Не зовсім так. Бертранд ніколи не наймав місцевих і був дуже закритим місцем. Окрім того, особняки не могли побачити навіть здалека, тому що його загоряв небезпечний ліс Шварцвальд. Якщо ви працюєте в Бертренді, то добре знаєте про небезпеки лісозаготівельного лісу.
Рішель кивнула, і старша дама продовжувала:
— Ніхто з селян не бачив Бертранд. Але на моїй батьківщині... Його таємно називали проклятим особняком.
Проклятий особняк.
Рішель склала руки разом.
- Чому?
—...
Літній дамі потрібно було трохи часу, щоб продовжити свою розповідь. Вона непокоїлася. У той час підійшов провідник і голосно оголосив, що поїзд скоро прибуде на станцію Сильвестр. Літня жінка міцно вхопила Рішель за руку, коли та спробувала встати зі свого місця, щоб наперед дістати свій багаж.
— Мадам?
- Єдиний безпечний шлях до особняка пролягає через моє рідне село, а це означає, що треба обов'язково проїхати крізь неї, якщо потрібно потрапити в Бертранд або назад.
—...
Рішель сіла. Під рукавичкою по руці старша пані тече холодний піт.
- Але за всі роки, що я жила в селі... Я ніколи його не бачила.
- Кого?
— Працівника особняка! — Закричала вона. Явний страх охопив її бліде обличчя. — Час від часу через село проїжджали карети, які везуть людей на співбесіду до Бертранда, але поверталися пустими. Очевидно, що там наймали працівників, але чомусь жодна людина не покинула особняка. Ніхто не їде додому у відпустку, ніхто не виходить на пенсію по старому або після закінчення контракту. Навіть трупи!
—!
— Дивно, чи не так? Як так може бути. Ніби намисто поглинає людей.
Старенька пані сильно забила серце. Вона повільно вхопила руку від Рішель. У неї був такий вигляд, ніби вона побачила щось дуже страшне.
- Розумієте? Вы... Перший працівник Бертранда, якого я зустріла.
*
Білий особняк, оточений густим чорним лісом, як і раніше був елегантен та красивий, немов благородна дама в сукню. Але Рішель не відчував жодного ентузіазму. Незліченні троянди, що прикрашали білу будівлю і позабували про пори року, були більш огидними та жахливими. Через їхній запах, який накотував хвилями, було важко дихати, тому Рішель затискала ніс і рот.
Присутнявшись до вікна, вона раптом побачила, що на центральній драбині, витягнувши ноги, сидить чоловік з чорним волоссям, які нагадують темряву лісу.
Рішель швидко зрозуміла, хто це. Стук-тук, Це зворушило мене до цього.
Невдовзі після цього карета зупинилася, і її дверцята відкрилась.
— Рішель.
Перед нею стояв Роджерс Уолтер. Її добродійник, який посміхається так само красиво, як і завжди, або ворог, що убив її матір.
- Я чекав на тебе кожного дня.
Роджерс простягнув руку. Рішель взяла її і вийшла з карети.
Неначе у світі нічого не могло допровадити більшої радості, Роджерс з захопленим виразом обличчя поцілував Рішель в тильну сторону долоні.
- Я вірив, що ти повернешся. Але все одно радий знову бачити тебе.
Рішель посміхнулась у відповідь.
Знаєш, Роджерс. Це ти прислав моїй матері квіти?
Це ти перетворив мою матір на не-мати і змусив її стрибнути в річку?
Смішно. Вона сподівалася, що це не він. Вона була йому вдячна за те, що він допоміг їй набратися сміливості рухатися вперед. Він добродійник, який стільки разів допомагав їй.
Але чому?
Чому сказав, що любить? А потім вбив її матір? Він думав, що це для її ж блага? Що ж він хотів з нею зробити?
Хто він такий?
Але з цього безліч питань ні один не може бути поставлений прямо зараз. Вона повинна бути обережною.
- Звичайно, я повинна була повернутися.
Крик, який виривається з глибини серця, розриває серце на частини. Але вона посміхалася, як ні в чому не бувало.
— Бо Бертранда є робота, яку треба виконати.
Зберігаючи спокій у голосі й обличчі, вона приховувала свої справжні почуття та мету.
Усмішка Роджерса стала широкою.
— Пойдём в особняк. Він залишився таким, яким був. Щасливий прошепотів і зайнявся Рішель у дім.
Вона обережно пішла за ним і подивилася на особняку. У вікні на третьому поверсі виднілася фігура людини. Його ясні небесно-блаки очі зустрілися з її очима. Рішель не стала уникати його поглядів. Натомість вона беззвучно сказала:
« »Чекайте.
Вона вважала, що їм є про що поговорити.
Очі хлопця широко розкрилися. Рішель випросталася і увійшла в особняку. Роза у палаці, наповненому ароматом троянд.
*
Їй снився сон.
Минуло багато часу з тих пір, як її батько приходив до неї востаннє. Містер Говард ніжно посміхнувся, сидячи на ліжку своєї дочки.
— Моя маленька принцесо, чому ти плачеш?
— Я не хочу йти до школи.
Молода Рішель з головою закутана в ковдри, шмигнула носом. Містер Говард дуже посміхнувся.
— Що сталося з нашою принцесою-відмінницею? У школі нудно?
— Діти мене діставають.
— Ч- Хто? Як же вони сміються!
— Елізабет Берт і її друзі. Вони дражнили і знущалися над Маргарет Еллісон, називаючи її нуворішем, а я просила їх припинити. І тепер вони свистять мене кожного разу, коли я проходжу повз. Вони навіть поклали жабу в шафку.
— І справді погані діти! Наша Рішель, мабуть дуже засмучена.
— Знаєте, що мене найбільше злить? Всі інші на стороні Берт!
Рішель не в стані справитися зі своїм гнівом, тому відкинула ковдру і піднялася.
— Спочатку це дратувало, але тепер дуже пригнічує. Я не знаю, чому я повинна проходити через це.
— Хм. Ти жалієш, що допомогла Еллісон?
— Ні, ніколи. Я зробила правильно. Погані люди - це ті, хто знущається над моїм другом, вірно?
— Верно.
— Так чому я повинна проходити через це? Мені здається, що весь світ ненавидить мене. Нещодавно вони залили чорнилом моє домашнє завдання. Я працювала над ним всю ніч... Наставка витримала мене за невиконання домашнього завдання.
Зрештою очі Рішель знову стали вологими. Поки дівчинка з усіх сил намагалася не розплакатися, містер Говард ніжно погладив її по голові.
— Якщо ти втомилася і засмучена, плач, поки не відчуєш себе краще, Рішель.
— Мама сказала, що плакати через те що важко - це марно.
— Плакати - це непогано. Твій тато теж плаче.
— ПРабда?
— Правда. Але, Рішель. Задовго не втягуй у своє горе. У той момент, коли ти глибоко заглиблюєшся в себе і смуток, життя перетворюється на пекло.
Дотик містера Ховарда поступово послабився.
— Хорошенько пОплачь, розізлись, а потім відпусти ситуацію і рухайся далі. Уверенно. У тому напрямку, яке ти вважаєш правильним.
Голос отдался. Рішель відкрила очі. Кімнату освітлювало слабке ранкове сонце. Вона протерла очі і піднялася. Її обличчя було мокрим від сліз.
— Хорошенько. Поплачь, розлютились...
А потім рухайся далі в тому напрямку, яке вважаєш правильним.
Вона встала і акуратно застелила ковдру. Потім вона переодяглася і надала волосам охайний вигляд. Вона встала перед дзеркалом. На її обличчі читалося трохи напруги і страху. Але її ясні світло-зелені очі світили достатньо яскраво, щоб відігнати всю темряву.
— Ладно.
Рішель розтрощила плечі. Вона дуже довго перебувала в печалі. Тепер настав час рухатися далі.
https://literna.net/uk/books/122-laskavo-prosimo-v-osobnyaku-troyand