Це була влада — справжня влада, здатна знецінити людське життя. Груди Мо Фаня важко здіймалися, поки він стояв у цьому місці, зведеному, немов палац, і призначеному саме для демонічної істоти!
Що глибше він копав, шукаючи правду, то кривавішою вона виявлялася. Кажуть, незнання — це блаженство: принаймні тоді не відчуваєш, як горе й лють підступають до горла, щойно правда відкривається. Усе це душило його зсередини, а він гадки не мав, як дати цьому вихід!
— Мо Фаню... Мо Фаню... — стривожений голос долинув із темряви.
Мо Фань не почув. У голові й досі відлунювали слова генерала Ітана. Заспокоїтися ніяк не вдавалося.
— Мо Фаню, чому ти тут? — Фенна підійшла ближче. Порожній, відсутній погляд на його обличчі стривожив її ще дужче.
Люди Ітана повідомили Фенні, що Мо Фань перебуває на два поверхи нижче бази. Вона саме відступила з передової на короткий перепочинок і, навіть не перев'язавши рани, одразу поспішила сюди.
— Фенно, дозволь дещо запитати... — Мо Фань повільно підвів погляд і втупився у неї.
Фенна здригнулася. У його очах відчувався крижаний холод — так дивляться на чужинця, з яким слід тримати вухо гостро!
— Що саме? — озвалася Фенна.
— Ти знала, що армія вирощує молоду Медузу?! — важким голосом запитав Мо Фань, указуючи на істоту, що безтурботно розкошувала на ложі з гусячого пір'я.
Молода Медуза не нападала ні на Мо Фаня, ні на Фенну — просто вивчала їх поглядом, наче знала напевно: люди не насміляться її зачепити. Вона навіть знала, що люди й надалі приноситимуть їй маленьких дівчаток на прогодівлю!
— Ну... — Фенна зиркнула на потвору. Про те, що сталося, вона вже встигла почути від людей генерала Ітана. Уникаючи погляду Мо Фаня, за якусь мить вона нарешті озвалася: — Я чула лише чутки, але повір: генерал Хакен і я до цього непричетні!
— Але ж усе одно закриваєте на це очі! — Мо Фань гірко, самоіронічно розсміявся.
— Ми... — Фенна затнулася, не знайшовши слів.
— Ми слабкі й давно втратили гідність, наче худоба, вирощена в загороді, — пролунав інший голос, і слідом почулися неквапливі кроки.
Мо Фань обернувся й побачив того самого старого в чорному військовому пальті. Він був згорблений, але все ще мав очі — пильні й жваві, мов у молодика.
— Генерале! — Фенна миттю виструнчилась і віддала честь.
Генерал Хакен махнув рукою і промовив із гіркою самоіронією: — Честь віддають на знак поваги, та після сьогоднішньої ночі можеш більше цього не робити. Я вочевидь не заслуговую на повагу — ні твою, ні твого друга.
— Спершу генерал Ітан, наразі у всіх на устах, а тепер іще й найвищий генерал особисто завітав. Єгипетська армія й справді ставиться до мене серйозно, — пирхнув Мо Фань.
— Я чув про твої звершення в Бейцзяні, у Китаї, — про тебе мені розповів один з очільників твоєї країни. Зважаючи на все зроблене, ти маєш повне право дивитися звисока на нас, нікчемних вояків... — відповів генерал Хакен.
Мо Фань чудово зрозумів, про що йдеться: про Велику піраміду Гізи! Бейцзян зазнав нищівного вторгнення з боку Великої піраміди Гізи — усю лінію оборони становили лише кілька сотень елітних магів і фортеця Північна Варта, та навіть вони примудрилися спинити орду нежиті, значно страшнішу за ту, яку висилала Піраміда Хафри. Жоден мирний житель тоді не постраждав!
В очах Хакена це було справжнім дивом. Провівши десятки років у нескінченних боях у Єгипті, він, як ніхто інший, знав, якою катастрофою для цілої нації може обернутися смертельне світло Великої піраміди Гізи.
— Твоя країна, певно, страшенно пишається таким, як ти, — приносиш містам мир без крові, без тіл, без криків агонії... У нашій країні теж є свій надійний фахівець, тільки, на жаль, це не той старий, від якого перед тобою лишилася хіба порожня оболонка. Він молодший, сміливіший, могутніший і краще за мене вміє вигравати битви. Генерал Ітан — це єгипетський Мо Фань, якого люблять і шанують у народі! Ти, звісно, представляєш лише самого себе — не сурмиш на весь світ про свої звершення, — та байдуже, що думають люди: вдячність за врятоване життя назавжди залишається в їхніх серцях, — сказав генерал Хакен.
— До чого ви ведете? Теж проситимете мене не пхати носа не в свою справу? — нетерпляче запитав Мо Фань.
Настрій у нього був жахливий. Серце пронизував біль щоразу, коли він згадував, як тендітна маленька Апас перетворилася на купку кісток заради цієї війни!
— Я лише хочу, щоб ти зрозумів: війна ніколи не закінчується. Генерал Ітан навіки залишиться на вершині Каїра, наче володар власної піраміди. За свої гріхи він не відповідатиме ніколи. Навіть Міжнародний Військовий Трибунал не наважиться судити його. І Святий Суд теж не судитиме людину з таким високим військовим званням! — сказав генерал Хакен.
Сумно й водночас люто до нестями. Мо Фаня однаково нудило і від Міжнародного Військового Трибуналу, і від магів Святого Суду, що мали абсолютну владу над усім Магічним Світом. Вони охоче засуджували людину на смерть, якщо це було їм вигідно, та щойно хтось лишався для них корисним і цінним — удавали безпорадність, хоч би які тяжкі злочини той скоїв!
Влада і статус... Тепер Мо Фань набагато краще розумів слова, які колись сказав йому Чжао Ман'янь!
Можливо, переконання Крижаного Принца й Салана й не були геть помилковими. Ці високопосадовці, по суті, нічим від них не відрізнялися! Вони так само вірили, що смерть кількох незначних людей — необхідна ціна за здійснення власних амбіцій!
Та сама ця думка була для Мо Фаня просто нестерпною, та аж так, що хотілося рвати її на шматки голими руками!
Незначних?
Хіба є в цьому світі бодай хтось незначний?
Хіба є хтось, хто насправді нічого не вартий?
Навіть найнепомітніша людина для власної родини важить усе на світі!
Невже забули, що й сам генерал Ітан колись переховувався під чиїмось крилом? Якби не фахівці, які поважали життя кожної людини й присягнулися боротися з демонічними звірами до кінця, він давно загинув би від немилосердних демонів — ще навіть до того, як опанував магію!
Мо Фань завжди пам'ятав про це з вдячністю. У місті Бо він був страшенно слабким. Вижив лише завдяки таким людям, як директор Чжу і Чжань Кун, які вперто захищали місто. Саме тому він потім усіма силами рятував Університет Стародавньої Столиці, саме тому блискуче виступив на Світовому Студентському Турнірі й саме тому не відступив навіть перед лицем Великої піраміди Гізи!
Людині дозволено обирати між порятунком маленької дівчинки і порятунком кількох тисяч магів, якщо задля загального блага такий вибір справді необхідний.
Але це аж ніяк не означає, що прийнятно штовхнути в зміїне лігво дівчинку, якій судилося жити звичайним життям, — заради виживання кількох тисяч магів. Це не той вибір, який справді треба робити, а хворобливий стан свідомості, що з'являється, коли люди йдуть на компроміс від безсилля!
Цей хворобливий стан заразний. Мо Фань гадки не мав, скільки людей уже перебувають у ньому, — та сам він нізащо не дозволить собі опуститися до такого рівня!
Він не дозволить Апас загинути отак, за просто так. Він нізащо не здасться!
Погляд Мо Фаня раптом загострився. Із очей вирвалося сріблясте сяйво, уп'явшись у молоду Медузу, немов клинки.
Потвора недбало пригладжувала волосся, сподіваючись, що воно якнайшвидше обернеться на зміїний клубок. Навіть побачивши в очах Мо Фаня вбивчу лють, вона й не думала панікувати.
Вона була по-справжньому кмітлива. Вона знала: люди не наважаться її скривдити!
Сріблясте сяйво Телекінезу стиснуло молоду Медузу за горло й потягло її — таку байдужу, поки вона розчісувала волосся, — просто до Мо Фаня.
Медуза й не думала пручатися. Опинившись просто перед ним, вона все одно продовжувала дражнити його, сичачи прямо в люте обличчя.
— Ти таки задоволена собою, чи не так? — з крижаною посмішкою запитав Мо Фань, вдивляючись у вкрадене обличчя потвори.
Молода Медуза знову засичала — так, наче щойно смачно попоїла.
Вона чудово знала, що саме Мо Фань колись урятував Апас. Тепер наче хизувалася, якою смачною виявилася та дівчинка. А головне — цим сичанням говорила: я з'їла ту, кого ти так відчайдушно намагався захистити, — і що ти мені зробиш?
— Можливо, більшість людей у цьому світі й справді не наважаться тебе торкнутися... включно з декотрими Забороненими Магами. Але таке падло, як ти, не смітиме жерти будь-кого, хто перебуває під моєю опікою! — люто заволав Мо Фань.
Мо Фань улив усю енергію Телекінезу собі в руки й учепився в тіло та тонкий стан почвари, наче намагався вихлюпнути на неї всю накопичену лють.
Ця істота не мала права носити обличчя Апас! Мо Фань голими руками, самою лише грубою силою, розірвав молоду Медузу навпіл!
Свіжа кров залила блакитні кристали й біле гусяче пір'я.
Потвора скрикнула від болю. Гордовитий вираз миттю зник з її обличчя, поступившись місцем страху, болю й недовірі!
Гаряча кров бризнула Мо Фаню на волосся. В'язка рідина повільно стікала обличчям, скрапувала на плечі й тіло. За мить він увесь став вогненно-червоним — та очі його палали крижаною, непроглядною люттю!
Молода Медуза, уся в крові, безперестанку корчилася на землі.
Верхня частина її тіла звивалася в конвульсіях, а з горла вирвався пронизливий крик болю. Він рознісся луною по всій вежі!