У Каїрі здіймалася квадратна вежа, що стояла навпроти Великої піраміди Гізи, зведена здебільшого з особливого кристалічного скла. Замість того щоб удень відбивати яскраве сонце, вежа його вбирала!
Уночі, коли над землею мовчазно нависало смертельне світло, вежа віддавала назад усе, що накопичила за день. Того сяйва не вистачало, щоб убити нежить, — але було достатньо, щоб на якийсь час нейтралізувати дію смертельного світла.
Нежить у Стародавній Столиці живилася смертельною аурою, тоді як єгипетська нежить залежала від смертельного світла, — і туди, куди воно не сягало, нежить дістатися не могла.
Останнім часом на Каїр накочувалися добіса величезні хвилі нежиті, включно з агресивним вторгненням із Піраміди Хафри. Квадратна вежа не раз відігравала вирішальну роль у стримуванні цих навал.
Останніми днями нежить не давала спокою, а от чисельність демонів-змій і скорпіонів анітрохи не спадала. Мешканці Каїра тільки й говорили, що про війну, — від колишньої байдужості вже не лишилося й сліду. Місто дихало тривогою й сумнівами.
Квадратна вежа лишалася найнадійнішим захистом Каїра. Затяжна війна ледве розпочалася, а влада вже мусила активувати вежу для оборони міста. Люди були не дурні — з такого рішення легко здогадатися, які справи в армії насправді!
На вершині квадратної вежі знаходився штаб у формі крихітної піраміди.
Капітан Сакс стояв посеред штабної зали. Перед тридцятиметровим вікном тягнувся довгий стіл у формі півмісяця — з п'ятьма кріслами для п'ятьох очільників армії Каїра.
У кімнаті було лише двоє. Один — Сакс, що стояв, схиливши голову, і не наважувався зронити й звуку.
Другий — чоловік середніх років, що сидів у центральному кріслі, — засмагле обличчя все у зморшках, сам він нагадував висохле дерево, позбавлене будь-яких ознак життя. Та чорні, мов смола, очі пильно свердлили Сакса, і той не мав духу навіть глянути у відповідь на цей гострий, майже звіриний погляд!
— Тепер ти розумієш, чому й досі залишаєшся лише капітаном?! — прогарчав чоловік із холодними очима.
— Я був надто необережним; я не очікував, що серед них виявиться верховний маг, і не думав... — вимовив Сакс.
— Не очікував, не думав... Скільки разів я тобі повторював: цим світом керують ті, у кого є мізки, а не людці на кшталт тебе, з посередньою культивацією і більше нічим! — вилаяв його командир.
Сакс і не думав заперечувати. Виструнчився, наче справжній вояка, хоча руки по швах усе ж таки злегка тремтіли.
— На щастя, це була лише купка дітей, які випадково втрутилися в наш план. Інакше твої мізки вже плавали б у моєму винному погребі! — відрізав чоловік.
— Так, я розумію... але як щодо генерал-майора Гангми?... — тихо запитав Сакс.
— Поки їхні друзі в наших руках, вбивати його вони не наважаться. А от з Європейським Університетом усе значно складніше... ті, кого ти захопив, ще живі? — поцікавився ляльковод.
— Живі. Побачивши, яка в них культивація, я не наважився їх чіпати — вирішив, що краще спершу доповісти вам, — відказав Сакс.
— Хіба в тебе немає кількох безіменних "посудин", на яких ти зазвичай тамуєш свою хіть? — промовив командир.
— Ні, немає... — швидко заперечив Сакс.
— Хм, гадаєш, я не знаю про твої дивні пристрасті? Молода Медуза, певно, аж кипить від люті. Знаєш, що робити: заспокой її і розберися з тими, хто втік! — наказав ватажок.
— Вони втекли надто швидко, боюся, мої люди не зможуть їх знайти, — відповів Сакс.
— Я пришлю когось розібратися з ними. А ти напиши звіт про напад невідомих бандитів на твій загін — про всяк випадок, якщо Хакен дізнається, що ти самовільно залучив людей, — сказав ватажок.
— Так, я цим займуся, — кивнув Сакс.
Командир холодно пирхнув і саме намірявся щось додати, коли знадвору долинуло цокання чобіт по підлозі.
Сакс миттю обернувся й побачив, як розчиняються двері. До кімнати зайшов невисокий старий у пальто, накинутому на плечі, — поли сягали мало не до самої підлоги.
Побачивши прибульця, Сакс негайно віддав честь, силкуючись приховати раптову тривогу.
Старий навіть оком на Сакса не повів — попрямував просто до столу.
Обернувшись, Сакс помітив, що командир уже перебрався з центрального крісла на сусіднє. Згорблений дідок аж ніяк не мав такого величного вигляду, як командир, проте пройшов просто до центрального місця й сів.
Щойно всівшись, старий одразу відчув: щось тут не так. Він зиркнув на сусіда й глузливо запитав: — Тобі справді так до вподоби це крісло?
— Ти вже поклав на правління Каїром усю свою енергію й час. Час перебратися кудись у тихе місце поза межами смертельного світла, завести собі песика чи пташку. Тобі тепер личить панькатися з дрібними звірятками, а не з дикими тварюками, що безнастанно намагаються зруйнувати наше місто, — безжально відказав той.
— Пам'ятаю, яким щирим і відкритим ти був, коли ще ходив у генерал-майорах. Та відколи сів у це крісло, наче очі твої замуляло, а серце зачерствіло. Страшенно цікаво, що ж тебе так перемінило?! — спокійно відповів старий.
— Може, через чиюсь некомпетентність, а може, так вирішили люди, або ж старість і справді забирає в людини сміливість і бажання боротися, — відказав той.
— Зрозуміло. Якщо Каїр устоїть після битви, наступного разу я вже не гидуватиму теплим кріслом, яке ти мені лишив. Але хіба територія, за яку ти зараз відповідаєш, не перебуває в цілковитому хаосі? Вийшовши на вулицю по чай з молоком, я наслухався, як люди обговорюють ідіотизм твоєї стратегії. Мій учень, на лихо, потрапив саме до твого передового загону. Перед битвою він обіцяв встигнути на моє свято, та минулої ночі я так і не дочекався ні подарунка, ні його сміху. Тепер мені лишається самому з'їсти шматок торта, який я приберіг для нього, хоч зайвий цукор мене радше доконає. То, може, знімеш маску і скажеш прямо: ти знав, що той загін не повернеться, ще до того, як відправив його туди? — запитав старий.
— Це була просто спроба, і він мене справді здивував, згинувши від рук мумій. Довелося поставити на його місце підлеглого. Завдання моїм людям дістаються не легші, проте мої люди завжди виживають і доводять справу до кінця, — гладенько відповів той.
— Так, тепер, коли ти про це згадав, демонічні звірі завжди чомусь приязніші до твоїх людей, — погодився старий на ім'я Хакен.
— Наступного разу нежить піде в атаку разом із демонами-зміями. Довір командування армією мені — а сам спокійно оплач свого учня, — запропонував той.
— Не нам це вирішувати. До речі, ти вчора відправляв патруль? Мої люди бачили, як загін Сакса б'ється з якимись магами, — парирував старий.
— Головнокомандувачу, мій загін натрапив на купку бандитів, що хотіли скористатися бідою нашого міста. Коли ми підійшли, вони не змогли підтвердити свою особистість, а щойно ми спробували їх затримати — напали на нас, тож їх довелося заарештувати, — швидко пояснив Сакс.
— О, тоді, мабуть, це не варте уваги, — спокійно промовив старий.
— Так, справді дрібниці, — кивнув Сакс.
— Ти читав рапорт генерала Фенни? — поцікавився старий.
— Читав, це цілковита маячня. Я його відхилив, ще й вилаяв її за це, — зневажливо пирхнув інший.
— Це й справді досить смішно.
— Підвищити генерал-лейтенанта прикордонної фортеці до генерала Каїра за такі мізерні заслуги — украй тупе рішення, — заявив командир.
— Ну, у неї просто не було можливості проявити свої таланти.
— Вона думала, що це принесе мир у Єгипет, як потішно! — вишкірився командир.
— Ітане, немає нічого поганого у вірі в щось подібне, — дорікнув йому Хакен.
На західних околицях Каїра...
Мо Фань, Гайді, Му Бай, Вані та Апас никали туди-сюди на краю безпечної зони. Наближався вечір, а разом з ним і час, коли демони-змії знову оживуть. Прокляття Очей Помсти повернулося: низькорівневі демони-змії раз по раз виникали нізвідки просто довкола них.
— Дідько, армія оголосила нас у розшук! На кожному вході стоять солдати. Якщо ми спробуємо зайти всередину, нас миттю оточать, — сердито вигукнув наставник Вані.
Вхід до міста їм перекрили, а демони-змії вже насідали на п'яти. Становище було вкрай скрутне!
— Це просто абсурд! Ми ж очевидні жертви, а раптом перетворилися на бандитів, які нізвідси напали на армію! — не тямила себе від люті Гайді. Їй і на думку не спадало, що армія цілої країни здатна так безсоромно перекручувати правду!
— Я так і знав, що цим усе закінчиться. Ми маємо придумати, як прослизнути повз солдатів і потрапити до міста. Ми мусимо розповісти Фенні, що сталося, — сказав Мо Фань.
— Охорона просто всюди. Зараз іде війна; сумніваюся, що в нас є хоч якийсь шанс непомітно проникнути в місто, — похитав головою Му Бай.
— Завжди є якась шпарина. Каїр такий великий. Мають бути ділянки зі слабшим захистом. З нашою силою ми могли б прорватися, але армія справді виявилася набагато сильнішою, ніж ми думали. Схоже, той Гангма нам не брехав, — зауважив Мо Фань.
— Місто охороняють багато загонів, але всі вони оголосили нас у розшук лише за день-два. Схоже, тип, якому ми наступили на хвіст — не просто якийсь там генерал! — підмітив Му Бай.