Північне прикордоння країни...
— Питаєте, чому ми так шануємо дівчат? Тут є одна легенда, в яку вірять усі до одного... — старий пастух промовив це неквапливо, не зупиняючи ходи.
Свіже повітря — жодної порошини, жодного присмаку пилу — обійняло їх з усіх боків. Один глибокий вдих — і здавалося, що в легені входить сам дух цього безмежного простору. Навколо не було нічого: ні дерев, ні гір, ні будівель. Тільки широка рівнинна долина та дивовижні геометричні лінії з легким вигином вдалині, де земля зливалася з синім небом на обрії...
Зрідка цю велич перетинала срібна стрічка річки — чиста й проста, але від цього ще більш вражаюча.
— Легенда? Люблю легенди. Місцеві легенди завжди показують, якими дурнями бувають місцеві люди, — підліток у сонцезахисних окулярах відповів байдуже, навіть не обернувшись.
— Спершу послухайте — а вже потім робіть висновки. Колись давно ця долина була мертвою. Ні трави, ні води, і саранча нападала без кінця. Люди ледве виживали: худоба гинула, ні молока, ні м'яса, з землеробством теж нічого не виходило... — старий лінивим рухом змахнув батогом.
— Банальний початок, — хмикнув підліток.
— Щоб люди не кидали рідні місця і не йшли блукати світом — ох..., тобто жили без своєї землі і води, одна дівчина на ім'я Циціге вирішила піднятися в гори. Вона знала: витоки річок — це гірські джерела. Тож вона пішла далеко і видерлася дуже високо — і врешті решт знайшла те, що шукала. Джерело замерзло від холоду. Що вище — то нижча температура, — продовжував пастух.
— І що вона зробила? — підліток запитав уже з іншою інтонацією. Щось у цій історії його зачепило.
— Сили в неї не було жодної — тільки щире серце і бажання врятувати свій народ. Вона скинула одяг і оголена притиснулася до крижаної брили, що пронизувала холодом до кісток. Таким чином вона намагалася розтопити лід теплом власного тіла. Вода від розтопленого нею льоду потекла вниз — і в тому струмку залишився аромат її чистоти... Джерело ожило. Земля ожила. А те, що стоїть попереду, — статуя Циціге. Вона тримає лід, і з-під її рук б'є джерело, що годує наше життя, — старий вказав уперед.
Перед ними постала незвична статуя — молода жінка, вибілена до білизни. Форма її була доволі абстрактною: не знаючи історії, можна було легко сплутати її зі звичайним придорожнім каменем.
— Тепер зрозуміло, чому половину дівчат тут називають Циціге, — підліток посміхнувся.
— Саме так. Кожна молода жінка — це благословення для нас. І кожна родина пишається донькою, — старий усміхнувся щиро, від душі.
Хлопець обійшов статую по колу, зиркнув на карту в руці — і на його обличчі промайнула хижа посмішка.
Він обернувся до гарної жінки в короткій сукні, що супроводжувала його:
— Думаю, це знак долі. Координати ставимо тут — прямо біля статуї.
— Як скажеш, — жінка усміхнулася.
— Діду, а ви чули іншу легенду — не з наших країв? — підліток знову повернувся до пастуха. — Мені здається, вона непогано пасує до вашої.
— Та невже? Цікаво. Розкажіть, — старий присів і закурив, цілком розслаблений.
— Діялося це в Єгипті, де жінки здавна були нікчемними. Рабинями й іграшками для чоловіків. Двох здорових корів вистачало, щоб купити здорову жінку. Була там одна дівчина на ім'я Хонсу. Вона жила в приниженнях і тортурах — на самісінькому дні. Одного дня вона вкрала в свого господаря гарне золоте намисто. Хотіла продати його й утекти — та намисто виявилося непростим. Вночі з нього вийшов демонічний дух... Можете вважати його джином, різниці немає... Дух сказав, що може виконати одне її бажання — але вона має віддати натомість свою душу. Хонсу погодилася не вагаючись: вона хотіла поваги і любові людей. І справді — десять років вона купалася в славі та шані, оточена безліччю залицяльників. Здобула становище і багатство, що й не снилися її колишнім господарям.
Але через десять років дух повернувся — як і обіцяв. Прийшов за її душею.
Хонсу була хитрою і до краю жадібною. Вона хотіла більшого — ще більше слави, ще більше часу. І задовго до того, як дух мав з'явитися, вона почала шукати спосіб його обдурити — щоб не платити.
Підліток розповідав із жаром — і раптом замовк на півслові, зиркнувши на старого.
Той стряхнув попіл і покрутив головою:
— Де вже їй до нашої Циціге. Брудна, жадібна, егоїстична... І що вона зробила? Поплатилася за все?
— Ось тут і починається найцікавіше. За роки вона добре підготувалася — і дізналася, що демонічний дух — це сам Осіріс, Владика Потойбічного Світу. Він іноді торгується з людьми — а потім замкне її душу у своїй оселі як наложницю. Вона стане його іграшкою і терпітиме тортури вічно. Хонсу розуміла, що десять років вона жила своєю мрією — але ціна, яку доведеться заплатити, виявиться страшнішою за все те пекло, з якого вона колись утекла. Тому вона вирішила битися до кінця. Вона знала, що в земному світі Осіріс має резиденцію — ви, мабуть, чули про неї...
Резиденція Осіріса в земному світі — це піраміди. Лише спираючись на їхню силу, він може блукати серед живих.
Очі старого розширилися. Він кивнув:
— Піраміди — так, про них чули всі. І що далі?
— Хонсу використала всю свою славу, багатство і зв'язки, щоб роздобути одну особливу річ. Вона називалася Трикутне Просторове Дзеркало. Вона спрямувала його так, щоб воно заломлювало сяйво пірамід — і воно більше не досягало міста, де вона жила...
— Розумна дівчина, — старий замислено покивав. — Хоча й нещасна. Вона просто намагалася вижити.
— Та тільки цим вона розлютила Осіріса. Владика Потойбічного Світу не збирався терпіти, щоб якась жалюгідна смертна обвела його навколо пальця й ухилилася від угоди... Осіріс може приходити в земний світ лише раз на десять років. Але оскільки сяйво пірамід більше не досягало міста Хонсу, він вирішив зганяти злість на решті людства.
Дзеркало не поглинало світло пірамід — лише заломлювало його. Тому це сяйво все одно падало на інші міста й землі. І Осіріс раз по раз насилав нежить на ці міста — топтав їх і вирізав людей, виплескуючи ненависть до підлих смертних.
Старий слухав, забувши про цигарку. Чомусь ця історія, така дивна і неправдоподібна, відчувалася... справжньою. Наче вона справді колись сталася.
— Кожні десять років Хонсу топила в крові якесь нове місто — тільки щоб вберегти себе. Гинули тисячі, — підліток вимовив це з дивною насолодою в голосі.
— Огидна жінка! — старий пробурмотів крізь зуби.
— Так, повна протилежність вашій Циціге. Але це ще не кінець, — погодився підліток.
— Ще не кінець? Вона все ж отримала по заслугах?
— Отримала. Один хлопець — вцілілий з одного зі знищених міст — став слугою Хонсу. Розумний, гарний і до краю відданий. Вона швидко прив'язалася до нього — і зрештою вирішила, що нарешті знайшла справжнє кохання. А хлопець тим часом викрав її Трикутне Просторове Дзеркало. Того дня лютувала гроза. Він підкинув дзеркало в небо — і блискавка розбила його на пил. Хонсу стояла і дивилася, як розлітається в порох усе, що вона будувала роками...
— Так їй і треба! Не можна ж дозволяти, щоб невинні люди гинули через її жадібність! — старий ударив кулаком по коліну.
— Ні-ні-ні, той хлопець теж не став героєм. Осіріс забрав Хонсу — вона страждає досі. Але й хлопця люди не пробачили. Його тіло й досі лежить перед королівським палацом в Єгипті — кожен перехожий зневажливо топче його ногами.
— Чому?! — старий не розумів.
— Тому що Трикутне Просторове Дзеркало розбилося — але не зникло. Воно розпорошилося в повітрі над Єгиптом. Дрібніше за пилинки, які неможливо вивести. Воно існуватиме вічно. І час від часу сезонні вітри зносять ці частинки разом — і вони знову заломлюють сяйво пірамід. Піраміди з'являються біля якогось міста. А гнів Осіріса на людей так і не вщух — і він знову насилає нежить, знову і знову...
Підліток посміхнувся.
— Чомусь мені здається, що я десь чув про це... — старий нахмурився. Він не був зовсім неосвіченим — чув дещо про Єгипет.
— Звісно чули. Це називається... міраж!