Руки й ноги Ці Хая були розтягнуті — його розіп’яли на похмурому надгробку. Тільки тепер він по-справжньому усвідомив, що це не був якийсь трюк чи ілюзія...
Раптом Ці Хай закричав несамовито. Його праве око вирвали — наче невидимий дух просто висмикнув його з орбіти. Кров фонтаном бризнула з порожнини, заливаючи йому все обличчя!
Інші монахи затремтіли від жаху, побачивши, як Ці Хай раптом осліп на одне око.
Та невдовзі й самі вони почали кричати від болю. Їхні моторошні зойки долинали аж до підніжжя гори.
Монахи схопилися за праві очі — кров била крізь пальці. Кожному з них вирвали праве око, починаючи з Ці Хая. Навіть старому ченцю, який смиренно прийняв свою долю, не було пощади. Лише він не зойкнув — сидів блідий, стиснувши зуби, поки інші каталися по землі, залишаючи за собою кривавий слід!
— Навіщо вам праве око, якщо ви не бачите, хто правий, а хто винен? — крижаний голос відлунював у кожного в голові.
Монахи злякано тулилися одне до одного, дехто благав про пощаду. Вони впізнали голос Нари Орісори. Але ж він помер! Якщо його голос лунає зараз — отже, він повернувся як привид, аби відплатити їм!
— Немає сенсу мати праве вухо, якщо ви вірите чуткам, а не істині, — голос Нари Орісори знову пролунав у темряві.
І в ту ж мить усі відчули, як їхні праві вуха почало вивертати. Біль, такий самий пекельний, як від ока, пронизав їх знову!
— Ааааа!!! —
Першим завив Ці Хай, що висів на надгробку: його праве вухо відірвали, і кров розлетілася бризками. Монахи відчули, ніби потрапили до Пекла, почувши його крик.
Кожному монаху з храму Яньмін, навіть Сінь Юю, відірвало праве вухо. Гострий біль накрив їх з новою силою, хоч вони ще й не встигли оговтатися від попередніх мук. Тепер вони благали лише про одне — щоб Нара Орісора вбив їх одразу, а не мучив далі.
— Рука, що вміє лише бити того, хто спіткнувся, замість того щоб простягнути руку допомоги, — теж нікчемна! — голос Нари Орісори був сповнений страждання.
Монахи, що вже пережили дві кари, розуміли, що буде далі. Їхній страх перетворився на відчай і безтямні ридання. Вони благали, кричали, шкодували — але вже було запізно.
— Прошу... молю тебе... Орі... Орісоро... усе це наша вина... зупинись... не муч більше нікого... — прохрипів старий монах, увесь у поту. Його витримка була дивовижною — лише він міг говорити зв’язно.
Інші монахи вже корчились на землі, благаючи про милосердя. Ці Хай, що висів на камені, навіть обмочився від жаху й болю.
— Твоя ненависть не поверне мертвих до життя, — озвався холодний голос.
Старий монах відчув, що голос лунав зовсім поруч. Повільно підвівши голову, крізь затуманений зір свого лівого ока він побачив постать у чорному монашському вбранні.
Він остовпів. Перед ним стояв... Нара Орісора!
Невже втрата правого ока дозволила йому побачити примару?
Нара Орісора повільно рушив до надгробка. Зупинившись просто перед Ці Хаєм, він зловісно всміхнувся.
Поруч стояли два червоні демони — точнісінько такі, як описано у священних писаннях та давніх сувоях: ті, що карають грішників за їхні злочини. З рогами на чолі, страшними обличчями, гострими іклами, пазурами замість рук і важкими ланцюгами на ногах!
Саме ці два демони й карали їх. Один тримав Ці Хая, не даючи йому зрушити з місця, а інший схопив його за праву руку — і збирався її відірвати!
— Зупинись, Наро Орісоро! — рішучий голос пролунав саме тоді, коли старий монах був у розпачі.
Він упізнав цей голос — то був один із молодих мандрівників, які зупинилися в храмі!
Нара Орісора повільно обернувся. Його моторошні, темно-сірі очі вп’ялися в Ай Цзянту.
Його губи ледь вигнулися у зловісній посмішці, і він холодно промовив:
— Втручаєшся не у свої справи... ах так, я ж забув — ти не розумієш японської.
— Те, що сталося з тобою і Міятой, справді трагічно, — сказав Ай Цзянту, палаючи гнівом, — але мститися, викрадаючи людські душі й перетворюючи їх на демонів — це огидний, ниций злочин!
— Можеш спробувати мене зупинити... якщо зможеш, — презирливо відповів Нара Орісора. — На жаль, ти навіть не бачиш мене.
Серце Ай Цзянту похололо. Нара Орісора влучив у самісіньку десятку — справді, він не бачив його. Лише міг здогадуватися про його місце, орієнтуючись на стогони монахів та голос демонічного духа.
— Зупинись негай...
— Аааааа!!! — завив Ці Хай, не давши йому договорити.
Свіжа кров бризнула на землю. Його праву руку відірвали. Голосові зв’язки вже не витримували — після стількох криків він не міг видати жодного звуку. Його тіло здригалося у конвульсіях, а сині жили випирали з-під шкіри.
— Покидьок! — вибухнув Ай Цзянту. Навколо нього спалахнула потужна аура, і все, що стояло поблизу, розлетілося від її хвилі.
Його воля розтікалася довкола, і все, до чого торкалася ця гнівна сила, тріскалося, розбиваючись на друзки.
Нара Орісора виявився набагато жорстокішим, ніж він міг уявити!
— Наро Орісоро! Наро Орісоро! — позаду пролунав знайомий крик. Ай Цзянту обернувся й побачив Мо Фана, який, у своїх Кривавих Табі, мчав гірською стежкою, наче скажений вепр, здіймаючи клуби пилу!
Мо Фань підбіг до краю проклятого символу й побачив, що Нара Орісора стоїть усередині. На ньому цього разу було трохи інше вбрання.
— Наро Орісоро, я й подумати не міг, що ти саме такий монах!
— Коли я вперше тебе зустрів, я думав, ти порядний лисий осел, який тримається своїх принципів. А виявилось — ти просто божевільний! Використав посудину для уламків власних спогадів, щоб переконати себе, ніби весь світ винен тобі. Перетворив себе на огидного демонічного духа! Міята вже давно мертва, а ти навіть її не пощадив — використав її примару, щоб полювати на тих, хто приходив у храм! Ти безсоромний, підлий, брудний, егоїстичний, безжальний, гнилий монах — гори у Пеклі й не повертайся звідти ніколи! — Мо Фань кипів від люті, вказуючи на Нарі Орісору й виливаючи на нього свій гнів.