Мо Фань пришвидшив крок, щоб наздогнати Цзян Шаосюй, проте думки про Міяту не давали йому спокою.
Дівчина була схожа на примару — але водночас зовсім не схожа. Чому він міг її бачити, а Цзян Шаосюй — ні?
— Нудний ти чоловік, — закотила очі Цзян Шаосюй і пішла вперед. Вона й справді була розчарована таким дешевим трюком.
Їй не здавалося гріхом, коли чоловік намагався трохи пофліртувати — зрештою, вона й сама була красунею, — але ж вигадати щось настільки примітивне!
А насправді Цзян Шаосюй просто боялася надприродного. Інакше навіщо було кликати Мо Фаня піти разом? Навіть розуміючи, що він жартує, вона все одно почувалася тривожно.
— Гаразд, пробач, — нарешті здався Мо Фань. — Тоді я, мабуть, повернусь у храм. У голові суцільні знаки питання.
— Нікуди ти не підеш! Ми одразу повернемось, щойно я куплю потрібне, — сердито глянула на нього Цзян Шаосюй.
— Серйозно? Така самовпевнена, ще й просиш супроводити тебе? Думаєш, мені нема чим зайнятись? Я ж кажу — там і справді хтось був!
Коли вони дісталися міста, атмосфра стала жвавою. Мо Фань ніколи не любив тишу — у спокійних місцях йому завжди здавалося, ніби він відрізаний від світу, мов старий, що доживає віку в горах. Йому був більше до душі гамір великого міста — бетон, скло, машини, трамваї, юні дівчата, зрілі красуні...
Місто Сісюн було напрочуд чистим. Вузькі вулички, будиночки у традиційному японському стилі, парки, старі дерева — усе виглядало затишно, навіть якось чарівно. Тут легко можна було провести цілий день, просто насолоджуючись краєвидом.
Вони вийшли на жваву вулицю. Цзян Шаосюй прийшла сюди купити косметику та якісь ласощі — нічого особливого.
На зворотному шляху вони помітили маленьку ідзакаю на розі двох спокійних вулиць. Перед входом висіли паперові ліхтарики, а меню, написане японською, гойдалось на мотузці. За будівлею здіймався невеликий пагорб.
— Ходімо вип’ємо, — не стрималася Цзян Шаосюй і одразу потягнула Мо Фаня всередину.
Власник закладу, побачивши привабливу відвідувачку, щиро посміхнувся, показавши жовті зуби, і заговорив японською.
Мо Фань уважно дивився, поки той говорив, хоча не розумів ані слова. Йому завжди було дивно: чому японці, як і корейці, коли щось кажуть, так широко розкривають рота? — Невже важко закрити його після фрази? Обов’язково треба показувати всі зуби? — подумав він.
Цзян Шаосюй трохи поговорила з господарем, і той виніс дві пляшки саке — одну теплу, іншу охолоджену, «щоб розкрити смак», як пояснив він.
Мо Фань ніколи раніше не пробував саке. Він мало не налив його у склянку з льодом, і Цзян Шаосюй, сміючись, легенько поплескала його по плечу.
— То ти вперше в Японії, — раптом промовив власник іншою мовою. Здається, він добре розумів, що Мо Фань не місцевий.
— Ага, — кивнув Мо Фань і вказав на решітку для грилю. — Можна трохи кальмара?
— Де ви зараз зупинилися? — спитав власник, перевертаючи шматочки на вогні.
— У тому храмі, — Мо Фань показав на слабо освітлену будівлю на схилі гори.
Очі власника одразу широко розплющилися, а руки завмерли.
— Ви… ви живете там? У храмі Янмін? — його голос різко змінився.
— Так, — Мо Фань насторожився, відчувши щось недобре. — А що, є якась дивина з тим храмом?
— О, н-нічого, — невпевнено відмахнувся чоловік. — Але краще не залишайтеся там. Це місце… погане. Колись то був добрий храм, та тепер — ні.
Цзян Шаосюй кліпнула очима, мов кошеня, й лагідно промовила:
— Розкажіть більше, ми ж тільки-но приїхали...
Власник, очевидно, мав слабкість на вродливих жінок. Хоч він і вагався, але язик сам розв’язався. Він знизив голос і прошепотів:
— Там… у тому храмі, колись одна людина втратила душу!
— Втратила душу? — здивовано перепитав Мо Фань, аж очі округлилися.
— Раніше храм Янмін славився тим, що благословляв шлюби. Молодь навіть з інших міст приїжджала туди молитися. Але одного разу туди піднявся юнак — і раптом знепритомнів. З того часу він так і не прокинувся. Жодне лікування не допомогло... Старші місцяни казали: душа його пішла, а тіло залишилося — мов порожня оболонка, — розповів власник.
Щелепа Мо Фаня мало не впала.
Цзян Шаосюй же сприйняла все як цікаву історію — вона обожнювала такі плітки від господарів японських ідзакай.
— Маленька порада: якщо вже вирішили залишитися в тому храмі, то навіть якщо щось побачите — просто вдавайте, що нічого не бачили, — власник ще більше знизив голос.
— А якщо ні? — запитав Мо Фань. З якоїсь причини він вірив словам господаря.
— Тоді на вас чекатимуть лише неприємності. Ви втратите душу! — відповів чоловік.
— Хе-хе-хе, я теж умію красти душі. Дивись, — Цзян Шаосюй надіслала повітряний поцілунок випадковому перехожому й підморгнула.
Перехожий був трохи напідпитку, тому, коли його так відверто піддражнили, ледь не впав із тротуару.
Цзян Шаосюй розсміялася, дивлячись, як той незграбно намагається відновити рівновагу. В її усмішці відчувалася лукава грайливість, мов у хитрої лисиці.
— Якщо не вірите — то я нічого не вдію, — махнув рукою власник і не став сперечатися далі.
Мо Фань хотів би розпитати більше, але господар уперся — більше не хотів розповідати жодного слова. Навіть кальмар, який ще недавно здавався ароматним, тепер здався йому зовсім без смаку...
Після вечері вони повернулися до сходів, що вели до храму. Мо Фань весь час озирався, побоюючись, що Міята з’явиться знову.
— Ти що, справді повірив у ту історію? Перестань дуріти, ти ж дорослий чоловік, — засміялася Цзян Шаосюй.
— Ти не віриш ні мені, ні господарю — то й живи у своєму світі, — байдуже відказав Мо Фань.
Міята не з’явилася. Вони з Цзян Шаосюй дісталися своєї кімнати. Світло там ще горіло.
У храмі зазвичай не користувалися електрикою, щоб економити. Замість ламп у них були старовинні масляні світильники. Але тепер електрична лампа світила яскраво, і крізь вікно було видно нечіткі тіні, що рухалися всередині.
— Знайшли його? — почувся голос Ай Цзянту.
— Ні, він справді зник, — відповів Цзян Юй.
Мо Фань і Цзян Шаосюй увійшли до кімнати. Решта одразу обернулися до них — так, ніби побачили привидів.
— Хто зник? — запитав Мо Фань.
— Ви двоє! Ми вас скрізь шукали. Думали, що ви пропали! Де ви були? Ми вже мало не з глузду з’їхали від хвилювання, — вигукнув Цзян Юй.
— Ми просто спустилися в місто купити дещо... А що сталося? Чому всі такі напружені? — насторожилася Цзян Шаосюй, відчуваючи щось недобре.
У кімнаті запала тиша. Ніхто не відповів.
Мо Фань озирнувся й одразу зрозумів, що когось бракує.
Коли він вдруге перерахував усіх — холод пробіг по його спині.
Не було Чжао Ман'яня!