«Молоді мають робити більше, щоб проявити себе перед старшими й відкрити собі безліч можливостей». Яо Нань відрізнявся від інших магів — навіть ступивши на землю, повну мерців, він усе ще міг спокійно усміхатися.
Мо Фань теж не пас задніх. Хоча він і був проти самої ідеї йти на війну, та це не означало, що він зараз же злякається й втече. Демонічних звірів він перебив не менше, ніж будь-який маг Високого Рівня.
Та все одно ситуація йому не подобалася!
У суспільстві є закон і порядок — як можна так просто знехтувати його правами? Навіть якщо вони хотіли втягнути його у війну, можна було б спочатку нормально переконати або пообіцяти якісь вигоди — тоді він сам би пішов. Коли почнеться справжній хаос, він усе одно буде лише частинкою загальної маси, що не змінить результату битви. Якщо все зовсім піде не так, завжди можна втекти — для мага Тіньового Елементу ніч буде рідною стихією.
«Диви, цей малюк на твоєму плечі, здається, набагато більше радий бою, ніж ти сам. Гаразд, заступнику капітана, залишаю цих упертих магів на тебе. Я, маг Високого Рівня, не той славний ватажок, що рятуватиме вас, якщо ви опинитеся в оточенні натовпу низькорівневої нечисті. Я відповідаю лише за те, щоб розібратися з нежиттю командирського рівня. Запам’ятайте: якщо вас поранить щось на рівні Командира — навіть якщо ми виграємо битву, я зроблю собі харакірі на знак вибачення. Але якщо я побачу, що ви ледарюєте й не викладаєтеся на повну…» — Яо Нань глянув на Мо Фаня. Перша частина була сказана спокійно, та в другій звучав крижаний, суворий тон.
«Гаразд, не лякай мене. Раз я вже тут, то поки війна не програна напевно — я не втечу».
«Що значить “поки не програна”? Ти, мабуть, одразу в штани накладеш, як тільки побачиш кількох воїнів мерців?» — знову вклинився той бовдур Цзян Лі.
«Я сам вирішу, коли настав час», — відрізав Мо Фань.
«Та ти просто шукаєш виправдання, щоб дезертирувати», — зневажливо кинув Цзян Лі.
Мо Фань навіть не став сперечатися про мораль із цим безмозким свинопасом, що обріс шаром сала. Він просто дістав Шматок Насіння Вогняної Душі, розламав його навпіл, одну половину простяг Полум’яній Белль, що вже ледь не муркотіла від гарного настрою, а другу — сунув собі до рота й почав жувати...
Колись, коли він замислювався, він любив жувати зелену щетину лисохвоста. Його похмурий, байдужий вигляд тоді навіть змусив красуню Му Нуцзяо закохатися — вона навіть просила втекти разом із ним. Кажуть, жінка — це та ж сама війна, тож Мо Фань вирішив просто лишитися самим собою й приховати, що серце його калатає швидше.
Він мав визнати: мерці страшніші за демонічних звірів!
Вони приходять із темряви, і їх ніколи не бракує. Вони виростають із самої землі під ногами — й не дають жодного відчуття безпеки. Чим далі від мурів, тим сильніше тряслися коліна в магів. Мо Фань здогадувався: якщо навіть йому доводиться тримати себе в руках, то решта готова от-от намочити штани...
«Тридцять чотири, лишилося ще п’ятнадцять до сорока дев’яти. Єдиний плюс цієї бійні — я зберу потрібну кількість Есенцій Душі», — Мо Фань простяг Полум’яній Белль шматок насінини, вже пожований, як жуйка без смаку.
Полум’яна Белль не погребувала «батьковим» сміттям — вона проковтнула його, мов пудинг. Полум’я, що коливалося навколо неї, одразу спалахнуло ще яскравіше.
І тут вона різко видала довгий, різкий писк.
Мо Фань, пов’язаний із Полум’яною Белль через духовний контракт, одразу зрозумів її попередження. Він насупився й насторожено зиркнув на чорну землю неподалік.
Навколо була лише пожухла трава. Температура падала, так як наближалася зима. Хоч сніг іще не випав, але земля навколо Стародавньої Столиці вже лежала мертвою.
Зсохлі бур’яни ледве хиталися. Тріщини в пересохлій землі повзли, майже нечутно. Та пильна Полум’яна Белль помітила зміну й дала знати Мо Фаню!
«Там щось є!» — сказав він Яо Наню.
Яо Нань призначив Мо Фаня заступником капітана цього загону. Отже, під його командуванням було тридцять магів Середнього Рівня. Як відповідальний «капітан», Мо Фань сподівався, що всі вони завершать операцію живими.
«Воно не виходить», — Яо Нань трохи почекав, але, не побачивши, щоб із розворушеної землі вибралася хоч одна потвора, махнув усім рушати далі.
«Може, це засідка?» — припустив Мо Фань.
«Ха-ха-ха! Хлопче, ти здається зовсім одурів, занадто довго вже сидів у своєму університеті! Мерці — це просто купа безмозких істот. Навіть якщо їх там один чи два, вони однаково полізуть на Верховного Мага без страху. У них мізків нема, щоб ставити пастки», — зареготав чоловік із шрамом у формі хреста на обличчі.
«Та невже? Я стикався з мерцями, які вміють робити засідки», — спокійно відповів Мо Фань.
«Справжні мерці, навіть генерали й повелителі, не мають жодного інтелекту...» — упевнено підсумував Яо Нань.
Мо Фань більше не сперечався, але в голові крутився той неживий хлопчик, про якого йому розповідала Лю Жу.
Втім, Мо Фань не пов’язував ті дві історії. Він просто зрозумів, чому на село Хуа напали так раптово, та в голові все одно залишалося запитання.
«Де ті Світлові Маги, яких ми маємо прикривати?» — спитав Мо Фань.
«Вони ще прийдуть. Інші загони відволікають армію мерців. Парубки нагорі, мабуть, чекають слушного моменту, щоб завалити того імператора нежиті!» — відказав солдат із квадратним обличчям.
«Тобто якщо Чжу Мен та інші не вб’ють імператора нежиті — ми по суті залишаємося в оточенні армії мерців?» — уточнив Мо Фань.
«Саме так. Але як тільки ми приберемо Білих Примарних Генералів, вони точно прикінчать імператора. І підкріплення пришлють. Та навіть без підкріплення Верховні Маги здатні самотужки рознести армію мерців», — впевнено сказала Чжоу Мінь.
«Ти боїшся, але ти ж не з тих, хто відступає», — додав Му Бай.
«Я просто не люблю, коли моє життя не залежить від мене самого», — відповів Мо Фань.
«А хто таке любить?» — погодилася Чжоу Мінь.
«До речі, ці мерці тільки вночі з’являються, а що вони роблять вдень?» — спитав Мо Фань.
Яо Нань обернувся й мовив:
«Думаю, якби уряд провів у кожну їхню могилу вайфай — вони б із нудьги нас і пальцем не зачепили... Що, не смішно? Та я просто хотів трохи зняти напругу!»
«Хе-хе...»