— Та кажи вже! — роздратовано кинув Мо Фань.
— Пам’ятаєш печеру, в якій ми ховалися від дощу? — Коротун спеціально зиркнув на селян і спитав тільки тоді, коли переконався, що всі вони позаду.
— Ага, ту, що ти знайшов, коли вистежував Кривавого Звіра. І що?
— Після того, як ми вбили Кривавого Звіра, вирішили перепочити в Селищі Сонячної Кози. Але дорогою ми натрапили на розвідувальний загін, який саме звідти вийшов. Вони дали нам харчів, тож ми одразу й повернулися до Стародавньої Столиці цією дорогою. А невдовзі після того ми почули, що цей загін зник безвісти… — Коротун знизив голос, ніби не хотів, аби його хтось підслухав. Йому полегшало, коли він побачив, що поряд із Мо Фанем стоїть лише той хлопець без пам’яті.
— М-м, швидше за все, їх загризла нежить. Загін мого брата теж потрапив у засідку дорогою, — Мо Фань кинув погляд на Чжана Сяохоу, що йшов поряд.
— Еге ж, я теж так подумав. Але ти знаєш, що казав нам той розвідзагін, коли ми їх зустріли? — Коротун усміхнувся якось лиховісно.
— Що саме? — спитав Мо Фань.
— Вони сказали нам, що Селище Сонячної Кози зовсім пусте. Що туди нема сенсу йти, — сказав Коротун.
Мо Фань повністю спантеличився.
А от Чжан Сяохоу, який теж слухав їхню розмову, раптом здригнувся всім тілом, а в його порожніх очах на мить спалахнула свідомість!
— Тобі не здається це дивним? А староста ж якраз обходить дорогу, що веде до Селища Сонячної Кози. Видно ж, що він не хоче, аби ми туди йшли, — додав Коротун.
Мо Фань глянув на Сє Сана й занурився у важкі думки.
Група продовжила шлях. Другу ніч усі теж пережили без жодної шкоди.
Вони були вже зовсім близько до Стародавньої Столиці. Ще день дороги — і вони прибудуть.
— Уже день. Як будете готові, вирушаємо далі. До ночі ми маємо дістатися Стародавньої Столиці! — гукнув Хон Цзюнь, будячи всіх.
— Хон Цзюнь, ти ж кілька років навчався магії за межами села. Зможеш знайти нам житло, коли дістанемось Стародавньої Столиці? — спитала якась жінка.
— Не хвилюйтеся, все владнаю! — Хон Цзюнь стукнув себе по грудях, показуючи, що все під контролем.
— Ех, ніби й справді врятувалися. А я вже думала, що Бог Колодязя нас покинув...
— Гоуцзи, дивись, як ти всіх налякав, тьфу! — фиркнула хтось із жінок.
На обличчях селян з’явилася тінь посмішки — усі помітно повеселішали.
Дві ночі без нападів, шлях майже пройдений — здавалося, що небезпека вже позаду.
Оскільки був день, люди розтягнулися дорогою вільніше. Мо Фань ішов попереду.
Коротун без упину теревенив. Він підійшов до Мо Фаня, щоб похизуватися своїми «подвигами». Мо Фань тільки фиркав і у відповідь вихвалявся, що робив у місті Бо...
— Так ти з міста Бо?! Ого, я знаю там кількох! — здивувався Коротун.
— Ти-то як з ними познайомився? — не зрозумів Мо Фань.
— Та говорив із ними багато. Їх же сюди переселили після тієї біди. Спочатку жили на околицях, а потім якийсь багатенький молодик Му Бай викупив вулицю під торгівлю Магічною Рудою — от біженці з міста Бо й стали в нього працювати, — пояснив Коротун.
Мо Фань на мить остовпів, але швидко згадав, як усе було після катастрофи.
Переселенців з міста Бо розподілили партіями. Першу відправили під Шанхай, другу — сюди, в Стародавню Столицю. Сам Мо Фань вибрав Шанхай і оселився на його околиці, як і планував. І от тепер Коротун ненароком нагадав йому про тих, кого відправили сюди…
Рідко ж трапляється натрапити на земляків. Треба буде якось провідати їх…
«Я ще й Магічну Руду іноді здавав у їхні крамниці…» — промимрив Коротун.
«ААААХ~!»
Раптом позаду пролунав крик жахливого болю!
Від нестерпної муки цей крик прозвучав перекручено. Раптовий зойк налякав усю групу до смерті.
Коротун миттєво замовк, а Мо Фань різко обернувся й побачив, як у повітря бризнув кривавий туман, за яким вибухнули верески селян — люди розбігалися в паніці!
— Нежить! Це нежить!
— Мого дядька волочать! Він мертвий! Він мертвий!
— ААААХ~!
Пролунав ще один жахливий вереск. Жінка, яка тікала, спіткнулася й упала на землю. З рихлого ґрунту раптом вирвалася довга пазуриста лапа. Вона з такою силою прошила тіло жінки наскрізь, що всім, хто бачив це, стало нудити!
— Тут ще один!
— Рятуйте! Допоможіть!
— Не панікуйте! Спокійно всім…
Ті, хто встиг утекти найдалі, стали найпростішою здобиччю для мерців. Мо Фань швидко окинув поглядом місцевість і побачив, як нежить, яку всі вважали нічною, повзла з-під землі й хапала селян, що в паніці тікали.
Минуло лише кілька секунд — а довкола вже залилося кров’ю!
— Святий чорт, ця нежить збожеволіла! Вбиває серед білого дня! — заверещав Коротун.
— Відходьте вбік! Лю Жу, тримай дітей, не давай їм розбігтися! — гукнув Мо Фань.
З-під землі вилазило дедалі більше мерців. Захист, під яким досі були селяни, не мав більше жодної сили. Ба більше — нежить полювала тільки на них.
Зазвичай зомбі пожирали своїх жертв відразу після нападу, й інші просто сунули на запах крові. Але ці мерці навіть не їли — вони одразу кидалися на нових людей. Справжня різанина!
— Громовий Удар!
— Стрімкий Зоряний Вовк!
— Гігантський Тіньовий Шип! — Мо Фань кипів від люті, дивлячись, як знищують людей. Він не збирався берегти сили — викликав усе, що міг.
Але селяни вже втратили розум і мчали хто куди.
Навіть Мо Фань не міг урятувати всіх у такому хаосі. Він тільки дивився, як зомбі шматують їх на частини.
— Сяохоу, Скеля…
— Скельний Бар’єр! —
Мо Фань хотів було наказати Чжану Сяохоу використати закляття, але, схоже, амнезія не забрала його бойових інстинктів. Сяохоу на автоматі викликав Проміжне Закляття Землі.
Два Скельних Бар’єри один за одним миттю зімкнулися стінами навколо групи, не даючи селянам розбігатися й затримуючи зомбі зовні.
Мо Фань видерся на бар’єр і крикнув Лю Жу, що була ще зовні:
— Лю Жу! Збирай усіх дітей усередину бар’єра! Чжан Сяохоу укріпив ґрунт тут — звідси більше жоден мрець не вилізе!