Не так уже й багато мертвяків прорвалося в село, та навіть цієї жмені вистачило, щоб влаштувати криваву різанину. Староста Сє Санг просто не встигав рятувати всіх одразу…
Але дикий торнадо миттєво підхопив чотирьох мертвяків у повітря і розірвав їх на шматки!
— Це… це що таке?.. — селяни, врятовані торнадо, дивилися на Чжан Сяохоу з очима, повними шоку.
Су Сяолоу теж дивилася на нього приголомшено, бачачи, як він керує вітром…
Вона й здогадувалася, що Чжан Сяохоу може бути Мисливцем, який мандрує світом, але ніколи не думала, що він — Маг середнього рівня!
Староста Сє Сан ледве справлявся з мертвяками — він просто фізично не міг швидко їх знищити. А Чжан Сяохоу одним лише Вітряним Диском вмить розправився з чотирма!
— Вітряний Диск: Повітряна Пастка! — Чжан Сяохоу знову вивів зоряний візерунок, закликаючи ще потужніший торнадо.
Люті вихори зімкнулися товстою стіною вітру, всередині якої опинилися селяни.
Чжан Сяохоу тримав стіну під контролем, не даючи їй стискатись. Ті, хто стояв усередині, були захищені торнадо. Мертвяки, які кидалися на вітряну стіну, миттю рвалися на шматки Повітряною Пасткою!
Мертвяки були дурні — вони знали лише одне: накидатись на все живе. Повітряна Пастка оберігала десяток селян, але чим сильніше мертвяки відчували голод, тим завзятіше кидалися просто у смерть.
Майже десяток мертвяків був повністю знищений Повітряною Пасткою, й навколо нарешті запанувала тиша.
Два закляття Вітру розчинилися в небі, лишивши після себе розтерзану купу мертвяків. Селяни мало не попадали навколішки від вдячності Богу Вітру.
Староста Сє Сан, добивши останнього мертвяка, глянув на худорлявого хлопця, якого ще недавно вважав безтолковим, — і не повірив власним очам.
Сє Сан добре розумів: сам він усіх мертвяків не втримав би. Як тільки вони прорвалися в село, він подумки вже попрощався з усіма. Але ті істоти, що мали стерти село з лиця землі, самі були стерті цим хлопцем!
Він знав, що хлопець, мабуть, і справді маг, але ніколи б не подумав, що в такому віці можна мати таку силу!
— Чого ви ревете?! Зараз не час! — гаркнув Сє Сан на селян, які лиш стояли й ридали. — Швидко до криниці, ховайтеся!
Напад тривав недовго, та загинули понад десяток людей, ще більше були поранені.
Чорт його знав, скільки ще мертвяків чатує зовні. Як староста, він мусив вирішувати.
У стіні була печера — сховище, куди всі бігли, коли траплялася біда. Воно було добре замуроване всередині скель, туди не діставала навіть нежить. З собою потрібно було взяти їжу, воду та щось, чим можна зігрітись.
Нікому було оплакувати мертвих — селяни похапцем зібрали речі й подалися ховатися у печеру біля криниці.
Небо ще не зовсім стемніло, але село вже стояло пусткою. Лише тоненький струмок крові посеред двору нагадував про різанину.
Не було часу прибирати трупи. Тіла тих, кого мертвяки загризли до жахливого стану, лежали просто в калюжах, залиті водою…
Та найдивніше було те, що окрім тих мертвяків, що прорвалися в село, жоден інший не намагався підступитися. Хоча з-під землі ще виповзали нові, але вони навіть не дивились у бік села. Навіть чуючи запах крові за дерев’яним парканом, вони бродили навколо безцільно.
Дощ потроху стихав. Каплі дощу почали зменшуватись.
І за межами села, крізь завісу дощу, виринув силует у сірому плетеному дощовику.
Великий бамбуковий капелюх ховав його обличчя. Лише гостре підборіддя можна було розгледіти крізь дощ…
Чоловік підійшов до входу в село й кинув холодний погляд на калюжі крові попереду…
— Є ще один маг… — мовив він крижаним голосом.
Поруч із чоловіком стояло кілька масивних мертвяків, що видавали неприємне гарчання. Вони були всього за кілька метрів від нього, але не нападали, а чемно трималися позаду, мов підлеглі.
— Трупи — ваша здобич, — безжально сказав чоловік.
З його словами мертвяки кинулися на розкидані по селу тіла, мов голодні пси!
— І справді думають, що сховаються у печері під криницею? ХА-ХА-ХА-ХА!..
Чоловік розвернувся й розтанув у дощі. Його моторошний сміх змішався зі звуком зливи й рознісся над селом.
Дощ лив три дні без упину. На щастя, Мо Фань був оптимістом: він узяв гілочку й креслив квадрати на землі, граючи з Лю Жу в «хрестики-нулики», щоб хоч якось убити час.
— Дощ стихає, можна рушати далі, — А Лі зайшов до печери й мовив до всіх.
— Що, серйозно ще думаєте йти в село Хуа? — скривився Коротун, глянувши на всіх.
— Ми мусимо, — відрізав Мо Фань.
Мен Е теж кивнула.
— Слухайте сюди, я знаю, ви обидва сильні, але я чув, що біля села Хуа є Темна Безодня. Якщо необачно туди сунутися — і ста життів не вистачить, щоб вас витягти! — гаркнув Коротун.
— Або повертаєш гроші, або веди нас, — прямо сказав Мо Фань.
— Ніяких повернень! — відмовив Коротун.
— Тоді вперед.
— Я теж піду в село Хуа. Багато років не бував у своєму селищі Сонячної Кози. Не знаю, чому мій дядько завжди відмовляв мене повертатись, але якщо село справді зникло, я мушу дізнатись правду, — серйозно промовив кремезний чоловік.
Звали його Фан Юмяо. Коли безсоромний Мо Фань почув його ім’я, він мало не реготав цілу годину.
(ПП: «Юмяо» означає «молодий пагінець»)
Фан Юмяо родом із селища Сонячної Кози. Йому не подобався традиційний уклад, тож кілька років він прожив у місті. Та коли кілька років тому він вирішив повернутись, дядько суворо заборонив йому це робити. Спершу Фан Юмяо думав, що рідня його проганяє за зраду традицій, тож залишився в Стародавній Столиці. Він і гадки не мав, що ціле село просто зникне без сліду!
Попри все, він досі вважав тих людей своєю сім’єю, тому мусив дізнатися правду. Єдиний слід вів у село Хуа.
Лише Коротун не горів бажанням вертатися, тож його буквально змусили йти з ними.
Дорога до села Хуа була надиво спокійною. Вони кілька разів натрапляли на зграї мертвяків, але завдяки Попелястому Часнику легко їх оминали.
Та коли вони дісталися села Хуа, вся група завмерла — село теж було пусте!
Куди ж зникли люди з села Хуа?!