— Ще раз спробуєш підглядати — вирву око! — гаркнув А Сін, побачивши похабні витівки Коротуна.
— Та хто підглядає? Просто трохи втомився. До речі, ми ледь не загинули! — Коротун сів просто на землю, наче натякаючи, що заради грошей так ризикувати було не варто.
— Не мало бути так кепсько, але дощ затримав світанок, — сказав Мо Фань.
Гігантський Генерал-Гігант із Трупів виявився не лише надзвичайно сильним — він ще й міг закликати зомбі атакувати їх. Спочатку Мо Фань думав, що в них є шанс здолати цього велетня, та зрештою вони ледь не потонули в натовпі мерців!
Земля Нежиті й справді була моторошною. Навіть з їхньою командною силою вони ледь не загинули від цих потвор!
— Не варто ризикувати, поки дощ не скінчиться. В цей час попелястий Часник не діє, — суворо мовив кремезний чоловік.
— І що нам робити, якщо дощ раптом затягнеться? — запитав Мо Фань. — Ми ж не можемо весь час ховатися тут?
— Все одно треба трохи почекати… І лікуйте всі рани, навіть якщо подряпина мала — зомбі отруйні, рани загниють за кілька годин! — нагадав досвідчений Коротун.
— Та невже нам і справді доведеться чекати, поки вони перевдягнуться? Ми ж дорослі люди — переодягнімося просто тут. Мерзнути вже несила, — запропонував Мо Фань.
(ПП: ти ж маг вогню. яким чином ти взагалі замерз?)
Усі погодилися з Мо Фанем. Вони швидко скинули мокрий одяг і витягли сухі комплекти з герметичних пакунків у рюкзаках.
Потріскування багаття було єдиним звуком у печері. Після лютої битви всі добряче виснажилися. Обробивши рани й переодягнувшись у сухе, вони лягли на суху траву відпочити. Говорити не хотілося нікому.
Мен Е одягнула нову вуаль — цього разу ніжно-фіолетову, яка знову приховала її вродливе обличчя.
— Що ти тут робиш, у Землі Нежиті? — запитав Мо Фань.
Мен Е кліпнула й тихо відповіла з ледь помітною усмішкою:
— У нас тут непоступливий спільник. Ми прийшли… поговорити з ним.
— О, а з якої ви організації? — поцікавився Мо Фань.
— Парфенон.
— Здається, щось таке я чув, — замислився Мо Фань.
— Мм, досить відома організація, — кивнула Мен Е.
— Тільки не кажи, що ти якась свята, богиня чи принцеса, як у серіалах — ті ж постійно закривають обличчя й у простому одязі ходять поміж звичайними людьми, — з посмішкою сказав Мо Фань.
Мен Е не була з тих, хто тримається холодно й відсторонено. Хоч у її поставі й відчувалася певна відчуженість від простого люду, вона все ж залюбки відповідала на запитання.
Почувши фантазії Мо Фаня, жінка всміхнулася й похитала головою:
— Я не настільки священна. Ховаю обличчя просто через мою особисту забаганку. Мені подобається вуаль.
— У нашій країні повітря й так брудне… Вуаль не допоможе. Маска теж, — зауважив Мо Фань.
Мен Е тихо засміялася. Її голос, у якому сплелися чарівність і легкий відблиск святості, відлунював у печері.
Коротун сидів збоку, з байдужим виразом обличчя спостерігаючи, як Мо Фань жартує з Мен Е.
Зрештою йому урвався терпець — він відтягнув Мо Фаня вбік і прошепотів:
— Брате, взагалі-то це я перший на неї натрапив. Може, поводився б ти скромніше?
— Брате, ти серйозно? Ти сам розігруєш з себе героя, а мені заважаєш? — безжально відрубав Мо Фань.
Мен Е й справді була напрочуд привабливою — ще й ця загадкова особистість… Чому такий чоловік, як Мо Фань, мав би відмовитися поспілкуватися з нею? Тим паче, було очевидно, що ця жінка й сама не проти поговорити з красивим і розумним східним чоловіком, як він!
— Ти ж сам собі одну пригледів! Ось і дбай про її почуття! А Мен Е віддай мені! — прошепотів Коротун.
— Дурень ти, хто б скаржився на надто багато дівчат? Вона ж так далеко приїхала аж до Китаю — я повинен дати їй відчути весь шарм і гумор китайського чоловіка! — відрізав Мо Фань.
Дощ лив стіною. Село Хуа крізь нього здавалося розмитим.
Сіре небо, сіра земля — і самотнє село, що застрягло десь посеред цієї сірості. Усі його барви змили дощові струмені.
Та попри те, що село було старим, зруби будинків були складені майстерно — вони витримували і мокроту, і крижаний вітер. Кожна оселя — велика, з переднім двором, чи зовсім крихітна, з єдиною кімнатою — ставала напрочуд теплою, щойно розпалювали піч.
— Дурний ти, навіщо було лізти збирати їх у таку зливу? Глянь на себе! Давай-но швидко в хату сушитися... — під навісом стояла дівчина років двадцяти. Вона тупнула ногою, а щоки її налилися рум’янцем — чи то від докору, чи то від збентеження.
Під дощем до порогу підійшов худорлявий юнак із сором’язливою посмішкою. Він вагався заходити, боячись забруднити підлогу багнюкою.
— Заходь! Ще застудишся! І так ледь живий був! — Су Сяолоу рішуче втягнула його в дім і хутко почала знімати з нього мокрий одяг. Коли з-під нього відкрилися худі плечі й страшні шрами на грудях, дівчина знову тупнула ногою й пробурмотіла: — Давай, тепер сам! Я й так скільки за тобою доглядаю — твоє голе тіло я вже бачила не вперше!
Худий юнак ніяково почухав потилицю й усміхнувся.
Він швидко перевдягнувся в сухий одяг. Хоча все було пошите з грубого полотна, зате воно було тепле.
— Цих трав досить, — зітхнула вона. — Чума навколо Сяньчі шириться дедалі сильніше. Дощ тільки пришвидшує її. Декілька сіл уже заражені. Дорослі ще якось тримаються, а от дітям і старим зовсім зле — організм у них слабший... Я вже не доглядатиму тебе, мушу готувати ліки, — усміхнулася Су Сяолоу і пішла в іншу кімнату, щоб приготувати трави.
Худий юнак сів біля печі й усміхнувся їй услід.
Су Сяолоу тихо засміялася:
— Усміхатися — це все, на що ти здатний? Ліпше постарайся пригадати, хто ти є насправді! Ти ж не можеш жити в мене в хаті так довго — люди ж... люди ж не так подумають... — її голос став тихішим, бо сама вона зніяковіла від цих слів.
— Забудь, просто сиди тут і намагайся згадати про своє минуле тут.
Вона розвернулася й рушила до виходу. Але, пройшовши кілька кроків, обернулася й глянула на страшний шрам на потилиці юнака, важко зітхнувши.
Вона й гадки не мала, що пережив цей хлопець. Коли вона його вперше знайшла, він був весь у ранах, але найбільше її шокувала та страшна тріщина на черепі — удар був такий сильний, що ледь не розколов йому голову!
Йому пощастило натрапити саме на неї, лікарку. Інакше він би вже не дожив до цього дня!