Лінь Вейся привезла Бань Шена назад. Він почав лікуватися і більше не противився. До кінця семестру університет провів розслідування, відновив справедливість і повернув його ім'я в лабораторний проект. Ті, хто поширював наклепи, отримали вимовки і зобов’язали їх написати публічні вибачення на сайті університету.
Під час зимових канікул Лінь Вейся подзвонила тітка і сказала, що залишиться тут. Турбуючись про неї, вона сказала кілька різких слів по телефону, але Лінь Вейся лише нахмурилась і поклала слухавку.
Бань Шен пройшов вісім сеансів електросудорної терапії, акупунктуру, трансчернену магнітну стимуляцію... Йому вводили анестезію, і він втратив свідомість. Під час голки встромлялися голка у переноснику, руки та макушку — процес був довгим і болісним. Лінь Вейся дивилася на це і відчувала біль, але вона нічого не могла зробити, тільки мовчки бути поруч.
Під час нападу він кидав речі, тремтів руки і з’являлися галюцинації та настрій. Іноді під час світлотерапії або групових занять медсестри не могли його знайти, він втікав, щоб побути сам. Лін Вейся звикла до цього, але тепер він надсилав їй геолокацію. Вона знала, що іноді йому потрібно побути самому, тому, знайшовши його, вона трималася на відстані, не турбуючи його. Коли він заспокоївся, вона забрала його назад.
До Нового року залишалося два тижні. Сніг почав танути, вулиці прикрашалися червоними ліхтарями. Лінь Вейся купила яскравий букет і поставила його в палаті, а кімната відразу стала світлішою.
Бань Шен, щойно пройшов лікування і лікувався, лежав на ліжку. Він виглядав дуже слабким, шкіра була блідою, і на шиї звітливо проступали сині вени. Він опустив вії, втомився сказав:
— Мені знову приснилися мама і Лян Цзяшу.
Уві сні він хотів заговорити з ними, але ніхто не відповідав. Ніхто не пробачав йому. Це почуття безсилості, відчаю та каяття знову зв’язали його мотузкою і позбавив можливості дихати.
Лінь Вейся, яка видужала квіти, на мить застигла, потім сіло на стілець навпроти нього і простягнула сувій:
- У мене є для тебе подарунок. Відкрий.
Через ліки він відчував себе так, ніби пливе по хмарах. Він потир очі і розгорнув сувій. Його погляд зупинився.
Це була картина. Темна, сумна, експресивна. Там було двоє хлопчиків у тунелях. Один - високий, з холодною, непроникною обличчям, у чорній футболці і синій банкі "Пепси" в руці. Інший - менший, синє-білий смугастий футболку з кучерявим волоссям.
Навколо тунелю повзали чорні павуки, там були черепа з одним оком, монстра, що пожирали людей - все це наляло жах.
Але високий хлопчик тримав кучерявого за руку, і вони йшли вперед, до світла, який пробивався в кінці тунелю. А за ним був парк атракціонів — яскравий, повний кольорів.
У лівому нижньому куті, ледь помітним олівцем було сказано: « Мій друг захищав мене ».
Очі Бань Шена наповнилися сльозами. Сльози впали на папір, розпливаючись по ієрогліфах "друг".
Він хотів щось сказати, але не міг.
Лінь Вейся витерла його сльози і з посмішкою, але тремтячи у голосі сказала:
- То був ти. Лян Цзяшу писав мені в листах, що він має друга, який його захищає. Це був ти. А-Шен, не вини себе більше. Нещодавно мені приснився Цзяшу. Він просив передати тобі спасибі за те, що ти завжди захищав його. Та смерть була нещасним випадком. Він сказав, що це не твоя провина.
Так, на уроках фізкультури всі уникали Лян Цзяшу — надто слабкий і занадто жіночний. Тільки Бань Шен прикидався, що його самого ніхто не вибрав і неохоче ставав його напарником. І коли з нього знущалися, він таємно попереджав кривдників.
У старшій школі Лен Цзяшу часто писав листи Ліні Вейсі, в яких говорив, що він має друга, який захищає його. Вона не надавала цьому значення, думаючи, що він, як і раніше, вигадав героя, який рятує його. Але цього разу це було правдою.
Цим героєм був Бань Шен.
Її хлопець був чистим і лагідним серцем.
Лін Вейся попросила родичів Лен Цзяшу знайти цю картину, і вони довго шукали її і нарешті прислали.
Бань Шен дивився на неї, відчуваючи, як вузол в його душі розплутається, і на нього захлинуло почуття гіркоти.
У кишені Лінь Вейся завібрував телефон - відеовизів від Взуань. Вона поглянула на нього і простягнула Бань Шену.
Він змусив себе посміхнутися, подумавши, що це просто друг дзвонить і нажаль « прийняти». Але коли він побачив обличчя на екрані, усмішка застигла.
Перед ним була відома, сувора особа, яку він бачив у своїх снах безліч разів. Бань Шену стало важко дихати, наче його замкнули в залізному контейнері, оточеному чорними стінами, і печаль розливалася всюди.
Його батько у синій лікарні, лежав на лікарняному ліжку. Рік тому йому діагностували час. Через хворобу його внутрішні органи швидко відмовляли, почалися шлункові кровотечі.
На пізніших стадіях у нього розвинулися відтинок легень і гідроперикурд. Його ноги опухали, він не міг мочитися і ночі проходили в нестерпному болі.
Ця хвороба вимагала лікування дорогої форми — діаліз продовжував життя, але був нестерпним.
Після діалізу батько виглядав на десять років старше, висохлий і майже вмираючий.
Він був бледен, відожений, як куля, навіть не міг підняти телефон. Його обличчя було вкрите зморшками.
Порівняно з такою строгістю і холодністю, він став м’якшим.
Він намагався заговорити, але це заважало йому. Він ледве піднімався на ліжку і важко задихав.
Вони мовчали. Батько хотів щось сказати, але не міг переступати через гордість. Кашлянувши, він запитав:
- Як твої справи?
Бань Шен опустив голову і тихо посміхнувся:
- Ще живий.
— Ты...
Батько розлютився, його груди важко зітхалися і від гніву йому стало ще гірше. Він відкинувся на ліжко, і в палаті задзвонила тривога — убігли медсестри та лікарі.
Телефон впав на простирадло, і екран потемнів.
Чули були тільки різкі команди лікарів, голоси медсестерів, заспокійливі пацієнта, і важке дихання батька.
Звук був різким і пронизливим.
Бань Шен не вішав трубку.
Він хотів знати, чому його батько, який не дзвонив йому три роки, подзвонив зараз.
Через півгодини камера знову показала обличчя батька — бліде, з мутними очима, він здавався крихким, ніби міг лопнути в будь - який момент.
Батько зітхнув з полегшенням. Навіщо він сперечався з власним сином через гордість? З часу його хвороби він не міг знайти підхожої нирки. Хвороба мучила його, і він не міг вилікуватися.
Ось так, ледве живий.
Це було його покарання.
Хвороба відкрила йому очі, але він все ще боявся визнати свою власну низькість.
Він подивився на Бань Шена, кашляв і сказав:
ти можеш звинувачувати мене, скільки завгодно. Це я винен. Я уникав відповідальності перед тобою і твоєю матір'ю всі ці роки. Я був боягузом. Я змінив номер через проблеми на роботі, мій помічник допоміг мені... — Він важко дихав, обличчя почервоніло. — Я таємно відвідував тебе за кордоном. Ти ніколи не доторкнувся до грошей на карті. Мені, напевно, недовго залишилося. Останнім часом мені часто сниться твоя мати, вона мене вкорочує. Мені соромно...
Бань Шен відкинув голову на стіну і закрив очі. Він стиснув кулак, вени здулись. Він чекав на ці слова так довго.
Скільки років він бився з цим світом? На його різницях блищаті сльози, але він відмовлявся їх ганять.
https://literna.net/uk/books/105-chi-chuyesh-ti-mene-zaversheno