— Ти думаєш, я не знала, скільки разів ви таємно зустрічалися за мною? Думаєш, я дура? Я ж перша його впізнала!
Бань Шен нахилив голову і, стерши темно-червону кров з руки, холодно посміхнувся.
Невідомо, що викликало його сміх - перша чи друга частина її фрази.
Коли ж вона почала помічати?
Коли він проводив її додому, коли вона ходила до нього грати на піаніно, як вони були в підмобі...
Думала, вона не бачить?
Кожного разу, коли погляд Бань Шена торкався Лінь Вейся, де вони зустрічались очима, Сицзя, хоч би який поганий її одяг, які б холодні духи вона не використовувала - він навіть голови невертає.
Коли вони йшли разом, і зап'ястя Лінь Вейся червоніло, Сицзя кожного разу відчувала біль.
Це він її чіпав.
Весь цей час вона відчувала себе персонажем зі старої байки, який затикав собі вуха, щоб вкрасти дзвіночок.
Усі знали.
Тільки вона прикидалася, що не знає.
Лю Сицзя, ніби втративши контроль, все штовхала її в плече і кричала:
- Коли ти прийшла до школи, хто привів тебе в коло А-студентів? Думаєш, без мого дозволу ти б так спокійно і безпечно навчалася? У цій школі я всюди тягала тебе з собою, просила тітка готувати обід на двох, дарувала тобі подарунки, знайомила хлопців. Ніхто, крім тебе, не отримував від мене такої відносини. Що для тебе є другом? Який же ти лицемірство, Лінь Вэйся!
Капли дощу боляче вдаряли по обличчю.
Лінь Вейся дозволяла штовхати себе, праве плече боліло, нігті впивалися в шкіру, і вона хмурувалася, але у цій тиші та метушні нарешті заговорила:
- Ти могла робити зі мною що завгодно, і я б не злилася, тому що вважала тебе подругою. Але ти ні. Сицзя, у мене немає спортивних здібностей, я не хотіла йти в баскетбольний клуб. Я дуже люблю віолончель, але моя сім’я була проти. Тому, коли в школі з'явився безкоштовний кружечок, я найбільше хотіла записатися саме у кузні вікіолончелі.
Лю Сицзя застигла.
- Я не тільки люблю читати детективи. Мій телефон завжди увімкнено для тебе. Кожного разу, коли у тебе щось траплялося і ти дзвонила мені серед ночі, я завжди відповідала, навіть якщо ти просто скаржилася на дрібниці. Але коли в мене були проблеми і я дзвонила тобі, якщо ти була зайнята, то не брала трубку, а потім переносила розмову на інший час, і коли у тебе нарешті був час слухати, мої емоції вже проходили. У житті завжди багато чого. Іноді через поганий настрій у тебе виникає почуття непевності, і я хочу знайти ту саму подругу. Хочеться почути: « Не хвилюйся, завтра підемо кудись разом».
Все, що їй було потрібно. Але коли вона потребувала її, то ніколи не була поряд. Телефон або не відповідав, або приходило байдуже повідомлення: « Я зайнята».
Лінь Вейся завжди була спокійною і стриманою. Навіть коли злилася, вона говорила гладким голосом. Але цього разу, чим довше вона говорила, тим більше тремтів її голос, ніби у неї був тонзиліт. Кожне слово було гірким.
- У наших стосунках немає рівноваги. Навіть коли ти сьогодні хотіла познайомити мене з хлопцем, ти думала про те, що він підходить такий глухий, як я, із бідної сім'ї. У цій дружбі ти завжди була зверху, завжди дивилася на мене згори вниз.
Лю Сицзя обірвана. Вона згадала, як дзвонила їй серед ночі і завжди чула лагідний сонний голос, який заспокоював її. Вона не знала, що всередині тануть образи.
Чому вона не говорила?
Чому завжди поступалась?
Але гнів від того, що її обманювали, били через край. Очі Сицзя почервоніли.
- До речі, той поетичний конкурс... місце було моїм. Я просто пошкодувала тебе і поступилася! Ти справді думала, що сама його заслуговуєш?
— Смешно.
Спочатку було дано Лю Сіцзя. Тоді лао Лю прийшов до неї з винуватим видом і сказав, що Лінь Вейся теж заповнила заявку і хоче спробувати. Йому треба було вибрати.
Він не міг образити дитину з такої родини, як сім'я Лю.
Лю Сицзя без вагань відмовилася від свого місця і залишила його Лінь Вейся. Вона знала, що тій потрібні гроші, вона хоче отримати премію, яка бажає всього досягти сама.
Сыцзя хотіла, щоб у неї все було добре.
Лін Вэйся замерла. Її серце наповнилось гіркотою, наче повітряна куля, наповнена водою, повільно йшла вниз. У голосі мілина хрипотця:
- У день виступу на віолончелі я бачила, як ти перерізала мої струни...
Лю Сицзя здригнулася.
Лін Вейся глибоко надихнула і кинула ще одну фразу:
- Можеш не вірити, але я тобі заздрила.
Лю Сицзя скам'яніла. У її очах застигло невірство.
Закінчивши говорити, Лінь Вейся повільно встала, повернулася до Сицзя спиною і пішла вперед. Все хвилювання зникло з її обличчя, і воно знову стало спокійним та вільним.
Лінь Вейся думала про те, що щойно сказала Сіцзя.
Вона ненавиділа, як Шіцзя зверхньо ставила умови і без нарікань погоджувалася.
Вона заздрила, як Шіцзя відкрито веслувала і робила все, що хотіла.
Вона захоплювалася тим, що її характер був абсолютно протилежним - вона ніколи не приховувала своїх бажань.
Вона хотіла бути такою, як вона: жити вільно і робити що хочеш без озирання.
Вона робила вигляд, що не бачила, як Шіцзя перерізала струни і навіть підігрівала їй, коли та звалила вину на інших.
Тому що вони були подругами.
Як би вона не скаржилася, вона завжди захищала її перед іншими.
Подруга - це...
У Лю Сіцзя було багато недоліків і дрібних див, і наступного разу Лінь Вейся дійсно не повинна була терпіти їх. Але коли хтось інший говорив про неї погано, вона не могла втриматися і поступилася за неї.
Її недоліки і примхливість мали право обговорювати тільки я.
Ніхто з вас не сміється.
Дружня дружба — це складна річ, іноді повна конкуренції й підступності. Сьогодні ти ненавидиш її за якийсь вчинок, а завтра ви знову нерозлучні: разом ходите на обід, обов'язково купуєте парі речі.
Коли все почало змінюватися?.
Ця дружба стала немов бурхливий потік, в якому накопичувалися образи, скарги та порівняння. З бігом часу вода з силою завалилася на них, залишаючи після себе лише важкий пісок.
Саме так - як зараз.
Їхня дружба нагадує сипучий пісок. Чим міцніше стискаєш, тим швидше він стікає крізь пальці.
Насправді вони сперечалися не через прогалину- динозавра. Вони могли бути будь-якою річчю.
Вони обидві це розуміли.
Коли вони тягли ключі, ніхто вже не пам'ятав, хто відпустив першим.
Великий палець правої руки Лінь Вейся онімів, а в грудях утворилась порожнеча.
Вечерило. Вітер, важкі хмари клубилися і опускалися все нижче, ніби ось-ось вибухне дощ.
Бань Шен йшов позаду дівчини, не прискорюючи і не сповільняючи кроку, на випадок якщо їй знадобиться допомога.
Але Лінь Вейся виглядала спокійно. Вона повільно йшла вперед, а потім раптово сіла на котточки і заткнулася обличчям в коліна.
Бань Шен швидко підійшов до неї. Його висока струнка тінь впала на неї. Він опустився перед нею на одне коліно, зігнув лікоть і широкою долонею підвів її бліде обличчя. Густі вії м’яко торкнулися його долоні.
Ладонь була вологою і гарячою.
Вона плакала.
Бань Шен насупився. Він вперше бачив, як вона плаче і в нього щось стиснуто всередині. У школі, коли Чжен Чжаосин знущався над нею, вона не пропустила ні слізки. Він притягнув її до себе і подивився на неї.
Сльози котилися по її обличчю, а очі ставали дедалі яскравішими. Він мовчав, і чим серйознішим він на неї дивився, тим більше вона плакала. Вона видавала тихі звуки, схожі на м'якукання кошенятка, її ніс почервонів. Бань Шен мимовільно сковтнув.
Він підняв руку і великим пальцем стисер сльози з її обличчя, потім відкинув вологі пряди зі лоба.
Йому здалося забавним, що його дівчина так плаче, і він трохи посміхнувся.
Лінь Вейся сердито подивилася на нього, але його голос був щирим, коли він сказав:
- Все добре. Що ж у мене за метелик така плаксова...
https://literna.net/uk/books/105-chi-chuyesh-ti-mene-zaversheno