Лінь Вейся мовчала, лише спокійно дивилася на нього.
Невідомо, навмисно чи ні, але він посилив тиск пальців і нарешті стирнув останню пилочку, її білий кінчик носа відразу почервонів, як у маленького кролика.
Обличчя Бань Шена тремтіло, він впився у неї поглядом і повільно вимовив:
- Але хто мені подобається - це моя справа. Я хочу працювати над тобою.
Лін Вейся відступила на крок, і її наступив занадто сильний. Вона подивилася на нього і твердо сказала:
- Щоб я була з тобою, тоді в Нацзянені має випасти сніг.
У Наньцзяне клімат теплий і вологий, майже цілий рік. Кажуть, що в цьому місті всього два сезони — літо і осінь. За кілька десятиліть тут ніколи не випав сніг.
Щоб у Наньцзяне пішов сніг, не можна.
— Не говори так впевнено, — посміхнувся Бань Шен. Він ліниво випростався і відчужився.
Як тільки він договорив, у школі знову запалили світло — стало світлим як вдень. Охоронець на протилежному боці, в коридорі, безперервно свистів і заохочував учнів покинути школу.
У ліхтарів зібралися хмари нічних метеликів, в повітрі кружляв пил.
Раптом спалахне яскраве світло змусив Лінь Вейся інстинктивно підняти руку, прикриваючи очі. Вона зісковзнула пальці і побачила, як Бань Шен опустив голову на його блідий шиї виступили хребці. Він закусив блискавку своєї куртки, крокнув вниз і пішов, навіть не обернувшись.
Після тієї ночі Лінь Вейся почала всіляко уникати Бань Шена. Якщо в класі були якісь заходи або запрошення, що стосуються його кола вона знаходила будь-який привід, щоб відмовитися.
Один-двох - гаразд, але коли це стало повторюватися, особливо серед A-студентів, почалося незадоволення. Вони стояли разом, склавши руки, і, коли Лінь Вейся проходила повз з тетрадами, голосно, не соромлячись, обговорювали її із вищим голосом:
- Ну і що у неї оцінки хороші, що вона про себе заміняла?
— Так, скільки балів не набирай - вона все одно F-студентка. Її походження погане, голова тупа - тільки і вміє, що зубрити.
Вони думали, що ці слова ранять Лінь Вейся, виведуть її з себе і тоді вони отримають задоволення. Але Лінь Вейся ніяк не відреагувала - вона була як гладкість синього озера, спокійна і прекрасна, і ніщо ззовні не могло порушити її спокою.
А ось, що сидів біля Фан Мо збліднела.
Повернувшись на місце, вона захоплено запитала:
— Вейся, ти в порядку?
Лін Вейся похитала головою і м'яко посміхнулась:
— Все нормально.
— Я мало не померла, коли вони так накинулися. Добре, що тобі просто доводиться терпіти з ними, — лагідно сказала Фан Мо.
Лінь Вейся розбиралася зо мною і відповіла з незнайомим видом:
— Я відповіла їм.
— А? — Фан Мо дивна подивилась на неї.
— У всіх людей є слабкості. Коли людина робить щось, вона хоче самозвеличення. А якщо ти не даєш реакції - значить, ти перемогла, — сказала Лінь Вейся, дивлячись у вікно.
Фан Мо подивилася туди ж. Серед тієї групи дівчат одна-дві виглядали незадоволеними - від злості їхні груди зітхалася, обличчя почервоніли, і це виглядало майже смішно.
— Вау, Вейся, ти мій кумир! — З ентузіазмом сказала Фан Мо.
Лін Вейся дивилася у вікно, як раптом її очі наштовхнулись на високу худорляву фігуру в чорному, а потім самі собою ковзали на гарне розслаблене обличчя.
Вона швидко відвела погляд і тихо сказала Фан Мо:
— Роздай, будь ласка, зошится. Я схожу в туалет.
Лін Вейся вийшла через передні двері.
Насправді вона не раз так тікала від Бань Шена. Останнім часом, коли Лю Сіцзя та Лінь Вейся були разом і раптом з'являлися він, вони залишали їх удвох.
Вона уникала будь - яких нагод залишитися з ним наодинці.
Так і треба.
Бань Шен притулився до стіни, піднімав повіки і проводив поглядом фігуру, яка мілилася у дверях.
***
Час пролетів непомітно — настав грудень. Клімат у Наньцзені все ще був тихим і м'яким, тільки під час холодних фронтів з півночі потрібно було вдягати щось тепліше, але здебільшого погода стояла сонячна.
На перерві в класі було шумно. Раптом двері з гуркотом відчинилися - хтось пустив її ногою.
Лінь Вейся підняла очі і побачила Нін Чао, який стояв у дверях. На обличчі у нього були садини, куртка базікала на поясі, він зайшов з похмурим виглядом, в якому відчувалася ворожість.
Нін Чао зачепив ногою стілець і сів. У той самий момент Лінь Вейся відчула сильний запах крові. Вона підняла очі — його обличчя було в синцях, а на підборіддя виднілася нова подряпина.
- Чао, знову з кимось попався?
Нін Чао кинув книгу на стіл, сплюнув:
- З цими виродками зі школи 13 років. Вони самі шукають проблем, я їм їх і влаштував.
- А ти не боїшся, що тебе застукають? До кінця семестру будеш мити стадіон і лабораторію, - пожартував хтось.
Нін Чао видавав посмішку, але від руху у нього надихнула рана на губі, і він зашипів від болю.
Лінь Вейся відклала ручку і, дивлячись на нього, сказала:
— Я зараз йду в медпункт за ліками.
Вона пішла в медпункт і повернулася, але він був далеко, поруч з навчальним корпусом, так що вона спізнилася на урок.
Саме був урок лао Лю. Він відклав крейда і подивився на Лінь Вейся, що стоїть у дверях:
- Де ти була?
— Вчителю, ви не знаєте? Наша відмінниця ходила в медпункт за ліками для Нін Чао. Сусідка по парті - вона така турботлива, — жартував хтось з хлопців.
Весь клас засміявся. Всі обернулися, кидаючись на них двозначні і насмішкуючі погляди.
Цю Мінхуа теж сміявся до падіння, обернувся до Бань Шену і сказав:
— Слухай, вони нічого так дивляться разом.
Він все ще хіхикав, але випадково зустрівся поглядом з Бань Шеном. На його обличчі нічого не відображувалося, але Цю Мінхуа зрозумів, що він був дуже незадоволений.
Було досить одного погляду, що Цю Мінхуа можна говорити в його присутності і чого не слід робити.
Лао Лю двічі постукав указкою з кафедри, кілька разів повторив, щоб усі замочали і тільки тоді в класі запала тиша.
Після уроку Лінь Вейся відкрила бульбашок з йодом і вже збиралася віткнути ватну паличку, як ззаду на неї впала чись тінь, рукав зачепив її рукави і повз нього пройшла пряма фігура.
Лінь Вейся побачила Нін Чао кричить собі обличчя мазью, і зітхнувши, сказала:
— Давай я помогу.
Вона взяла ватну паличку, помістила стілець — відстань між ними зменшилась.
Вона вже збиралася обробити його рану, як раптом пролунав голос, холодний як лід, і раптовою, наче грім серед зими:
— Нин Чао, выйди-ка.
Рука Лінь Вейся дрознула — капля йода впала на підол в’язаної кофти, розплившись потворним цвітом.
Вона підняла очі — Бань Шен стояв у чорній товстовці з капюшоном, половина його обличчя приховалася в тіні. Їхні погляди зустрілися - його очі були наче темне море, в якому можна було потонути з одного погляду.
Нін Чао піднявся, пнув стілець, розвернувся і, йдучи до Бань Шену, посміхнувся:
— Дивно. Ви, A-студенти, зазвичай не терпіть до розмов з такими, як ми, правда?
Нін Чао все говорив, а Бань Шан ліниво притулився до стіни, дивлячись тільки на неї. У його руці запальничка то й справа викидала язичок полум’ям, неначе намагалася прожвати його приховані емоції.
Так і не вдалося опрацювати рани Нін Чао, він вийшов за Бань Шеном і більше не повертався. Після обіду Лінь Вейся сиділа, схилившись над партою і робила уроки.
Вона прийшла з лазнею для нігтів, сіла навпроти і почала фарбувати нігті. Вона подула на них, на теплий рожевий колір, і сказала:
ти допоможеш мені з Баню Шеном? Завтра...
— Сыцзя, извини, я не зможу допомогти, — Лінь Вейся підняла свої довгі вії.
Лю Сицзя якраз зосередилась на біштах, але рука тремтіла при цих словах і з ласими колесами розмазалися. Вона завжди була впевнена, що Лінь Вейся допоможе їй, і раптом отримала відмову. Її губи привідкрилися, але вона не відразу знайшла потрібні слова.
Навіть Лю Сицзя не могла умовити її.
Лін Вейся взяла серветку, забрала її за руку, опустила очі і акуратно, ретельно стирила розмазаний лак, повільно кажучи:
— Вчителька російської мови рекомендувала мене на Всероссійський поетичний конкурс. Зараз багато уроків, і я не зможу з тобою ходити - ні в клуб, ні будь-де ще.
Лін Вейся справді брала участь у поетичному конкурсі. Коли вона дізналася про це, то була трохи збентежена. Вона писала хороші твори, але ніколи не куштувала себе в поезії і не знала, з чого почати.
На щастя, Лю Сіпін підбадьорив її:
— У тебе хороший склад - спробуй. Писати вірші цікаво і просто: пиши те, що бачиш та відчуваєш.
Лю Сицзя підняла брову, кинула в рот льодяник і сказала:
- Розумію. Ну, готуйтеся тоді. Я говоритиму всім, що моя подруга не тільки красива, але й вірш пише.
— Не вигадуй, — відповіла Лінь Вейся, сміючись, легонька вщипнула її за руку.
Повернувшись додому ввечері, Лінь Вейся включила комп’ютер і спробувала написати кілька рядків. Але вони їй не сподобалися, і вона стерла їх. Закривши вкладку, вона прогорнула шкільний форум і дошку оголошень. Браузер зберіг історію, і вона випадково зайшла на сайт YCH.
На цьому сайті було темно, а також гнітюча атмосфера. Кількість відвідувачів зросла на п'ятдесят, але контенту ще не було - нічого.
Лінь Вейся вже хотіла закрити сторінку, як раптом помітила два нових поста.
Користувач під ніком Утонулий гриб написав місяць тому: [Я ненавиджу все тут. Хочу піти.]
Ніхто не відповів — це було схоже на розмову з собою. До посту додавали фото коридору, виконане в холодних синіх тонах, на стіні стояв плакат з гаслом « Темно-синій зірки». Лінь Вейся нахмурилась, не пам’ятала такого місця в школі. Вона зайшла в профіль Утонуючого гриба, який був порожній і нічого не видно.
Лін Вейся сиділа на стільці, обхопивши коліна руками, і довго дивилася на фотографію, а потім зберегла її.
Відколи Лінь Вейся перестала втручатися в відносини між Лю Сіцзя і Баню Шеном, у неї стало легше на душі. Іноді вона чула від Фан Мо, що Бань Шен і Лю Сіцзя знову були вдвох або що та старшокласниця знову приходила до нього. Лін Вейся слухала і посміхалася, але обличчя її залишалося відстеженим.
Згідно з повідомленням метеорслужби, острів Цюнхай наближався до наступного тайфун під назвою « Акула» — очікувався сильні зливи і різке похолодання. Вхідні повідомлення були забиті попередженнями про те, щоб люди трималися подалі від узбережжя, а судноплавство і морські роботи припинені.
За вікном було пасмурно, клубилися важкі хмари. У класі горіло світло. У п’ятницю після уроків Лінь Вейся залишилася в класі виконувати домашнє завдання. Вона подзвонила тітка і попросила віднести парасолю Ґао Хане до тринадцятої школи.
Лінь Вейся глянула на небо - воно було таким темним, ніби ось-ось проллється тузію. Вона зібрала речі, закинула рюкзак на плечі і вийшла. Коли вона дійшла до воріт школи, небо зовсім почорніло. Вітер завив, кружляв листя в повітрі, почав нафарбувати дощ.
Небо придбало густий сіро-синій відтінок. Холодний вітер пронизував повітря, і це дуже похололо. Лін Вейся стояла на зупинці в очікуванні автобуса. Дощ все посилювався, по дорозі одна за іншою проносилися машини.
Вітер налетів раптово і люто, вириваючи парасоль з її рук, так що краплі дощу стікалися по шиї та затікали за комір - холод обпалював, і вона мимовільно лягнула.
Перед нею зупинився чорний Maybach — роздався вереск шин, і в повітря піднявся пара. Через різкий звук Лінь Вейся інстинктивно затиснула вуха.
Скло опустилось, і здалося гарне обличчя Лю Сицзя - на її щоках грав рум'ян. Вона крикнула:
— Вейся, ти куди? Хай Бань Шен підвезе тебе!
Лін Вейся похитала головою і посміхнулась, відмовившись:
— Непотрібно, я на автобусе.
Чи то через погоду, чи чомусь ще, але атмосфера раптом стала крижаною.
Лю Сицзя повернулася до парні на задньому сидінні, ліниво відкинувся на спинку і швидко вів пальцем по екрану, граючи у гру, навіть не глянувши в її сторону.
Лю Сицзя дёрнула його за рукав, і Бань Шен нарешті збудив подивитися на неї:
— Садись.
Лін Вейся знову відмовилася. Бань Шен кинув погляд водію, і чорна машина, як стріла, зірвалася з місця. У ту ж мить скло піднялося, наче обгороджуючи їх двох від усього світу.
Віддзеркалюючи від неї.
За мить екран телефону Лін Вейся засвітився. Вона стирла з нього краплі води і відкрила повідомлення від Бань Шена: [У вихідні прийди до мене.]
Це той самий день, який вона йому заборгувала.
Вона ще розмірковувала, як відмовитися, але Бань Шен, немов вгадали її думки, повільно додав: [Якщо не прийдеш, обманюєш - скажу Лю Сіцзя, що я запав на тебе.]
Серце Лінь Вейся обпалювало. Їй нічого не залишалося, як написати: [Не обманю] — и сунуть телефон назад в кишеню.
Вона чекала досить довго. Нарешті підійшов автобус - вона сіла, і той повіз її крізь вітер та дощ прямо до 13-ої школи.
Коли Лін Вейся вийшла, стрілка годинника показувала шість. У школі майже нікого не було - темніло все раніше, тільки біля схованих воріт ще горіли ліхтарі.
Вона пішла всередину, шукаючи Гао Хана, і нарешті знайшла його у лабораторного корпусу. Не встигла вона передати йому парасоль, як він вибіг сам.
Гао Хан занурився в усмішку і скоричив ріжку:
— Ось це так! Старша сестра — найвагоміша!
Коли він підійшов, Лінь Вейся помітила посаду на його губі і запитала:
- Що з тобою? Бився?
Обличчя Гао Хана затьмарилося, але він видав усмішку:
— Ні, просто впав по дорозі.
Лін Вейся хотіла краще розглянути його рану, але Гао Хан обняв її за плечі і потягнув вперед:
— Ходімо швидше додому, а то дощ буде сильніше.
Вони вийшли з воріт школи.
Лін Вейся вже збиралася дістати з кишені проїздного, як недалеку пролунав нахальний свист. З темряви вийшли три-чотири фігури.
- О, так це Гао Хан! Ти вже зрозумів, хто тут головний? що йшов попереду, похитав головою і вигравав складним ножем.
Обличчя Гао Хана помадрочело, і він зло посміхнувся:
- Зрозумів твою матір.
Хлопець вже хотів огризнутися, але випадково помітив Лінь Вейсь і зрадів, що вона прекрасна. Він знову присвиснув:
- А це звідки у нас така красуня?
Гао Хан миттєво схопив Лін Вейся за руку і слоне її собою. З похмурим обличчям він сказав:
— Проблеми шукаєш?
Вітер кріпчав, дощ ставав важчим і краплі били по тілу. Тайфун вже був на підході. Хлопці перекинулися ще пару слів і пішли.
Як тільки вони пішли, Гао Хан знову став паінькою. Лін Вейся вивільнила руку і сказала:
але наступного разу постарайся не битися.
Гао Хан перекинув її рюкзак собі на плече і зашукуючи сказав:
— Ладно! Ходімо додому, сестро.
Через тайфуну усі вихідні були пасмурними і холодними - температура впала, все місто окутав білий вологий туман.
Виходячи з дому, Лінь Вейся одягла оливково-зелений кардіган, тому її шкіра виглядала білою і прозорою, як лід. Вона взяла парасоль і поїхала за адресою, яку прислав Банен Шен.
Вона думала, що поїде в його будинок біля моря у районі Цзюецзіо, куди раніше ходила Лю Сіцза, але адресу було інакше — у центрі міста, район Наньвая, дім No1.
Небо було сірим. На широкій дорозі простягалися кокосові пальми. Коли Лінь Вейся підійшла до будинку 7-3 під парасолем, на подолі спідниці і білих шкарпетках вже блищали дрібні краплі дощу.
https://literna.net/uk/books/105-chi-chuyesh-ti-mene-zaversheno