Розділ 7 - Фінальний розділ

Чи справді вона це мала на увазі, чи просто підігрувала розпочатій виставі? Важко сказати напевно, але я пам'ятав її слова, що пролунали одразу після цього: «Я довіряю твоєму рішенню. Тому… подбай, будь ласка, про минулу мене, гаразд?» Саме це змусило мене думати, що на той момент вона вже могла мати сумніви — можливо, Акарі відчувала, що ми обрали хибний шлях. Це пояснювало б, чому вона сказала, що решта залежить від мене, і довірила все моїй розсудливості.

Мені було варто виправдати цю довіру, вчинивши так, як підказувала мені совість.

Я повільно сів у ліжку і подивився на Акарі, яка все ще мирно спала, наче немовля. «Пробач мені», — прошепотів я, тихо вислизаючи з-під ковдри. Коли підвівся з ліжка, на будильнику біля ліжка була перша година ночі. Навшпиньках підійшовши до дверей, я повернув ручку і востаннє озирнувся на Акарі, перш ніж вийти з кімнати. Швидко взувшись у передпокої, одразу ж залишив квартиру, спустився сходами й щодуху помчав до пустиря. Шанси на те, що Акіто вже був там, лежачи обличчям до землі, були надто високими.

— Пробач мені, Акарі… Це для твого ж блага… Вибач!

Я знову і знову просив у неї вибачення, біжучи вулицями. Знав, що кричу в порожнечу, але почувався таким винним через зраду, що не міг стриматися. Пробач, Акарі. Я просто не можу інакше. Не можу стояти осторонь і дозволити людині померти. Акіто був поганою людиною, це безперечно, і я навряд чи колись зможу пробачити йому біль, якого він завдав сестрі. У теперішньому стані Акіто викликає в мене огиду. Та це не означало, що він заслуговує на смерть. Я не міг сидіти склавши руки й дивитися, як іде з життя того, у кого все ще попереду, виправдовуючи це його жахливими помилками.

Мені не варто було дозволяти своїй рішучості похитнутися. Тоді не довелося б порушувати обіцянок. Я був повним ідіотом. Безхребетним, нерішучим боягузом, який завжди обирав легкий шлях. Усе ніколи б не закінчилося так, якби не я і мій безглуздий вибір. Мені було прикро, що ось так вчиняю з нею, але я мусив врятувати Акіто. Мусив вірити, що в усьому цьому ще можна знайти щасливий фінал, де ніхто не мусить помирати.

Я дістався пустиря і в рекордно короткий термін продерся крізь високу траву. Невдовзі стало видно його силует — він лежав долілиць на землі.

— Акіто!

Його обличчя вже взялося смертельною блідістю, а життєвий вогонь згасав просто на очах. Впавши на коліна поруч, мій погляд впився в його груди — ледь вловимі рухи свідчили, що він ще дихає. Тремтячими пальцями я набрав номер екстреної служби й гарячково змалював оператору ситуацію. Парамедики мали прибути з хвилини на хвилину, тож залишалося лише чекати. Коли тягар відповідальності трохи відпустив, втома нарешті взяла своє, і я безсило опустився на землю. Намагався зосередитися на кожному вдиху й видиху, ковтаючи крижане нічне повітря, що обпікало горло. Щойно дихання трохи вирівнялося, я знову зиркнув на Акіто — його грудна клітка більше не ворушилася. У паніці підніс руку до його рота. Подих урвався.

— Ти, мабуть, жартуєш! — закричав я, щосили трясучи його за плечі. — Гей, прокидайся! Не змій помирати мені тут, чорт забирай!

Жодної реакції. Я перекинув його на спину, щоб розпочати серцево-легеневу реанімацію — принаймні так, як пам’ятав з уроків фізкультури. Не маючи впевненості у правильності своїх дій, я почав ритмічно тиснути на груди, благаючи про диво.

— Давай! Живи, чорт забирай! Отямся і відповідай за все, що накоїв! Ти ще можеш усе змінити, я знаю! Клянуся, якщо ти зараз помреш, я виб'ю з тебе все лайно!

Поки з мого рота вигукувалися прокляття, руки продовжували качати його серце, аж поки не під’їхала карета швидкої. З неї вискочили двоє медиків. Один одразу замінив мене, а інший взявся розпитувати.

— Ви ким доводитеся потерпілому? — поцікавився він.

— Ми друзі, — збрехав я, вирішивши, що так буде простіше. — Акіто… мій товариш пив десь до одинадцятої. Дихання припинилося буквально за кілька хвилин до вашого приїзду.

Парамедик уважно оглянув мене, обдумуючи почуте.

— Зрозуміло, — кивнув він. — Нам знадобиться більше подробиць. Поїдете з нами?

— Звісно, без питань.

Щойно Акіто завантажили всередину, я заскочив слідом, і ми помчали до гавані. Острівна клініка не могла прийняти такого пацієнта вночі, тож довелося вантажити автівку на рятувальне судно. Переправа на материк зайняла близько двадцяти хвилин, і ще стільки ж — дорога до найближчого госпіталю. На щастя, ще під час транспортування медикам вдалося відновити його дихання за допомогою невідкладних процедур. Хоча Акіто й не приходив до тями, здавалося, найгірше лишилося позаду.

У лікарні його миттєво доправили до реанімації. Мені довелося ще раз переказати персоналу все те саме, що я щойно випалив парамедикам. На цьому мій обов'язок ‘друга’ був вичерпаний. Я опустився на диван у вестибюлі й відкинув голову назад. Мені вдалося. Я врятував Акіто, а отже — переписав і минуле, і майбутнє на краще.

— Боже, мене наче вичавили як лимон…

Коли я заплющив очі, за очними яблуками озвався тупий біль — наслідок виснаження, що накопичувалося днями.

На жаль, відпочивати було ще зарано — справи не чекали. Насамперед належало зв'язатися з Акарі. Вона, найімовірніше, ще спала, тому я вирішив, що краще написати повідомлення. Відкрив месенджер, знайшов її ім'я і... заціпенів. Пальці відмовлялися друкувати. Я гадки не мав, як пояснити, що передумав і таки врятував Акіто, тож просто безпорадно тримав руки над клавіатурою. Коли врешті вдавалося щось вичавити, я тут же все видаляв, починав спочатку і знову стирав. Майже дві години просидів у вестибюлі, поки шліфував різні варіанти однієї й тієї ж думки, але зрештою зупинився на простому: «Привіт, нам треба поговорити. Дай знати, коли прокинешся». Відправив швидше, ніж встиг знову засумніватися. Щось підказувало: про таке не пишуть у повідомленнях.

Я задрімав у залі очікування і прокинувся близько шостої ранку. Персонал лікарні не дозволив мені повернутися на острів службовим катером чи швидкою, тож довелося йти до найближчого банкомату, знімати гроші через телефон і викликати таксі до порту. Поїздка влетіла в копієчку такому безробітному студенту, як я, але йти пішки понад годину було вище моїх сил — енергія була на нулі. Коли ми нарешті дісталися гавані, я розплатився і вийшов з машини.

На щастя, пором до Содешіми якраз підходив до причалу. Я чекав біля краю пірса, поки пасажири з острова зійдуть на берег, аж раптом помітив серед них матір Акарі. Очевидно, їй зателефонували з лікарні, і вона квапилася туди. Жінка мене не помітила — вона промчала повз до найближчого таксі на узбіччі. Навіть здалеку було видно, наскільки вона збентежена. Я не знав, як вона ставилася до недавніх змін у характері Акіто, та зрештою він був її сином. Яка мати залишиться байдужою, почувши, що її дитина в лікарні? Таксі зникло за рогом, а я розвернувся і попрямував до квиткової каси.

Невдовзі пором відчалив і взяв курс назад на Содешіму. Вмостившись у пасажирському салоні, я перевірив телефон. Пів на сьому — відповіді від Акарі досі не було. Вона або ще спала, або навмисно ігнорувала мене... У будь-якому разі, найшвидшим способом усе з’ясувати було піти прямо до неї. В мене навіть не було ідей, з чого почати, але мені варто зізнатися у порушенні обіцянки. Поки судно швартувалося в порту, я намагався морально підготуватися до цієї розмови.

Після висадки на берег шлях проліг крізь прохолодне ранкове марево прямо до будинку Акарі. За десять хвилин я вже стояв перед її дверима, дивлячись на табличку «ХОШІНА» і збираючи волю в кулак, аби натиснути на дзвінок. Після короткого сигналу запала нескінченно довга тиша, яку врешті перервали глухі кроки. Двері повільно піддалися, і крізь вузьку щілину визирнула Акарі. Розпатлане волосся, злиплий чубчик і згасле життя в очах — вона справляла враження людини, що роками ховалася від світу, хоча остання зустріч відбулася лише вчора. Вигляд дівчини лише підживив почуття провини, що й так нещадно гризло зсередини. Стало очевидно: причиною цього занепаду був саме мій вчинок.

— Акарі, послухай... Я...

— Ти пішов і врятував його, так? — промовила вона буденно, ніби кинула випадкове зауваження. — Мама сказала, що їй подзвонили з лікарні. Одразу зрозуміла, що це твоїх рук справа.

— …Так, це я. Мені справді шкода.

— Все гаразд. Не варто перепрошувати. Зрештою, ти ж не вчинив нічого поганого, чи не так?

— Можливо, але я все одно порушив дану тобі обіцянку.

— О, то ти через це переживаєш? Не треба. Це я була не при собі, — вона зневажливо усміхнулася власним думкам. — Просити тебе стати співучасником смерті рідного брата… Хто я після цього, психопатка? Самій не віриться, що могла таке сказати. Мабуть, я більше стерво, ніж про себе думала…

На її обличчі все ще блукала ця дивна усмішка, але раптом із кутиків очей покотилися великі, важкі сльози.

— Акарі..! — у відчаї вигукнув я, намагаючись схопити її за руку, проте двері з гуркотом зачинилися прямо перед моїм носом. За мить почулося клацання засува.

— Вибач, я просто… хочу зараз побути на самоті… — долинуло її схлипування з глибини квартири. Притулившись вухом до дверей, я спробував достукатися до її розуму.

— Ні, послухай, Акарі! Знаю, зараз у це важко повірити, але в майбутньому ти сама сказала мені…

Я раптово замовк. Навіть якщо вона повірить, усвідомлення того, що в іншій часовій лінії вона зрештою пошкодувала про смерть Акіто, було слабкою розрадою. До того ж, ці докори сумління були лише припущенням. Довелося стояти там, не в змозі зв’язати й кількох слів для втіхи, поки за дверима тихо плакала Акарі.

— Будь ласка… Просто йди додому, Канае-кун… — благала вона.

До болю закусивши нижню губу, я відчув, як нас розділяють лише одні двері, та зараз вони здавалися нездоланною бетонною стіною.

— …Гаразд, я піду. Але знай: я обов’язково повернуся і спокутую свою провину перед тобою, чого б це не коштувало, клянуся. Більше жодна моя обіцянка не буде порушена.

Минула хвилина. Відповіді не було.

— …Що ж. Поговоримо пізніше.

На той момент мені не залишалося нічого іншого, як рушити додому.

Повернувшись до бабусі, я одразу заліз під гарячий душ. Пекуча вода пронизувала все тіло, зігріваючи навіть заціпенілі кінчики пальців. Вдалося трохи розслабитися, лише коли тепло досягло самої глибини душі. Після цього, витершись і перевдягнувшись у чисте, я спустився до вітальні. Там у піжамі вже сиділа Ері: вона жувала тост і дивилася телевізор, вмостившись на подушці. Мабуть, прокинулася, поки я мився.

— Доброго ранку, Ері, — привітався я, входячи до вітальні.

— М-м, — пригнічено промимрила вона, навіть не повернувши голови в мій бік.

Зважаючи на те, у якій точці часу я перебував, було цілком природно, що сестра почувалася напруженою після вчорашньої сварки. Принаймні минулого разу, коли я повернувся до другого квітня, усе виглядало саме так. Хоча тепер, коли майбутнє було переписано, її настрій міг змінитися. Тоді вона першою підійшла до мене, та цього разу перший крок, аби розтопити лід, буде за мною.

— Гей, вибач за вчорашнє, — щиро сказав я. — Наговорив зайвого. Це було нерозважливо з мого боку.

Ері відкусила чималий шматок тосту, ретельно прожувала його і лише після того, як проковтнула, відповіла. При цьому її погляд залишався прикутим до телевізора.

— Та нічого, — кивнула вона. — Я теж перегнула палицю.

— Значить, мир?

— Схоже на те.

Навряд чи це можна було назвати найдушевнішою розмовою в житті, але сокиру війни ми закопали. Я вмостився на іншу подушку, сперся ліктем на низький обідній стіл і невимушено змінив тему:

— Слухай, а що ти скажеш, якщо я покину навчання і повернуся сюди, на Содешіму?

Ері випустила тост із рук прямо на тарілку — на щастя, маслом догори — і нарешті обернулася. Її очі округлилися від подиву.

— С-стривай, ти кидаєш школу?

— Відсотків на вісімдесят впевнений, що так.

— Це… це ж не через ті гидоти, що я вчора наплела?

Вона виглядала такою серйозною, що я ледь не засміявся.

— Ні, ти тут ні до чого. Не хвилюйся.

Мої мотиви були куди егоїстичнішими: це був єдиний спосіб, який я зміг придумати, щоб спокутувати провину перед Акарі. Якщо Акіто після лікарні візьметься за старе — а такий шанс був чималим — я не мав права знову залишати її з ним сам на сам. Зрештою, саме моїми руками було порушено обіцянку і врятовано його життя, і хоч я не шкодував про свій вибір, відповідальність за наслідки лежала на мені. Тож я покину токійську школу і залишуся тут, поруч із нею. Жертва частиною освіти здавалася мізерною ціною за те, щоб знову побачити її усмішку.

— Якщо ти так кажеш… — промовила Ері, хоча в її голосі все ще вчувалася тривога. — Ну, відповідаючи на твоє запитання: наш батько-невдаха точно оскаженіє… але я впевнена, що бабуся буде просто щаслива, якщо ти повернешся до нас.

— А як щодо тебе?

— Я… я не знаю. Але… було б непогано, якби хтось інший мив ванну, щоб мені не доводилося робити це щодня.

— То ось хто я для тебе, га? Просто прибиральник з привілеями? — пожартував я.

— Гей, це був твій обов'язок, поки ти не поїхав два роки тому.

Точно, так воно і було. Вона завжди здіймала галас, якщо бачила хоча б волосину у ванній перед тим, як збиралася купатись.

— Ну, якщо для того, щоб відпрацювати свій хліб, мені треба лише чистити ванну, то робота не така вже й погана.

— …Ти справді серйозно?

— Цілком.

— Щось трапилося чи як…?

— Ех, це довга історія.

Я не міг розповісти Ері нічого з того, через що пройшов за останній тиждень. Тому просто підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Вже збирався йти до своєї кімнати нагору, як раптом сестра мене зупинила.

— С-стривай, братику!

Я різко обернувся, застигнутий зненацька. Вона завжди називала мене так, поки жив тут, але за весь цей тиждень я не почув цього звертання жодного разу. Звісно, тепер, коли Ері вже навчалася в середній школі, це звучало трохи по-дитячому, але чути подібне було приємно. Здавалося, вона нарешті знову почала до мене тягнутися.

— Е-ем, — запнулася сестра, — якщо тобі колись знадобиться з кимось поговорити, я завжди поруч. Не хочу пхати носа не у свої справи, але… не варто тримати все в собі, це не на користь і…

Вона дивилася на мене з підлоги з надзвичайно щирим виразом обличчя. «Яка мила дитина», — подумав я. Її доброта трохи підняла мені настрій.

— Дякую, але, гадаю, з цим мені треба розібратися своїми силами. Вибач, — сказав я і вийшов із вітальні.

Моє тіло безсило впало на ліжко. Минулої ночі мені майже не вдалося поспати, але втоми не відчувалася. Можливо, гарячий душ остаточно прогнав сон, а може, я просто надто сильно хвилювався за Акарі. Скоріше друге. Щоразу, коли в пам'яті поставало її згорьоване обличчя у дверній щілині, серце ніби пронизували гострим кілком. Я знову почав сумніватися, чи правильним був мій вибір. Знову та сама дилема. Чи не було б краще залишити все як є і не рятувати Акіто? Тяжке зітхання жалю вирвалося з моїх грудей.

— Так, треба взяти себе в руки, — промовив я і щосили ляснув себе долонями по щоках, щоб вирватися з цього кола песимізму. Відступати було пізно — справу зроблено, і тепер я мав виправити все так, щоб Акарі знову стала щасливою. Усе просто, не варто зайвий раз себе накручувати. Відтепер, що б не трапилося, пріоритетом для мене було її благополуччя.

Спокійний весняний ранок промайнув, наче дрібний дощ, що вщухає раніше, ніж встигаєш його помітити. Оглянутися не встиг, як настав полудень. Я вже намагався провідати Акарі, та вона все ще відмовлялася мене бачити. З-за дверей почулося лише коротке «йди геть», а за ним — обтяжлива тиша. Дзвінки та повідомлення також залишалися без відповіді. Промайнула думка про рішучіші заходи — чатувати під під'їздом або силоміць увійти всередину… проте обидва варіанти здавалися невдалими. Це могло лише сильніше її поранити й затягнути загоєння душевних ран. Попри все, залишати її наодинці з цими думками було вкрай нестерпно.

— Боже, і що мені робити?.. — простогнав я важко.

Погляд упав на настінний годинник. Третя дня. В ідеалі хотілося б бодай трохи налагодити стосунки з Акарі до наступного ‘відкату’, який мав статися за три години. Припускав, що цей стрибок буде останнім, адже тоді дев'яностошестигодинна прогалина в пам'яті заповниться цілком. Цікаво, чи повернеться свідомість у шосте квітня, до моменту розмови під вишнею? Але ж і та часова лінія тепер зруйнована, оскільки Акіто вижив… Можливо, правила гри змінилися. Або, що ще страшніше, моя свідомість приречена нескінченно переживати ці чотири дні, поки я остаточно не збожеволію у своєму сімнадцятирічному тілі. Від цієї думки по спині пробіг холодок.

Вирішивши не зациклюватися на питаннях без відповідей, я спробував заспокоїтися. Шоста година настане зовсім скоро, і тоді все з’ясується… подобається мені це чи ні. Проте, зважаючи на повну невідомість, було життєво важливо поговорити з Акарі, поки є шанс. Я вирішив спробувати ще раз востаннє — і діяти треба було швидко.

Тільки-но я підхопився з ліжка, як біля подушки завібрував телефон. Прийшло повідомлення. Глянувши на екран, я відчув, як серце каменем упало кудись у шлунок. У роті миттєво пересохло, а тіло пройняв холодний піт. Тремтячими руками я набрав її номер, але марно. Роботизований голос автовідповідача повідомив, що абонент поза зоною досяжності або апарат вимкнено. Злетівши зі сходів так швидко, що дивом не перерахував їх власним тілом, я кулею вилетів надвір. Часу на пояснення не було, тож без дозволу схопив велосипед Ері й щодуху помчав до будинку Акарі. Передчуття було жахливим; якщо я правильно зрозумів її слова, кожна секунда була на вагу золота.

«Прощавай, Канае. Я кохаю тебе.»

Яким же я був нікчемою! Пролежав кілька годин у спальні, розкидаючись гучними словами про те, як збираюся все виправити, поки вона тонула в найглибшій депресії у своєму житті. Сама, коли мене не було поруч. Ким я взагалі себе уявив?

— Боже, який же бовдур..!

Я тиснув на педалі з такою силою, що вони ледь не відлітали, а ланцюг скреготав, погрожуючи розірватися. Не збавляючи темпу, я долетів до будинку Акарі, різко загальмував і кинув велосипед прямо посеред парковки. Злетівши сходами, натиснув на дзвінок. Тиша. Смикнув ручку — незачинена.

— Акарі, ти тут?! Я заходжу!

Увірвавшись у коридор, я одним махом відчинив перші двері ліворуч. Кімната була порожньою. Спальня здавалася набагато чистішою, ніж минулої ночі: підручники, що раніше безладно лежали на столі, тепер були акуратно розставлені на полицях.

— Стривай, а це що..?

На столі лежав складений аркуш із зошита. Я схопив його і розгорнув. Це був написаний від руки лист, у якому Акарі довго дякувала матері за все, що та для неї зробила. Внизу не було підпису, лише фраза: «Сподіваюся, колись ти зможеш мені пробачити». Моє жахливе передчуття остаточно підтвердилося.

— Прокляття, ні..!

Поклавши лист на місце, я знову почав кликати Акарі, паралельно оглядаючи решту квартири. Перевірив вітальню, кухню, ванну і навіть балкон — нікого. Очевидно, вона пішла з дому, але куди? Важко сковтнувши, я нарешті змусив себе подумати про слово, якого навмисно уникав увесь цей час: самогубство. Якщо Акарі справді зважилася на це, де вона могла бути? Усе залежало від способу. Враховуючи близькість океану, найпростіше було б втопитися, але вона могла обрати й високу будівлю, потяг чи зашморг… Жоден із варіантів не допомагав звузити коло пошуків. Дідько, у мене жодної зачіпки. Вона могла навіть поїхати з острова.

Я замислився, чи не варто викликати поліцію. Але що їм сказати? Що підозрюю подругу в намірі вбити себе, але не знаю ні місця, ні способу? Чи зможуть вони щось вдіяти з такою інформацією? Невідомо, але спробувати варто. Діставши телефон, я почав набирати номер, водночас гарячково прокручуючи в голові кожен момент, проведений з Акарі за останні кілька днів. Намагався розплутати кожен вузлик у своїх спогадах.

Раптом на самому дні моєї ментальної безодні щось блиснуло, наче золотий самородок у багнюці. Інтуїція підказала: це не можна ігнорувати. Я відклав телефон і зосередився. Заплющивши очі, спрямував усю ментальну енергію на те, щоб витягнути цей спогад із глибин мозку. Час ніби сповільнився… і тоді я почув відлуння її голосу:

«Знаєш, це моє улюблене місце на всій Содешімі.»

Я різко розплющив очі. Невже вона там? Це місце цілком підходило під її похмурий задум. Часу на роздуми не лишалося. Вискочивши з квартири, я підняв з асфальту велосипед Ері й щодуху помчав до старшої школи Содешіми. Ноги працювали на межі можливостей, я важко дихав, долаючи круті вулиці. Піт котився градом, застеляючи очі й капаючи на кермо. Коли я дістався останнього підйому, що вів до кампусу, то перемикнув передачу, намагаючись витиснути з себе останні сили, але раптом пролунав гучний тріск. Педалі миттєво втратили опір, ланцюг злетів, і я, не втримавши рівноваги, боляче впав на розпечений асфальт.

— Дідько…

Стиснувши зуби від болю, я глянув на понівечений велосипед. Ланцюг розірвався навпіл.

До біса. Побіжу пішки.

Кинувши велосипед там, де він упав, я чимдуж помчав угору. У горлі так пекло, що, здавалося, воно ось-ось розірветься, а серце калатало так гучно, що відлунювало у вухах. Але я не мав права на втому. Я був готовий витерпіти будь-який біль, аби лише встигнути й не дати Акарі зробити цей фатальний крок.

Нарешті попереду з’явилася школа. Ворота були відчинені, на спортивному майданчику — ні душі. А от чи є хтось на даху… звідси розгледіти було неможливо. Я кулею перетнув бігову доріжку і заскочив через головний вхід. Розумів: якщо мене помітить хтось із персоналу, виженуть миттєво, але на обережність часу не було.

Злітаючи сходами, я подумки молив Бога, щоб інтуїція мене не підвела. І справді, на останньому поверсі я побачив на підлозі зірваний навісний замок і дві зігнуті шпильки для волосся. Сумнівів не лишилося. Вона тут.

Різко відчинивши двері, я вискочив на дах. Сильний порив вітру ледь не збив мене з ніг, а призахідне сонце змусило мружитися. І тоді я побачив її. Постать стояла за захисною огорожею на самому краю. На ній була форма школи Содешіми, спідниця якої тріпотіла на вітрі.

Це була вона.

Я встиг останньої миті, але полегшено зітхати було зарано. Вона все ще трималася руками за металеві перила позаду себе, але виглядала так, ніби будь-якої секунди могла відпустити їх і зробити крок у прірву. Боячись налякати чи спровокувати її, я покликав її спокійним, розміреним голосом:

— Акарі.

Вона різко обернулася. На її обличчі застиг щирий подив.

— К-Канае-кун? Але… як ти дізнався, що я тут..?

Мені знадобилося кілька секунд, щоб перевести подих, перш ніж відповісти.

— Скажімо так, твоє майбутнє ‘я’ дало мені підказку.

— Ти жартуєш…

— Анітрохи. Це твоє улюблене місце на всьому острові, хіба ні? Ти навіть привела мене сюди якось вночі, щоб показати його.

— …Коли це було?

— Подивімось... Це було в ніч на четверте число, тож... мабуть, за два дні від сьогодні?

Акарі насупилася і тужно зиркнула вбік.

— Шкода, що мені не судилося прожити те майбутнє, — промовила вона.

Мене пересмикнуло. Біль у її голосі впився в мої груди, наче ніж. Важко ковтнувши, я нарешті поставив питання, заради якого прийшов:

— Акарі. Ти ж не збираєшся вкоротити собі віку, правда?

— Збираюся.

— …Це через мене?

Вона ледь помітно всміхнулася. Ця посмішка не підтверджувала, але й не заперечувала мого припущення.

— Я… я просто втомилася, Канае. Від усього, — голос її звучав розмірено й повільно. — Розумієш, я стільки працювала, щоб вступити до того ж коледжу, що й ти. Щодня витискала з себе все можливе. Щоночі засиджувалася за підручниками, поки очі не починали заплющуватися самі собою. Пропливала дистанції до повного виснаження, до нудоти. Продовжувала ходити на ту кляту роботу, хоча керівництво щодня доводило мене до сліз… Це було схоже на пекло, Канае. А на додачу до всього — брат, який знущався з мене і тримав за рабиню. Єдиного разу, коли я спробувала постояти за себе, він штовхнув мене так, що зламав куприк — і я більше не могла плавати. А коли він украв усі гроші, які я так довго збирала, то вирішила, що це кінець. Що після такого вже не оговтатися. Але навіть тоді мені не хотілося помирати, бо ти повернувся. Бо коли я покликала тебе у хвилину розпачу, ти примчав на допомогу. І…тому, що навіть коли озвучила своє найегоїстичніше бажання, ти все одно мене вислухав. Та зрештою ти порушив обіцянку й обрав брата, а не мене.

Біль Акарі був майже відчутним на дотик, але я не мав що заперечити. Лише стояв, стиснувши кулаки, і чекав, поки вона закінчить. Нарешті мені вдалося вичавити кілька слів:

— Ти маєш рацію, — кожна фраза давалася важко й зважувалася до останнього слова. — Обіцянку справді було порушено, а Акіто врятовано всупереч твоїй волі. Але… це не означає, що я ‘обрав’ його замість тебе, чи діяв так, аби навмисно образити. Це не було зроблено з ненависті до тебе, Акарі. Навпаки, я…

— Хочеш знати, що заболіло найдужче? — перебила вона, хоча, мабуть, для неї це не було втручанням у розмову. Здавалося, вона мене вже не чула. — Не крадіжка грошей і навіть не твоя зрада.

— Тоді що..? — запитав я.

Дівчина похнюпилася, ніби намагаючись щось стримати в собі.

— Усвідомлення того… яка я насправді огидна людина. Свідомо вирішила стояти осторонь і нічого не робити, поки мій брат помирає, а потім просто пішла додому й вляглася в ліжко в обійми до хлопця, який мені подобається. Якщо це не ознака психопатії, то я вже не знаю, що нею є.

— Акарі, ти не психопатка..!

— Ні, так і є, — її голос затремтів. — Ти зробив правильний вибір, Канае-кун. Я не можу тебе за це звинувачувати. Це зі мною щось не так. І саме тому… мені краще просто зникнути, щоб позбавити всіх інших мук життя поруч зі мною.

Вона знову поглянула на мене. Тепер у її очах виразно читався відчайдушний блиск.

— Акарі!.. — крикнув я, роблячи крок уперед, щоб кинутися до неї.

— Не підходь! — різко обірвала вона, і я завмер на місці. — Скажи мені останню річ, Канае-кун: чому ти це зробив? Чому передумав і зрадив мене?

Я завагався. У роті пересохло, а по чолу скотився холодний піт. Розумів: найменша помилка у словах — і Акарі справді зробить фатальний крок. Змочивши пересохлий язик, я почав говорити.

— …Бо твоє майбутнє ‘я’ попросило мене про це. Ти сама чітко сказала мені врятувати Акіто. Навіть назвала місце і час його смерті. Не вірю, що ти зробила б це, якби щиро не пошкодувала про своє рішення… І повір, Акарі, ти не одна така. Я теж певний час був готовий дозволити йому померти, поки не згадав твої слова з майбутнього. Я глибше замислився про наслідки. Тільки тоді все переосмислив і зрозумів: я мушу зберегти йому життя.

Акарі не промовила жодного слова. Вона стояла й мовчки слухала, поки я продовжував:

— Хвилину тому ти назвала себе жахливою людиною… психопаткою. Я не згоден. У тебе добре серце, Акарі, найкраще з усіх, кого я знаю. Саме тому й був певен: рано чи пізно каяття наздожене тебе. Те, що ти дозволила братові померти, гризло б тебе до кінця днів… Навіть коли б ти вийшла заміж, народила дітей і жила щасливо з якимось щасливцем, цей тягар завжди був би поруч — таївся б у темному кутку твоєї душі. Я не хотів для тебе такої долі. Гроші можна заробити, довіру — повернути, але життя не повернеш ніколи. Я не хотів, щоб це назавжди затьмарило твоє майбутнє.

— Яке ще ‘майбутнє’? — пирхнула Акарі, і її обличчя скривилося від болю. — Досить читати мені моралі, наче ти мій батько… Усе, що ти робиш — це сиплеш порожніми втіхами та припущеннями, аби я не стрибнула. Ти просто намагаєшся зупинити мене, щоб не почуватися винним.

— Це не припущення! Акарі, я був там. Тобі знадобилося менше ніж тиждень, щоб гірко пошкодувати про скоєне.

— Справді? І де докази? Покажи мені бодай щось, що підтвердить твою теорію про те, що я не гнила до кісток.

Слова застрягли мені в горлі. Очевидно, я не мав жодного способу довести те, що сталося в тепер уже розірваній часовій лінії. Побачивши це, Акарі похолола поглядом, ніби втративши останню надію на те, що я зможу її переконати.

— Бачиш? Лише порожні слова. Ба більше, б’юся об заклад, ти й сам не до кінця віриш у те, що кажеш. Ти можеш чесно, на всі сто відсотків заявити, що вчинив правильно?

Вона бачила мене наскрізь. Я й сам не знав, у що вірити; сумніви терзали мене ще з минулої ночі. Чи справді було правильним рятувати Акіто? Чи діяв я в інтересах Акарі, чи просто сипав сіль на її рани? Чи її майбутнє ‘я’ дійсно розкаялося, чи порятунок Акіто був лише задля власного спокою? Що більше я роздумував, то глибше тонув у власних побоюваннях і жалю. Усе навколо стало туманним. Проте десь у глибині душі я знав, що маю робити. Мусив повірити в обраний шлях, не дозволяючи сумнівам збити мене з ніг. Повернення назад не було.

— Ти маєш рацію, — визнав я. — Багато в чому й сам не певен… але в одному я переконаний на всі сто: ти не повинна тут помирати. Акарі, якщо ти зараз відійдеш від краю, я зроблю все, що попросиш. Покину школу, повернуся на Содешіму. Я знайду спосіб повернути ті гроші, що вкрав Акіто. Зроблю все можливе, щоб тобі ніколи більше не довелося проходити крізь подібне пекло. Будь ласка, не став тут крапку. Ти мені потрібна, Акарі.

— Облиш уже. Ти просто намагаєшся мене вмовити, і сам це знаєш.

Її слова звучали різко й холодно, і я не мав жодних аргументів у відповідь. Відчай Акарі був настільки глибоким, що вона вже все для себе вирішила, і жодні вмовляння не могли її переконати. Акарі була налаштована стрибнути. Падіння з такої висоти не залишало шансів. І мені лишалося тільки стояти й безпорадно спостерігати, як найближча людина вкорочує собі віку. Така була моя кара за порушену обіцянку.

…Ні, до біса все це. Не час здаватися. Я прийшов сюди, готовий поставити на кін усе, щоб врятувати її. Настав час довести це на ділі. Повільно, крок за кроком, я почав наближатися. Це була моя остання ставка.

— Стій! — крикнула вона. — Якщо підійдеш ближче, я…

— Давай. Я стрибну одразу за тобою.

— Що?!

Я перемахнув через огорожу і став на край поруч із нею. Акарі змірила мене підозрілим поглядом — вона була готова зірватися вниз щомиті, варто мені було зробити бодай якийсь підозрілий рух. Я намагався не провокувати її, водночас даючи зрозуміти, що не відступлю. Носки моїх черевиків уже зависли над прірвою. Один крок уперед — і на мене чекає смерть. Від одного погляду вниз паморочилося в голові; адреналін і страх крижаною хвилею прокотилися тілом. Долоні миттєво спітніли, стискаючи холодний метал перил.

— Знаєш, якщо розібратися, — почав я, дивлячись у глибоке пурпурове небо, — у всьому цьому справді винен лише я. Цього б не сталося, якби я не розповів тобі про смерть Акіто чи про ‘відкат’. Тоді ти не стала б мимовільною співучасницею мого вибору. Ти могла б залишатися в щасливому невіданні.

— …До чого ти ведеш?

— До того, що саме я маю відповідати за весь той біль, який ти зараз терпиш. І я зможу спокутувати провину лише тоді, коли знайду спосіб усе виправити. Якщо ти зараз помреш, цей тягар залишиться зі мною назавжди.

— То ти теж хочеш накласти на себе руки?

— Саме так.

Сильний порив вітру скуйовдив мій чубчик. У повітрі виразно запахло морською сіллю. Ноги трохи затремтіли, і я ще міцніше вчепився в метал.

— …Ти справжній дурень, знаєш? — пирхнула вона. Здається, це було чи не вперше, коли образа з її вуст прозвучала по-справжньому серйозно.

— Повір, це усвідомлення вже давно зі мною. Минулий тиждень досить чітко дав зрозуміти, яка я нікчемна людина.

— Ти що, намагаєшся мене залякати? До твого відома, я справді збираюся стрибнути. Просто зараз. І твоя присутність поруч нічого не змінить.

— Нехай так. Але якщо переконати тебе не вдасться, краще розділити цей фінал на двох.

— Можна уточнити, Канае-кун: ти справді вважаєш, що погроза самогубством — це хороший спосіб відмовити іншу людину від того ж самого?

— Мабуть, ні. Як ти й сказала, я справжній дурень. Боюся, це все, до чого мені вдалося додуматися.

Акарі свердлила мене лютим поглядом.

— …І ти чекаєш, що я повірю? Що ти справді стрибнеш?

— Навіть не сумнівайся.

— Досить блефувати. У тебе ж коліна тремтять.

Тут вона вцілила в саме яблучко. Ноги й справді жахливо тряслися, і я до останнього сподівався, що це залишиться непоміченим.

— Т-та ні, це… це просто ноги втомилися, поки я крутив педалі на цей крутий пагорб.

— Ось як? А чому ж тоді голос так дрижить?

— Бо тут холодно. Ти ж відчула, який щойно пронісся вітер.

— Тоді поясни, чому виглядаєш таким спітнілим.

— Люди потіють, коли їм спекотно, Акарі. Це називається гомеостаз.

— Ти ж щойно казав, що тобі холодно?

— …Гаразд, твоя взяла! — закричав я на всі легені. — Спіймала! Я наляканий до нестями! Тепер ти задоволена?!

Заперечувати очевидне не було сенсу. Думка про те, щоб зробити цей крок назустріч смерті, жахала. Можливо, такий кінець і був би миттєвим та майже безболісним, але від одного лише уявлення про власне понівечене тіло на асфальті нудило, а усвідомлення того, що світ продовжуватиме жити без мене, викликало бажання розридатися. Страх перед власною смертю — хіба це не природно?

— …Але є дещо, чого боюся набагато дужче, — продовжив я, міцніше перехопивши перила. — Це думка про те, що можу ось так просто втратити тебе, Акарі. Ось що насправді страшно, значно страшніше за будь-яку смерть. Я точно знаю: життя у світі, де немає тебе, мені не під силу. Я не настільки сильний.

Після цієї короткої й гіркої сповіді довелося зробити невелику паузу.

— Знаєш, Акарі, я ніколи тобі цього не казав, але справжня причина мого повернення на Содешіму в тому, що я просто втік з дому. Батько дізнався, про мої прогули додаткових занять на канікулах, і влаштував мені таку прочуханку, якої в житті ще не бачив. Сказав, краще б він взагалі не забирав мене до Токіо. Тож я пішов. Розумію, порівняно з твоїм болем та муками це все видається дрібницею, але це лише підкреслює, наскільки я слабкий боягуз. Якщо мені не важко кинути все через таку дрібницю, то що змушує тебе думати, ніби я не захочу втекти від самого життя після твоєї втрати? Навіть якщо не брати до уваги мою провину, не думаю, що міг би з цим впоратися.

— …До чого ти ведеш?

— Ні до чого. Просто пояснюю, наскільки все серйозно. Помреш ти — помру і я. Усе просто.

Блефу в моїх словах не було. Саме такі думки панували в моїй голові. У чому я й міг бути впевнений на сто відсотків, то це у своєму вмінні тікати, коли стає надто важко. Потрібно було викласти це Акарі прямо, як би вона сильно не тонула у власному стражданні. Це був мій єдиний спосіб довести, що я не прикидаюся.

— …Якщо ти так сильно хочеш, аби я жила, то чому не забереш мене звідси силоміць?

— А це справді допомогло б змінити твої наміри?

— Ні. Я б зробила це наступного ж разу, щойно ти відвернувся б.

— …Як я і думав.

Вона справді все вирішила. Які залишалися варіанти? Як змусити Акарі знову захотіти жити? Я намагався вичавити бодай якусь ідею з виснаженого мозку, але марно. Ми зайшли в глухий кут. Гірше того, чим довше тривали ці роздуми, тим більше смерть здавалася єдиною правильною відповіддю на наше рівняння. Навіть якщо якимось дивом вдасться вмовити її залишитися, це не покладе край її бідам. Попереду ще стільки випробувань. Якщо поглянути на все тверезо, у цьому світі значно більше приводів для смутку, ніж для радості, а наше викривлене суспільство охочіше винагороджує зло, ніж добро. Як ми вивчили ще в середній школі, спроба захистити власну мораль лише робить тебе мішенню. Життя… воно несправедливе. Акарі знала це куди краще за мене. Жага до життя миттєво покинула моє тіло. Я повернувся до неї.

— То ми справді це зробимо, так?

— Так. Принаймні я — точно, — відповіла вона без вагань, з непохитним поглядом.

— …Що ж, нехай.

Я схопив Акарі за праву руку.

— Гей, ти що...

— Я не зупиняю тебе. Якщо ми йдемо, то зробимо це разом.

Її долоня була крижаною і вологою від поту.

— Я не жартую, ти ж знаєш, — повторила вона.

— Знаю.

— Ти… справді ні про що не шкодуєш?

— Правду кажучи, без жалю не обійтися, — зізнався я після коротких роздумів. — Але єдине моє бажання — це постаріти й померти разом із тобою. Тож план виконано принаймні наполовину, а це вже непогано.

— …Розумію, — вона переплела свої холодні тендітні пальці з моїми. — Значить, ми порозумілися… Бо мені теж не страшно помирати, доки ти поруч.

Я не промовив ні слова. Лише кивнув, і Акарі відповіла тим самим — ми обидва змирилися з долею і були готові попрощатися зі світом.

— Ну що ж, — промовила вона. — Почали.

— Я готовий.

Повільно й зосереджено випускалося усе повітря з легень. Сильний вітер приємно бадьорив, ніби очищуючи все тіло. Глибокий вдих носом приніс аромат океану з ледь вловимою ноткою цвіту сливи. Сказати по правді, страх перед смертю нікуди не зник. Проте десь глибоко всередині панував дивний спокій; я приписував його до того, що тримав Акарі за руку. З нею поруч можна було дивитися в очі своїм кошмарам без вагань. Шкода, що ця новознайдена мужність знадобилася лише для того, щоб усе скінчити… та байдуже. Скоро все завершиться. Думка про те, що більше не доведеться перейматися майбутнім, по-своєму заспокоювала. Відчуваючи себе майже задоволеним, я закрив очі й чекав.

Минув якийсь час, але нічого не сталося. Маленька долоня Акарі все так же міцно стискала мою руку. Розплющивши очі, я повернув голову і побачив, як дівчина стоїть, похнюпившись, а її плечі дрібно тремтять.

— Акарі..?

Нарешті до мого слуху долинув звук. Схлипування. Вона плакала, а я навіть не помітив.

— Це несправедливо… — прошепотіла вона крізь сльози. — Навіщо ти це робиш, Канае-кун..? Як мені тепер помирати після таких слів..? Я не можу… не можу…

Від полегшення в мене ледь не підкосилися ноги. Фраза ‘я не можу’ омила все тіло цілющою хвилею. Вся напруга, що накопичувалася всередині, почала спадати, а м’язи розслабилися. Слава Богу. Акарі обрала життя. Я був настільки щасливий, що й сам ледь не розридався.

— Ходімо… повернемося за огорожу, — запропонував я.

Акарі слухняно перекинула ногу через перила, не припиняючи плакати. Щойно вона опинилася на твердій поверхні даху, я теж розвернувся, щоб перелізти. Саме в ту мить потужний порив вітру вдарив мені в груди, позбавляючи рівноваги. О ні. Я відчайдушно намагався вхопитися за що-небудь, але спітнілі долоні лише безпорадно ковзали по металу. Тіло хитнулося назад, а в животі все стислося від жахливого передчуття.

Зараз упаду.

Час ніби сповільнився. Перила почали стрімко віддалятися, а небо наді мною розширилося з приголомшливим гулом. Тіло завалювалося все далі в порожнечу, приносячи з собою чітке усвідомлення неминучої смерті. Дивно, але страху не було. Можливо, через те, що я вже подумки підготувався до цього хвилиною раніше, а можливо, через задоволення від того, що Акарі врятована. Хай там як, в ту мить я лише подумав: якщо всесвіт вирішив забрати мене саме зараз — нехай так і буде. Мою місію виконано, тож доля вільна розпоряджатися моїм безглуздим життям. Однак саме тоді, коли я вже прийняв свій фінал…

— Канае-кун!

Акарі різко викинула руку вперед і вхопила мене. Відчуття невагомості миттєво зникло, щойно вона обома руками вчепилася в моє праве передпліччя. Її хватка була значно міцнішою та відчайдушнішою, ніж учора, коли вона зупиняла мене дорогою до бару. Дівчина рвонула мене на себе, повертаючи в безпечне місце по той бік огорожі, і ми обоє повалилися на бетон. Я опинився прямо на ній, мимоволі притиснувши її до землі. Наші обличчя були за лічені сантиметри одне від одного, і в її широко розплющених очах я побачив власне відображення.

Тільки зараз, із запізненням, страх смерті накрив мене з головою. Якби не її реакція, мене б уже не було серед живих. Від цієї думки тілом пройшли мурахи, а ноги налилися такою слабкістю, що я не міг навіть підвестися.

— Б-боже правий, Акарі. Ти щойно врятувала моє...

Не встиг я подякувати, як вона обхопила мене руками й міцно притиснула до себе. Тепер моє тіло буквально лежало на ній, відчуваючи крізь одяг, як часто б’ється її серце.

— Дякувати богу... Я так злякалася, що ти впадеш... — схлипувала вона мені в плече, обпікаючи вухо гарячим диханням.

‘Дякувати богу’ — це було сказано дуже влучно. Ми обоє все ще були тут, обоє дихали після однієї спроби самогубства та одного нещасного випадку, що ледь не став фатальним. Як на мене, це скидалося на справжнє диво. Хіба можна було не відчувати піднесення?

— Гей, Канае-кун... — прошепотіла вона. — Пам'ятаєш, що ти казав раніше? Про те, що більше ніколи не порушиш обіцянки... Ти справді це мав на увазі?

— На всі сто. Я ніколи більше не зраджу твою довіру. Клянуся.

— Тоді добре... Знаєш, я хочу, щоб ти пообіцяв мені одну маленьку річ.

Акарі трохи відсторонилася. Ми сіли навпроти, дивлячись одне одному в очі. Я перевів погляд із її заплаканого обличчя на тремтячі губи. Вони склалися у тиху фразу:

— Зроби мене щасливою, добре?

— Навіть не сумнівайся, — відповів я і міцно загорнув її в обійми.

Акарі пригорнулася у відповідь, і ми завмерли, доки над островом розливалася знайома мелодія Greensleeves. Вже була шоста вечора. Я приготувався до найгіршого, але навіть коли останній звук згас, ‘відкату’ не сталося. Час нарешті повернувся у своє звичне русло, і вперше за цілу вічність я знову жив у теперішньому. Майбутнє, що чекало на нас з Акарі, було цілковитою загадкою, але тепер ми збиралися зустріти його разом, рука об руку.

Настав полудень третього квітня — наступного дня після того, як Акарі ледь не стрибнула з даху школи. Того сонячного дня мій шлях пролягав до гавані Содешіми. Тепле проміння, що пестило обличчя, віщувало прихід весни й обіцяло, що привид зими ось-ось остаточно зникне навіть із найтемніших провулків, де він ще намагався знайти прихисток.

По правді кажучи, це було вже друге третє квітня у моєму сімнадцятирічному житті. Цього разу я мав намір прожити цей день куди спокійніше, ніж попередній. О шостій вечора напередодні нічого не сталося, що дало підстави для думок: ‘відкат’ завершився. Хоча я так і не збагнув механіку цього явища чи причини його виникнення, незмінне правило ‘шостої години’ діяло протягом усього феномену. Тепер же можна було з упевненістю припустити, що все нарешті скінчилося.

Звісно, ніхто не давав гарантій, що я назавжди вирвався з його тенет. Проте жити у вічному страху перед потойбічними часовими збоями здавалося мені нездоровим; розв'язувати проблеми треба в міру їхнього надходження. Зрештою, запобігти цьому я все одно не міг, тож навіщо зайвий раз себе накручувати?

Невдовзі я дістався гавані й попрямував до каси. Всередині на одній із лав сиділа Акарі у в’язаному светрі.

— Ого, ти вже тут, — сказав я, підходячи ближче. Вона підвела на мене погляд.

— Так, вибач. Весь ранок не знаходила собі місця… — дівчина нервово перебирала пальцями. У виразі її обличчя ще ховалася тінь смутку, але тієї нестабільності, що панувала на даху вчора, вже не відчувалося.

— Тільки не змушуй себе, — мовив я. — Якщо стане надто важко, ми завжди можемо розвернутися й піти додому.

— Гадаю, я впораюся. Особливо якщо ти будеш поруч… Рано чи пізно мені все одно доведеться зустрітися з ним віч-на-віч.

Голос Акарі тремтів від страху чи тривоги, а можливо, від усього водночас. Ми збиралися провідати Акіто в лікарні на материку. Це була її ідея. Акарі зателефонувала мені вранці й сказала, що це неминучий крок, якщо вона хоче жити далі. Такий зрілий підхід заслуговував на повагу, тож я погодився стати її супроводжуючим. Зізнатися, ця зустріч жертви з кривдником викликала в мене певні побоювання, але вони були братом і сестрою. Навряд чи їм вдалося б зовсім не спілкуватися до кінця життя — принаймні до закінчення школи Акарі. Певна подоба примирення була необхідною.

— Не хвилюйся. Якщо він спробує викинути щось дурне, я йому заваджу.

— Добре… Дякую, — відповіла вона, і напруга в її плечах трохи спала.

Звірившись із великим годинником у залі очікування, я побачив, що пором має прибути з хвилини на хвилину, тому став у чергу до каси. Оплативши квитки, я повернувся до Акарі. Невдовзі судно підійшло до пірса, і ми вирушили у нашу маленьку подорож до материка.

Зійшовши з порома, ми пересіли на автобус, який довіз нас прямо до лікарні. На реєстратурі нам повідомили номер палати Акіто. Сходи, коридор, поворот — і ось ми перед дверима. Краєм ока я зиркнув на Акарі. Вона зблідла, нахмурилась і закусила губу. Руки помітно тремтіли. Помітивши мій погляд, вона вимушено всміхнулася:

— Аха-ха… Вибач, здається, я хвилююся сильніше, ніж гадала.

— Ти все ще хочеш це зробити?

— Ми вже тут. Шляху назад немає.

— …Що ж, тоді вперед.

Я переплів свої пальці з її, міцно стиснувши руку. Акарі здригнулася від несподіванки, але за мить відповіла коротким потиском. Глибоко вдихнувши, вона легенько постукала у двері й відчинила їх, не чекаючи запрошення. Це була загальна палата, тож у церемоніях потреби не було. Ліжко Акіто стояло праворуч, біля вікна. Не рознімаючи рук, ми перетнули приміщення й підійшли до ширми, що відокремлювала його від решти пацієнтів.

— Привіт, це я, — промовила Акарі. — Ми заходимо.

Відповіді не було, але присутність когось всередині відчувалася фізично. Акарі відсунула завісу, і ми опинилися в обмеженому просторі біля ліжка. Акіто лежав горілиць, не спав. До його руки була під’єднана крапельниця.

— Я не дозволяв заходити, — пирхнув він, кинувши на сестру зневажливий погляд. Та помітивши мене слідом за нею, він на мить онімів від подиву.

— Гей, ти ж… Фунамі, так? — запитав він.

— Він самий, — відрізав я.

— Мати казала, що це ти мене знайшов і викликав швидку. Я твій боржник, чувак.

— Забудь… Не варто про мене думати. Твоя увага зараз потрібна іншій людині.

Я зиркнув на Акарі, даючи їй знак. Вона знову набрала в легені повітря.

— Акіто, нам треба поговорити, — почала дівчина.

— …Та невже? Про що? — його голос миттєво став ворожим.

— Про те, що ти накоїв два дні тому… Ні, про все те, що ти робив останні роки. Про цькування, нічні гулянки, рабську працю, до якої ти мене змушував, про вкрадені гроші… Цьому має настати край. Я більше не терпітиму такого ставлення, — заявила вона. Акіто помітно знітився, але Акарі не збавляла оберти: — Я розповіла Канае-куну про все.

— Гм. Що, ви тепер парочка? То ось чому за руки тримаєтесь. Лікарня — не найкраще місце, щоб виставляти почуття напоказ, — уїдливо хмикнув він.

Це стало останньою краплею. Образ ‘правильного хлопця’, працьовитого пітчера, який я так старанно намагався вберегти у своїй пам’яті, остаточно розсипався на порох. Було очевидно: він прекрасно пам’ятав усю ту ницість, яку чинив із сестрою, але замість каяття лише віджартовувався її коштом. Кров закипіла в жилах. Відпустивши руку Акарі, я впритул підійшов до ліжка й подивився на нього зверху вниз.

— Слухай, ти перетворився на справжнє лайно, — сказав я без тіні сумніву. — Що, в біса, з тобою сталося?

— Перепрошую?! — Обличчя Акіто спалахнуло від люті.

— Що чув. Ти — шматок лайна. Скільки гидот накоїв власній сестрі, і не можеш вичавити з себе бодай нікчемного вибачення? Невже ти справді вважаєш, що маєш право поводитися як останній покидьок лише тому, що проґавив свій шанс стати зіркою спорту?

— Ти на щось натякаєш, друже..?

— Взагалі-то так. Послухай сюди: спробуй ще хоч раз зачепити Акарі, і це закінчиться для тебе кепсько, ‘друже’. Я прибіжу з величезною каменюкою і розіб’ю тобі голову — точнісінько так, як ти сам колись вчив мене розправлятись із тими, хто задирає.

— Ні, тобі варто послухати, придурку… Ти, мабуть, не тямиш, із ким зв’язався.

В очах Акіто спалахнула лють. Він рвучко підвівся і спробував схопити мене за комір… але чи то через алкогольне отруєння, чи то через роки без спорту, його хватка виявилася жалюгідною. Я без зусиль відштовхнув руку Акіто, від чого він втратив рівновагу і повалився з ліжка на підлогу.

— Гр-х… — вирвалося в нього від удару об підлогу.

Трубка крапельниці вискочила, і по руці потяглася цівка крові. Я не збирався добивати хвору людину, тому простягнув руку, щоб допомогти підвестися. Він з огидою її відштовхнув.

— Не чіпай мене, — просичав Акіто, стоячи на карачки й дряпаючи нігтями підлогу. — Ви всі тільки й шукаєте приводу, щоб дивитися на мене зверхньо… Відтоді як кинув бейсбол, я для всіх лише одне суцільне розчарування. Це все маячня… Це несправедливо, дідько…

Він підвів голову і подивився на мене з відчаєм. Його погляд був сповнений ненависті, та водночас у ньому було щось напрочуд жалюгідне.

— Ти хоч уявляєш, як це? — вигукнув він. — Коли єдине, чому ти присвятив усе життя, виривають у тебе з-під ніг? Уявляєш?!

— …Ні, не уявляю. Але життя не обмежується бейсболом. Не кожен зустрічний збирається судити про тебе лише за тим, наскільки ти вправний пітчер.

Я знову простягнув йому руку, але він проігнорував її й самотужки сів на ліжко. Тієї ж миті біля дверей почувся жіночий голос — хтось прийшов. Голос здався мені знайомим. Здогадка підтвердилася, щойно завіса відсунулася.

— Вибач, що так довго, мені довелося… Ой, що тут коїться?

Це була Хаясе; у правій руці вона невпевнено тримала дві бляшанки кави. Схоже, вона прийшла провідати його ще до нашого візиту.

— Ого, Акіто! Ти в порядку? Ти що, випав із ліжка?

Вона поставила каву на матрац і присіла поруч, закидаючи його руку собі на плече, щоб допомогти підвестися.

— Облиш, — прогарчав він.

— Ну не будь таким занудою. Ти ще слабкий, усе гаразд, — сказала дівчина, допомагаючи йому вмоститися зручніше, і нарешті повернулася до нас. — О, Акарі-чян! Рада тебе бачити! А хто це з тобою..?

«Ой» — подумки скривився я. Вже забув. А потім до мене дійшло: у цій оновленій часовій лінії ми з нею ще справді не бачилися. Ну звісно. Тільки-но я збирався представитися, як Хаясе видала короткий, писклявий зойк.

— Акіто! Ти ж стікаєш кров’ю! Чорт, треба негайно кликати медсестру!

— Та облиш. Нічого страшного… — спробував відмахнутися той.

— А от і ні, ковбою. Це треба оглянути, і негайно, — вона натиснула кнопку виклику біля подушки, кинувши на нього суворий погляд. — Присягаюся, ти завжди був таким. Упертий у найбезглуздіших дрібницях. Ось чому всі рано чи пізно починають тебе цуратися.

— Ну то й що? Хіба не байдуже?

— Мені не байдуже! Тобі треба нарешті навчитися слухати добрі поради, заради всього святого. Спробуй хоч трохи відкритися людству. Ти лише сам собі життя псуєш, відштовхуючи всіх навколо. Хоч раз думав, що сталося б, якби тобі тієї ночі не пощастило і тебе не знайшли? Тобі таке взагалі спадало на думку?!

Раптом у її очах заблищали сльози. Акіто помітно зніяковів.

— Пфе, та… та припини… Нічого ж не сталося. Глянь на мене — я живий-здоровий, хіба ні?

— Ти міг померти, Акіто! — вигукнула Хаясе.

Він аж зіщулився. Якусь мить його погляд розгублено блукав палатою, але зрештою він здався і роздратовано почухав потилицю.

— …Гаразд, пробач. Оце так сцена.

Це було сказано майже пошепки, але він таки попросив вибачення. Навколо ліжка запала приголомшена тиша, яка тривала, аж поки не зайшла медсестра. Акіто спершу неохоче щось бурмотів їй у відповідь, але Хаясе так ляснула його по спині, звелівши відповідати детальніше, що він — неймовірно! — почав поводитися цілком притомно. Поки я спостерігав за їхньою перепалкою, відчув, як Акарі легенько штурхнула мене в бік.

— Нам краще піти, — запропонувала вона.

— …Згоден, — підтримав я.

«Принаймні з Хаясе він у надійних руках» — подумав я. Попрощавшись із ними обома, ми залишили палату.

Пором на Содешіму був майже порожнім; мабуть, тому що був розпал робочого дня. Пасажирів можна було перелічити на пальцях однієї руки. Ми з Акарі вмостилися поруч на центральних місцях.

— Ще раз дякую, Канае-кун, — раптом сказала вона без жодного вступу.

— Гм? За що саме? — поцікавився я.

— За те, що пішов зі мною в лікарню, дурнику. І… за те, що заступився перед братом.

— А, це… Не варто подяки. Шкода тільки, що не вдалося вибити з нього вибачення…

Зрештою, головною метою дня було розставити всі крапки над ‘і’, проте впевненості, що нам це вдалося, бракувало.

— Ну, мені принаймні стало легше. Сама я б на таке ніколи не наважилася, — промовила вона. Кутики її вуст сіпнулися вгору. Це був лише натяк на усмішку, та й того було цілком достатньо. Бачити Акарі знову щасливою — вже само по собі найкраща нагорода.

— Якщо він знову почне дошкуляти — одразу кажи. На твоє щастя, відтепер я житиму зовсім поруч.

— Стривай, що? — вона розгублено поглянула на мене. — Тобто ти не повертаєшся до Токіо?

— Ні. Кидаю навчання, щоб залишитися тут, на Содешімі, разом із тобою… Хіба я не казав про це тоді на даху?

Її очі округлилися від подиву.

— Я була впевнена, що це просто блеф, аби вмовити мене не стрибати…

— Зовсім ні. Я б не став брехати в такий критичний момент.

— І ти вже подав документи на відрахування?

— Поки ні. Гадаю, залагодити це можна й телефоном.

Звісно, на практиці все навряд чи виявиться так просто. Очікувався шалений опір не лише з боку батька, а й від учителів. Проте рішучості вибороти право розпоряджатися власною долею не бракувало.

— Тоді забудь про це. Тобі не треба кидати школу, — відрізала Акарі.

— Га? — я закляк, геть збитий з пантелику. Серед усіх, від кого можна було чекати протесту, Акарі точно не входила до цього списку.

— Розумієш, у перспективі це лише все ускладнить, хіба ні? Чим би ти тут займався після повернення?

— Ну… Мабуть, пішов би до школи Содешіми?

— А після її закінчення?

— Чесно кажучи, так далеко я ще не заглядав…

— Ти вже на шляху до престижного коледжу, Канае-кун. Не варто марнувати таку можливість. Не зрозумій неправильно, мені дуже приємно, що ти готовий на такий вчинок, але я почуватимуся жахливо, якщо відмовишся від усього через мене.

— Гм-м…

Якщо замислитись, вона мала рацію. Можливо, покинути навчання — надто радикальний крок. Сумніви гризли й мене самого, а слова Акарі лише підштовхнули до думки, що ідею варто облишити. Проте відчуття власного боягузтва не зникало: як я міг просто втекти назад до Токіо після вчорашніх палких промов на даху? Як тепер спокутувати провину? Поки я розгублено мовчав, на обличчі Акарі з’явилася лагідна, спокійна усмішка.

— Усе добре, Канае-кун, — промовила вона. — Просто чекай на мене в Токіо, домовилися? Я приїду до тебе одразу після випуску.

— Але як же...

— Я впораюся. Якщо щось трапиться — ти дізнаєшся про це першим. Обіцяю, — вона стиснула мою руку, наче мати, що намагається заспокоїти стривожену дитину. Те, що розмова перетворилася на втішання моїх почуттів, змусило мене почуватися жалюгідним невдахою. Та Акарі мала рацію: план і справді був не надто продуманим. До випуску залишався всього рік. Якщо ми витримаємо цю розлуку, то зможемо знову бути разом, нехай і через такий довгий час. Ця думка додала сил, і я відповів на її потиск.

— Гаразд. Але... обіцяй бути на зв'язку, навіть якщо все йтиме добре. Я теж буду тобі дзвонити.

— Звісно.

— І не виснажуй себе. Навіть якщо з навчанням щось не складеться — це не має значення. Ти все одно можеш приїхати й жити зі мною.

— Знаю... — Акарі сором’язливо кивнула.

Я прекрасно розумів вагу власних слів. Це було майже освідчення. Проте жодного зніяковіння не було — і не лише тому, що це вже було сказано їй одного разу, а тому, що це було щирою правдою. Я дійсно бачив наше спільне майбутнє у довгостроковій перспективі.

— Що ж, мабуть, доведеться знову почати збирати гроші, якщо я хочу колись туди дістатися, — не надто впевнено пробурмотіла вона.

— О, щодо фінансів можеш не хвилюватися. Я про все подбаю.

— Що? Ні-ні-ні. Я нізащо не зможу позичити в тебе таку суму, Канае.

— Це не пропозиція позичити. Ти заробиш їх сама, і це буде простіше простого. Обіцяю.

— …Про що ти? — Акарі з цікавістю схилила голову набік.

— Ну... — я промовив це якомога буденніше. — Ти коли-небудь грала в лотерею?

Наступний рік промайнув, наче одна мить.

Я прокинувся від солодкого сну під звук жвавих кроків, що відлунювали від дерев’яної підлоги в сусідній кімнаті. Ледь розплющивши очі, погляд втупився в білу стелю. Це не був будинок бабусі на Содешімі й не квартира батька. Це була наша нова оселя в самому серці Токіо.

Підвівшись із ліжка, я попрямував до вітальні. На кухні, вбрана в затишний кардиган, метушилася струнка постать із каштановим волоссям до плечей. Це була Акарі — тепер уже вісімнадцятирічна. Лише зупинившись біля плити, щоб налити олії на сковорідку, вона помітила мою присутність і обернулася з привітною усмішкою.

— О, дивись-но, соня прокинувся! Невже цього разу сам встав?

— Схоже на те. Не можу ж я вічно використовувати тебе замість будильника.

Я зайшов на кухню, щоб допомогти зі сніданком: розклав палички, приготував чай і насипав кожному по мисці рису. За мить вона приєдналася до мене на килимі, несучи на таці дві яєчні. Ми всілися одне навпроти одного за нашим скромним обіднім столом. В унісон стисли долоні в традиційному жесті вдячності, підхопили палички й взялися за їжу.

Минуло два тижні відтоді, як ми з Акарі почали жити разом. Повільно снідаючи, я прокручував у голові події року, що минув після завершення ‘відкату’. Розповісти можна було про багато що, але найгучнішою подією став виграш Акарі в лотерею — хоча везіння тут було ні до чого. Я просто продиктував їй ті виграшні номери, які запам'ятав під час часових переносів. Спершу вона пручалася, вважаючи це шахрайством, але мені довелося неабияк постаратися, аби переконати її: ми не робимо нічого протизаконного. Я доводив, що після всього пережитого ми заслуговуємо на певну компенсацію, і що ці гроші підуть на добру справу, а не на безглузді розкоші. Зрештою Акарі здалася і неохоче купила той самий квиток. Завдяки цьому наше фінансове майбутнє було забезпечене.

Щодо навчання, то Акарі вступила до університету виключно завдяки власним зусиллям. Вона працювала на виснаження, виграла окружні змагання минулого літа, а потім гідно виступила на національному рівні, отримавши спортивну квоту. Всі іспити вона склала блискуче і була зарахована до омріяного закладу як пріоритетна абітурієнтка. Я досі пам'ятав той емоційний дзвінок, коли Акарі дізналася новину. І ось тепер, за кілька місяців, ми нарешті возз’єдналися в Токіо. Спільний побут ладився чудово — ми виявилися набагато суміснішими, ніж я міг уявити. Навіть якось лячно наскільки.

— Фух, було смачно, дякую, — мовив я, доївши й віднісши посуд до мийки. Коли я повернувся до кімнати, Акарі вже відклала палички й зосереджено втупилася в телефон. — Що там таке? Щось трапилося?

— Так, мама щойно написала. Глянь-но на це, — Акарі простягнула мені телефон. На невеликому екрані світилася фотографія Акіто та Хаясе, які усміхалися в обіймах одне одного. Під фото був підпис: «Вгадайте, хто це в нас зібрався під вінець!».

— Ого. Оце так новина, — мовив я, хоча насправді не був аж надто шокований. Акарі розповідала, що після того випадку з алкогольним отруєнням Хаясе з новими силами взялася ставити Акіто на ноги. З тих дрібниць, що до мене долітали, я б не сказав, що він став зовсім іншою людиною, але його поведінка явно змінилася на краще. Тепер Акіто мав постійну роботу в крамниці алкогольних напоїв, що належала родині Хаясе, і поступово виплачував той мільйон єн, який колись украв у сестри.

— Скажи? — відгукнулася Акарі. — Оце так швидкість, самій не віриться.

— Так, ці двоє точно часу не гаяли… Скільки вони разом, рік?

— Навряд чи більше. Але знаєш… є дещо, що дивує мене значно сильніше, — вона подивилася мені прямо в очі, ніби щойно усвідомила щось надважливе. — Якщо бути чесною з собою, я досі не зовсім пробачила братові все те, що він мені заподіяв. Але коли щойно прочитала це повідомлення, то на мить… на одну коротку мить… відчула за нього щиру радість. Від самого серця.

Акарі виглядала трохи розгубленою, ніби не знала, як тлумачити ці незвичні емоції. Як можна радіти за людину, яка її кривдила, яку вона ненавиділа настільки, що ледь не прирекла на смерть? Як на мене, це було промовистим доказом того, наскільки Акарі виросла.

— Гей, це ж чудово! Радій за нього, у цьому немає нічого поганого. Навпаки, це дуже зрілий вчинок з твого боку. Пишаюся тобою.

Я щиро й широко всміхнувся Акарі, і вона відповіла мені тим самим — її посмішка була сповнена сили людини, яка зуміла здолати неймовірні труднощі.

Ми разом прибралися після сніданку, зібралися до навчання і вийшли з квартири. День видався чудовим: теплим і без жодної хмаринки на небі. Діставшись найближчої зупинки, ми сіли в автобус, який за двадцять хвилин висадив нас прямо перед головним входом до університету. Коли я ступив на тротуар, повз мене, прямо перед самим носом, пролетіла пелюстка вишні. Я спробував простежити за нею поглядом, але вітер підхопив її й поніс високо в небо, де вона зрештою зникла.

— Канае-кун, швидше! Ходімо! — гукнула Акарі, простягаючи руку.

— Так, вибач. Уже йду.

Тримаючись за руки, ми зробили перші кроки на територію кампусу — разом. Цегляна дорога була не надто широкою, а обабіч неї вишикувалися ряди величних сакур. Над нами розкинулося ніжно-рожеве склепіння; нескінченний дощ із пелюсток опадав на землю, наче легкий пухнастий сніг. У брошурі я читав, що цю стежку, яка вела від входу до головного корпусу, студенти та викладачі лагідно називали ‘Тунелем сакур’. Вони вже відцвітали, але видовище все одно було захопливим.

Раптом Акарі зупинилася. Здивований, я повернувся до неї. В її очах блищали сльози, а обличчя осяяла тепла, природна й абсолютно щира усмішка.

— Що таке? — запитав я.

— Нічого, просто… я справді щаслива зараз. Розумієш?

Я відчув, як її долоня в моїй руці стала теплішою.

— Справді? Що ж, тоді чекай, — промовив я, — бо все найкраще ще попереду.

Акарі з ентузіазмом кивнула, і ми знову рушили з місця, йдучи рука об руку назустріч нашому майбутньому. З високо піднятими головами ми впевнено дивилися у завтрашній день — і жодного разу не озирнулися назад.