2 листопада 2095 року. Уся країна перебувала у гарному настрої завдяки перемозі у битві.
Позавчора ввечері в новинах повідомили, що Сухопутні сили оборони Японії знищили флот Великого Азійського Альянсу разом із їхньою базою, використовуючи секретну зброю. А пізно вчора ввечері з’явилася сенсаційна новина про те, що Пекін звернувся до Вашингтона з пропозицією про посередництво у встановленні миру. Дехто сумнівався у правдивості цієї новини, зважаючи на надзвичайно стрімкий розвиток подій, але лише небагато громадян зберегли таку спокійну здатність до логічного мислення.
Багато японців перетворилися на імпровізованих військових коментаторів; хлопці, які зазвичай не цікавилися політикою, голосно обговорювали в школі дипломатію та реалістичну політику сили.
Цього разу роздратовані й стурбовані погляди дівчат не змогли їх зупинити.
Звісно, це відбувалося не лише в школі. Зітхнувши, дивлячись на артистів на екрані та їхню безвідповідальну веселість, Маюмі Саеґуса вимкнула телевізор.
*
Зараз була 10:00 ранку. З огляду на те що сьогодні був будній день, зазвичай о цій порі слід було би бути в школі. Але, як і вчора, у всіх магічних закладах, які були причетні до Інциденту в Йокогамі, був вихідний, і Перша старша школа магії не стала винятком.
Як людина, яка готувалася до вступних іспитів до університету на початку наступного року, вона мала неоднозначні почуття щодо того, що їй довелося взяти вихідний від навчання. Але як людина, яка не тільки була присутня під час інциденту, а й відігравала в ньому ключову роль, вона вирішила відпочивати, коли тільки могла.
…На жаль, вона не могла змусити себе розслабитися.
— Міс, вибачте, що перериваю ваш відпочинок.
“Вона знала, що я вимкнула телик?” — подумала Маюмі, почувши голос економки, що вчасно пролунав у домофоні.
— Я зараз підійду, — відповіла вона, встаючи з крісла. Насправді їй достатньо було лише наказати інтерфейсу розпізнавання голосу ХАРу відімкнути двері, але з якоїсь причини вона вирішила підійти й відкрити їх сама.
По той бік стояла економка, призначена для виконання її особистих потреб. Деякі субкультури, які й досі мають широку підтримку, могли б описати її за одягом, який вона носила, як щось, що починається на «п», закінчується на «а» і доповнюється шанобливим «сан»… Проте це була практична уніформа, спідниця якої сягала до ікор, а комір закривав шию аж до основи, без жодного великого вирізу ззаду.
Та й узагалі, у цьому будинку присутність економки в такому одязі не була анітрохи незвичайною.
— Що таке? — запитала Маюмі у неї, якій було близько двадцяти п’яти років, і яка не мала жодних підстав вважати цей одяг дивним на той момент.
— Господар кличе вас.
Почувши це, Маюмі злегка нахмурилася.
«Знову?» — буркнула вона про себе. “Він уже вчора розпитував мене про кожну найменшу дрібницю.”
Однак наступні слова економки збили її з пантелику.
— Він чекає на вас у вітальні.
Попри це, вона не дала ніякого знаку, що збентежена.
“…У вітальні? А не в його кабінеті?”
Саме це питання зараз турбувало Маюмі.
— Це гість?
— Схоже на те.
Вона не могла назвати їхнє знайомство тривалим, але ця економка була призначена саме для неї. З цієї короткої розмови Маюмі зрозуміла, що вона не знала, хто цей гість.
— Будь ласка, скажи йому, що я зараз переодягнуся.
— Вам потрібна допомога?
Маюмі задумалася на мить, а потім до неї дійшло. У сучасному світі моди не так часто трапляються нагоди приміряти сукні, які не можна одягнути самостійно.
— Я сама. Постараюся виглядати достатньо офіційно.
Що означало, що помічниці було наказано запропонувати їй це. Як і очікувалося, економка ввічливо вклонилася у відповідь на її слова і пішла.
***
Піднявши до стегон спідницю сукні, що сягала щиколоток, і поправивши її край, оздоблений мереживом, Маюмі постукала у двері приймальні.
— Заходьте.
Голос звучав так, ніби долинав ізсередини кімнати, але насправді це був вбудований у дверну панель плоский динамік, який відтворював запис голосу її батька з такою точністю, що його майже неможливо було відрізнити від його справжнього голосу. Як член його сім'ї, вона знала, що він поводиться з нею офіційно.
Очевидно, сьогоднішній гість був не з тих, з ким можна було говорити надто відверто.
— Вибачте, будь ласка.
Надягнувши маску, на 20 відсотків більш дамську, ніж зазвичай, вона знизила тон і тихо увійшла до кімнати.
Не піднімаючи очей, вона поглянула на обличчя гостя.
Чоловік і жінка, що сиділи навпроти її батька, були їй добре знайомі. І це була не та знайомість, яка спонукала її радо їх вітати. Втім, вона й не відчувала до них ненависті.
Але, не промовивши ні слова, Маюмі надягла на обличчя доброзичливу посмішку, підійшла до батька і витончено вклонилася двом гостям.
— Ласкаво просимо, містере Хірофумі. Давно не бачила вас, міс Міо.
Молодий чоловік встав, ще до того, як вона звернулася до нього. А от жінка, яка виглядала як юна дівчина, залишилася сидіти. Ніхто тут не здивувався цьому.
Зрештою, Міо Іцува сиділа не на дивані, а в інвалідному візку.
Однак її брат Хірофумі Іцува, здавалося, відчував провину через це, хоча й не настільки, щоб вважати це грубістю. Його відповідь на привітання була дещо двозначною.
— Так, дякую, міс Маюмі.
— Будь ласка, сідайте. І ви можете спокійно залишатися сидіти, міс Міо.
— Дуже дякую, міс Маюмі. І так, минуло вже багато часу.
Насправді здавалося, що саме Міо раптово перейшла в наступ. Вона відповіла на слова Маюмі ангельською посмішкою.
Як і кожного разу, коли вони бачилися, коли вона сідала на своє місце в той самий момент, коли Хірофумі знову сідав, їй не могла не виникнути думка, чи справді ця жінка старша за неї.
Міо Іцуві цього року виповнилося двадцять шість. Це був незаперечний факт. Але факти відходили на другий план, коли бачиш її наживо.
Вона була лише на один‑два сантиметри нижчою за Маюмі, але на цьому їхня фізична схожість і закінчувалася. Одним словом, вона була незрілою. Їй явно бракувало жіночності.
У дійсності її ноги ще могли рухатися. Але через неймовірно слабке здоров’я її тіло не витримувало тривалих прогулянок.
Вона почала користуватися інвалідним візком після того як їй виповнилося двадцять, але завжди була кволою, ніколи не могла багато займатися фізичними вправами. Це означало, що вона мало їла, а це, у свою чергу, означало, що вона ніяк не могла одужати. Це було замкнене коло. Її недорозвинена фігура була наслідком цього.
Наскільки можна було судити з її одягу, у неї також були дуже маленькі груди. Настільки маленькі, що назвати їх відсутніми не було б перебільшенням. Її талія також була стрункою, як у молодої дівчини. Судячи суто з розмірів, її тіло нагадувало тіло юної дівчинки‑підлітка.
Її риси обличчя були такими ж дитячими, як і її статура. Її зовнішність у поєднанні з фігурою якось створювала враження людини, яка ще не була повністю «жінкою».
Проте, незважаючи на її юний вигляд, після закінчення університету вона не могла багато виходити на вулицю, і, судячи з усього, більшість занять в аспірантурі вона проходила онлайн. Що могла робити тут така людина, як вона?
“Я майже впевнена, що вона тут не тільки через містера Хірофумі», — подумала вона про себе.
— Ми прийшли сьогодні, щоби попрощатися, — почала Міо, мабуть, відчувши сумніви в очах Маюмі й випередивши їх.
— Ви повертаєтеся додому? — запитала Маюмі, придушуючи легку паніку, яку відчула, коли її прочитали наче відкриту книгу ― хоча для цього не було жодних підстав.
Головний будинок родини Іцува знаходився в префектурі Ехіме, але з того часу, як Міо довелося переїхати до Токіо, щоб доїжджати до університету, вона мешкала в окремій квартирі. Після того, як вона закінчила аспірантуру, її молодший брат Хірофумі щойно вступив туди, тож вони все ще жили разом.
— Так, але перед тим… — Міо зробила паузу, а потім посміхнулася тією класичною посмішкою «я щось приховую». На обличчі Хірофумі також з’явився незадоволений вираз, хоч і дуже ледь помітний. — Мене відправляють у відрядження.
— Відправляють… Ви їдете на війну?! — вигукнула Маюмі, не втримавшись, коли збагнула, що означає це слово. — Вибачте. Але чи можу я запитати, чому..?
Швидко вибачившись за свою нечемність, Маюмі здивовано поглянула на Міо та свого батька.
— Публічне оголошення відбудеться наступного тижня, але це офіційне рішення, — відповів її батько. — Міс Міо спочатку вирушить на базу в Сасебо, а потім вони разом із ВМС Японії відправляться на захід морським шляхом. Навіть нам не повідомили про їхній пункт призначення, але мета цього походу ― переконати ВАА укласти мирний договір… Я знаю, що не треба цього говорити, але нікому не кажи, доки не буде офіційного оголошення.
— Так, я розумію, — одразу кивнула Маюмі на нагадування батька. Проте єдине, що її переконало, ― це частина про «нікому не казати».
Маюмі знала, чому військові залучили Міо. Вона була однією з лише тринадцяти публічно визнаних магів стратегічного класу у світі, яких, ймовірно, налічувалося менше п’ятдесяти, включаючи тих, хто переховувався або кого приховували. Вона була єдиною користувачкою магії стратегічного класу в Японії, яку японський уряд офіційно визнав.
Її стратегічне заклинання, «Безодня», було призначене головним чином для перехоплення морських сил, але воно мало більш ніж достатній руйнівний потенціал як засіб для атаки наземних позицій. Сам факт її присутності у військових неодмінно мав би чинити величезний тиск на ворога.
Але цього разу Маюмі відчула, що навіть ця причина не була достатньо логічною. Попередня військова операція розпочалася з вторгнення на узбережжя Йокогами і закінчилася повним знищенням південного краю Корейського півострова. Фактично, ця справа завершилася 31 жовтня. Доки Японія не прагнула більших результатів, таких як отримання територій у відповідь, контрнаступ більше не був стратегічно необхідним. Без наміру діяти так агресивно, Маюмі мусила визнати, що супровід Міо протягом кількох тижнів, коли її здоров’я було таким непевним, приносив більше мінусів, ніж плюсів.
Маюмі не могла чітко сформулювати свої думки, щоб висловити їх словами, але саме таке відчуття дивного дискомфорту вона зараз і відчувала.
— Я поїду разом із сестрою.
Мабуть, він теж відчував подібне незадоволення. Але тепер, коли уряд прийняв рішення, а глава роду Іцува його схвалив, Хірофумі не міг його скасувати. Родина Іцува визначила, що він стане наступним главою сім'ї, але він ще не був фактичним главою, тож заперечення на цьому етапі не змінило б ситуацію. Натомість на його обличчі було чітко видно рішучість хоча би піти разом із сестрою та допомогти їй.
— Хоча, насправді…
Коли з обличчя брата зникла похмурість, Міо, мабуть, бажаючи підбадьорити його, змінила тон на легкий та веселий.
— Я просто хотіла, щоб міс Маюмі стала дружиною мого брата.
Це було більш ніж ефективно для зміни настрою. Тільки в прямо протилежному напрямку, ніж вона мала на меті.
Вони не могли з цього сміятися ― піднімати цю тему, зважаючи на те, про що вони щойно говорили, зазвичай називали «прапором смерті».
— Міо…
— …Пробач.
Коли в повітрі стало відчуватися все більше напруження, Міо, збентежена його суворим голосом, знітилася й похмуро опустила голову.
— Ну у будь‑якому разі, ми зможемо поговорити про це пізніше, коли повернеться Хірофумі, — швидко втрутився Коїчі, можливо, з почуття відповідальності як господар.
Міо знову посміхнулася, хоч і слабко, тоді як Хірофумі та Маюмі, намагаючись вирішити, яке обличчя зробити, зрештою залишилися зовсім беземоційними.
Ось чому Маюмі сказала, що давно не бачила Міо, але не бачила Хірофумі. Причина, яку вона випадково придумала собі, полягала в тому, що Міо просто не прийшла разом із ним.
Хірофумі був одним із кандидатів на її руку. Насправді, оскільки Хірофумі практично був главою сім'ї Іцува, то, мабуть, правильніше було б сказати, що Маюмі була однією з кандидаток на його руку. Обоє були прямими нащадками Десяти головних кланів, обоє були приблизно одного віку, він був спадкоємцем, а вона ― старшою дочкою, у якої був старший брат, який мав успадкувати все. Умови були сприятливими.
Чесно кажучи, Кацуто з сім'ї Джюмонджі відповідав тим самим умовам, і Коїчі мав намір видати Маюмі заміж або за Хірофумі, або за Кацуто. (Масакі з сім'ї Ічіджьо був виключений через те, що був молодшим.)
Звісно, у неї були свої думки. На заваді стояли інші переговори про шлюб, від яких вона не змогла б відмовитися, тож справа ще не дійшла до заручин. Проте Хірофумі та Маюмі кілька разів обідали разом в одному з будинків їхніх родин і кілька разів ходили до театру. Однак, на відміну від думок дорослих, нікому з них це не було особливо цікаво, тому вони обоє зараз мали байдужі обличчя.
Проте Маюмі була достатньо розсудливою, щоб розуміти, що цей мовчазний ритуал лише погіршить настрій.
— То коли ви рушаєте? — запитала вона, намагаючись викликати їхній інтерес.
Хірофумі не зміг повністю приховати полегшення, яке відчув ― Маюмі не подобалися його слабкі захисні реакції в цьому плані ― коли відповів:
— Ми відправляємося до Сасебо на цих вихідних. Я чув, що з суші ми відпливемо наступної п’ятниці.
Маюмі, зі свого боку, не дозволила навіть миттєвому виразу обличчя видати своє незадоволення.
— Ой, це так раптово… Будьте обережні. Я чекатиму на ваше безпечне повернення.
Одягнувши бездоганну маску, схожу на котячу, вона глибоко вклонилася, не встаючи з місця.
— Дякую.
Дивлячись на свої нігті, вона подумки вирішила, що тепер може йти.
— Загалом, ми хотіли попросити вашої допомоги ще до початку цієї кампанії…
Тож коли вона почула цю пропозицію від Хірофумі, їй довелося трохи побороти себе, щоб не підвестися надто швидко.
— Ви маєте на увазі мене? — запитала вона, навмисно трохи по‑дитячому нахиливши голову, натякаючи, що вона нічого не може для нього зробити. Ця гра не збентежила б її кам’яного однокласника анітрохи, а її зрілий ― точніше, зухвалий ― молодшокласник розкусив би її і кинув би на неї холодний погляд. Хірофумі ж, не в змозі приховати своє занепокоєння, дозволив погляду блукати.
— Ну, коли він каже «допомога», він має на увазі, що ми хотіли б скористатися вашими знаннями.
Але це не спрацювало на Міо. Або це було неефективно проти представників тієї ж статі, або, незважаючи на її дитячу зовнішність, вона все ж була старшою сестрою.
— Зрештою, це, як ви сказали, дуже раптово. У нас не було достатньо часу, щоб підготуватися до цього.
— Я розумію, що ви маєте на увазі.
Міо приклала руку до щоки, ніби щиро занепокоєна. Це додавало їй трохи дорослості, але водночас виглядало так, ніби дитина береться за надто складне завдання, тож у підсумку це виглядало скоріше зворушливо, ніж привабливо. Але Маюмі, не збираючись втрачати пильність, приховала свою обережність і кивнула.
— З магією борються магією, а з магами ― магами. Це загальна закономірність.
Хірофумі продовжив, отримавши підтримку (?) від сестри та відновивши спокій. Під «загальною закономірністю» він, мабуть, мав на увазі, що це однаково стосується і Японії, і ВАА, і будь‑якої іншої країни. Тлумачачи це саме так, Маюмі чекала на його наступні слова.
— Вони, скоріш за все, добре знають, що моя сестра буде з нами.
Маюмі висловила свою згоду. Японія й так не мала наміру приховувати участь Міо. Їхній план полягав у тому, щоб зареєструвати Міо та Хірофумі у списку високопоставлених осіб, які мають право брати участь у бойових діях.
Засіб стримування спрацює лише тоді, коли ворог знатиме про них. Секретна зброя, у найсправжнішому сенсі, не може використовуватися як інструмент переговорів для схиляння ворога до компромісу.
— Вони повинні розуміти так само добре, як і ми, що морські сили безсилі проти її «Безодні». Тому ми передбачаємо, що вони використовуватимуть повітряні сили та магію як основу своїх перехоплювальних сил.
Заклинання типу переміщення стратегічного класу «Безодня» спричиняло обвалення поверхні моря у сферичну форму в радіусі від кількох десятків метрів до кількох кілометрів. Військові кораблі, що опинялися у зоні дії «Безодні» на воді, ковзали б по крутому океанському схилу або просто падали, а також переверталися чи тонули у гігантських хвилях, спричинених поверненням поверхні води до нормального стану після скасування заклинання. «Безодня» радіусом в один кілометр створював півсферу глибиною в один кілометр у найнижчій точці, що з легкістю могло поглинути підводні човни.
При занадто малій відстані витіснена вода піднімалася хвилею ще до закінчення дії заклинання, завдаючи шкоди також союзникам. Незважаючи на цей недолік, стратегічна магія Міо з дальністю дії в десятки кілометрів вважалася заклятим ворогом будь‑яких військово‑морських сил, як над, так і під водою.
Однак, водночас «Безодня» Міо була абсолютно неефективною проти повітряних сил. Вона могла активувати її лише на суцільній водній поверхні, а щоб атакувати наземний об’єкт, їм довелося б заздалегідь закачати достатню кількість підземної води. Її використання мало багато обмежень.
Хірофумі знав склад ворожих сил, бо в них не було іншого вибору.
— Ми можемо залишити боротьбу з їхніми повітряними силами на розсуд СОЯ, але про заходи протидії магам доведеться думати самостійно.
Це теж було незаперечним фактом.
Незалежно від формальностей, по суті справи не мало значення, чи належав ти до уряду, військових чи був цивільною особою. Усі японські маги, як сучасні, так і давні, належали до спільноти, на чолі якої стояли Десять головних кланів, і вони дотримувалися автономії. Маги СОЯ, звісно, теж були б серед них, але належали б до тієї самої категорії.
— Міс Маюмі, у Йокогамі ви були свідком магії ворога та магії наших союзників, яка їх перемогла, чи не так? Ми хотіли б, щоб ви розповіли нам про те, що вам відомо про тенденції у заклинаннях ворогів та про ефективну магію, яку можна проти них застосувати.
Це було справді складне, тривожне питання. Не було жодних підстав сумніватися в необхідності надати інформацію. Вона не могла відмовити, і це не було тим, від чого вона мала відмовлятися ― але все одно.
— …Я не бачила багато магії ворога, оскільки перебувала дуже далеко в тилу. Єдиний раз, коли ми насправді зіткнулися, це було коли снайпери атакували наш вертоліт.
Насправді був і другий випадок ― коли вона знищила вертикальний танк, ― але вона не брехала навмисно. Просто це не справило на неї особливого враження.
Хірофумі, звісно, не сумнівався в її словах, але відповідь його не задовольнила.
— Я чув, що ви до самого кінця намагалися вивести звичайних людей.
«Звичайні люди» означало немаги. Це було упередження ― вважати магів чимось особливим, а тих, хто не був магом, ― безсилими. Маюмі завжди вважала, що така точка зору лише погіршує ситуацію для обох сторін. Але зараз був не час на це вказувати.
— Ви неправильно зрозуміли. Це сталося аж наприкінці… І саме мої однокласники та молодші учні стримували ворогів, поки ми чекали на вертоліт.
— Тоді можете познайомити нас із цими людьми? Особливо з першачками, які реально билися проти магів ВАА?
Насамперед Маюмі спав на думку один зрілий, зухвалий, але все ж надійний хлопець із молодшого класу. Новенький, який перетворив велику вантажівку на пил, якого огортали яскраво сяючі псіони, і який застосував техніку зцілення, що була не менш ніж дивом.
Але за мить, майже одночасно, їй згадалося просте словосполучення «державна таємниця», яке паралізувало її, не даючи змоги вимовити ні слова.
— Міс Маюмі?
Міо кинула на заціпенілу дівчину сумнівний погляд. Втім, не лише вона мала підозру на обличчі. Хірофумі, очевидно, теж ― але Маюмі почала панікувати, побачивши, що і її батько має сумніви.
— О, ну, це… Якщо ви навідаєтеся до сім'ї Джюмонджі, думаю, вони зможуть розказати вам деталі.
— Кацуто, так…
Хірофумі аж ніяк не був злісною людиною. Насправді він був цілком приємним молодим чоловіком. Але вже деякий час Маюмі вважала його, у звичайному розумінні, занадто хорошим.
Вона знала, що він відчував конкуренцію та комплекси меншовартості щодо хлопця, який був на два роки молодший за нього, і розуміла, що не може його за це звинувачувати. Але з огляду на обставини, виявляти ревнощі було з його боку не дуже похвально. Особливо виявляти їх настільки, що це помітила б набагато молодша дівчина.
Маюмі подумки поставила собі оцінку «задовільно», а потім знову вдала з себе невинну.
— Щодо інших, хто міг би допомогти… Марі Ватанабе, Кей Ісорі та Канон Чійода, всі вони із Сотні. Якщо хочете, я можу зв’язатися з ними.
— Так, будь ласка.
Та коментуючи лише його недоліки, вона сама втратила настрій.
У діловому тоні Маюмі перерахувала імена, а потім пообіцяла організувати для них зустріч.
***
Після цього Маюмі одразу зателефонувала Марі, Кею та Канон (Кацуто не було вдома). Домовившись про зустріч з усіма ними, вона разом із батьком провела брата і сестру Іцува.
Насправді вона хотіла трохи перепочити. Але, судячи з виразу обличчя батька, здавалося, що їй доведеться почекати ще трохи, перш ніж її відпустять.
— Маюмі, я хотів би з тобою поговорити, якщо у тебе є час.
Як і очікувалося, після того, як вони вийшли з вестибюля розміром з готель і повернулися до передпокою, який був достатньо великим, щоб влаштувати там бал, Коїчі зупинив її.
— Поговоримо в моєму кабінеті.
Не чекаючи на відповідь, він одразу ж рушив уперед.
Зовнішність Коїчі сильно нагадувала елітного бізнесмена з другої половини минулого століття. Якщо б довелося описати детально, то найвиразнішою рисою його статури була стрункість, а риси обличчя здавалися скоріше привітними, ніж величними. Його тон голосу був м’яким, але його манера бути главою сім’ї, не даючи родичам вибору в таких справах, дуже нагадувала інших глав Десяти головних кланів.
Приймати безглузду бунтівну позицію теж не було в стилі Маюмі. Все ще одягнена в довгу, задушливу сукню, яку вона зазвичай не носила, вона пішла за батьком.
*
У кабінеті стояли лише класичні книжкові полиці, імпозантний стіл і одне шкіряне крісло з високою спинкою. Коїчі одразу сів у крісло, а це означало, що Маюмі доведеться слухати його, стоячи. Це було звичною справою, тож на той момент вона не переймалася цим.
— Я не почув імен першокласників у списку, який ти надала, — без жодних вступних слів почав Коїчі, звертаючись до доньки, що стояла за два метри від нього. — Я чув, що молода леді Чіба та другий син сім'ї Йошіда теж відіграли чималу роль.
“Мій батько‑танукі”, — подумала Маюмі. Зовні він більше нагадував лисицю, ніж танукі, і більше вовка, ніж лисицю, але вона була переконана, що коли йшлося про її батька, зовнішність не відповідала внутрішньому змісту.
— Як ти знаєш, вони ще всього лиш першачки, тому я подумала, що буде важко добре пояснити цю частину Хірофумі та Міо.
“А ти таки отримав детальний звіт від Накури, так?” — подумала вона, дивлячись, як батько каже «ах». Тільки вчора їй довелося пройти через допит, який почався майже так само. Він був упертим, більше схожим на мисливця, ніж на духа‑єнота.
— Але вони, здається, дуже добре билися як для першачків, чи не так? Особливо вона, та, що весь час крутилася на «Дев'ятці»…
— Ти маєш на увазі Міюкі?
— Так, так. Міюкі Шіба, правильно?
Їй здалося, що вона побачила, як блиснули його злегка тоновані оправи з штучного скла. Окуляри приховували його штучне праве око, але вона підозрювала, що в них також вбудовано якийсь спеціальний пристрій.
— Вона здається дуже талановитою дівчиною. Найкраща в класі цього року, віцепрезидентка учнівської ради ― і якщо все піде добре, вона стане президенткою ради, так само як і ти.
— Так, вона вкрай талановита. І дуже вродлива, до того ж.
— О, то навіть ти так вважаєш, Маюмі?
— Навіть як інша дівчина? Ну, на мою думку, її краса виходить за межі гендеру.
Губи Коїчі трохи пом’якшали.
У його лівому оці за окулярами не було видно ніякої плутаної хіті.
І це лише ще більше підсилило настороженість Маюмі.
— Ну‑ну… Вона не тільки володіє складними заклинаннями, такими як «Інферно» та «Ніфльгейм», а й може використовувати неймовірно потужну й унікальну екзотиповану магію… Я б хотів колись це побачити. Може, запросимо її сюди?
— Не знаю… Мені треба спершу її спитати.
— Правильно. Можеш спитати, чи має вона час? А в Міюкі є старший брат, так? Ти казала, що він допомагав тобі під час «Дев’яток», пам’ятаєш? Це гарна нагода, тож я хотів би запросити їх сюди разом, частково щоб подякувати йому.
Його привітна посмішка не давала іншим зрозуміти його внутрішніх думок. Його тоновані лінзи не давали їм побачити наміри в його очах. Однак ― вони знали одне одного все її життя. У вісімнадцять років будь‑які односторонні стосунки, де лише один міг бачити наскрізь іншого, мали б змінитися.
“То така була його мета..!”
У вертольоті вона змусила Накуру пообіцяти зберегти це в таємниці. Історія щодо унікального заклинання Тацуї не мала дійти до вух її батька.
Але вона не думала, що до нього це не дійшло.
Вона не була оптимісткою.
Накура був хитрим старим лисом; він натякнув би своєму роботодавцю на приховану правду таким чином, щоб не порушити свого обов’язку зберігати таємницю. А її батько був загартованим у боях ветераном; він витягнув би з нього будь‑яку інформацію, яку міг.
Її батько підозрював його ― Тацую Шібу.
Підозрював його в чомусь, чого він не знав, у чомусь, чого він ще не збагнув.
Бажання дізнатися про це тліло й у Маюмі, але її бажання залишити таємницю нерозкритою було все ж сильнішим.
Вона несвідомо боялася розкрити її й зруйнувати їхні нинішні стосунки.
— Про це мені теж треба буде спитати…
Ця відповідь була єдиним, на що вона зараз була здатна.
***
Просидівши деякий час у своєму кабінеті й дивлячись на стіл, глава сім'ї Саеґуса підвів погляд, почувши тихе стукання у двері.
— Заходьте.
На відміну від дверей вітальні, у дверях його кабінету не було вбудованого динаміка. Його тихий голос, майже нерозбірливий, логічно не міг проникнути крізь товсті двері у коридор.
Але стук не повторився, і двері кабінету безшумно відчинилися.
Увійшов дворецький середнього віку з акуратно зачесаним сивим волоссям ― Накура.
— Є якісь результати?
Його запитання було нечітким, але Накура, підійшовши до свого володаря, шанобливо простягнув йому карту пам’яті.
Коїчі взяв паперову картку з дрібними, мікроскопічними візерунками, поклав її на сканер і вивів розшифрований документ на дисплей, який був на столі.
— Окремий магічний батальйон 101‑ї бригади… Це недобре. Це ж той підрозділ, до якого Йоцуба так активно тягнуться, чи не так?
— Схоже, вони час від часу встановлюють контакт, але їхні цілі невідомі.
— Я б сказав, що є лише одна причина, через яку хтось із нас міг би зв’язуватися з військовими.
Коли Коїчі сказав тут «хтось із нас», він мав на увазі не лише сім'ю Саеґуса чи Десять головних кланів, а кожного мага в Японії.
Японські маги не прагнули державних посад. Десять головних кланів забороняли їм здобувати «публічний» вплив, схвалений державою.
Натомість вони забезпечили своє подальше існування, надаючи свої магічні здібності політикам, військовим, поліції та представникам ділових кіл ― людям, що мали різний вплив. Ставши інструментом, яким продовжували користуватися, а не одноразовим засобом ― ставши незамінним інструментом ― вони проклали собі шлях до статусу слуг, керованих господарем. Для цього їм були потрібні дві речі: продовжувати бути корисними та вважатися необхідними. Потрібні були тривалі, взаємовигідні стосунки.
Щоб їх здобути, їм треба було більше, ніж просто сила.
Найгостріші мечі несли в собі страх для користувача, що їхні клинки можуть обернутися проти нього. Тривалі, взаємовигідні стосунки мали будуватися на довірі, що зради не буде.
Якщо маг контактував з військовими, то це було для того, щоб здобути й зберегти довіру, побудувати взаємовигідні стосунки або зміцнити такі стосунки. Ця ідея була загальноприйнятою для тих, хто знався на справах магів.
Але Накура не погоджувався з тим, що сказав його володар.
— Генерал‑майор Саекі створив Окремий магічний батальйон з метою організації незалежних магічних сил Десяти магічних кланів. Його керівника, майора Кадзаму, відставний генерал‑майор Кудо та Десять головних кланів вважають ключовою фігурою. Йоцуба, може, і є вельми ексцентричними, але я схильний вірити, що навіть вони не змогли б використати його підрозділ у своїх цілях.
Коїчі нахмурився.
— …Я про це чую вперше.
— Окремий магічний батальйон ніколи раніше не мав значення для інтересів сім'ї Саеґуса.
“Тоді як ти про це дізнався?” — Коїчі хотів запитати, але стримався. Якщо Накура пояснить, що дізнався про це щойно, на тому й закінчиться. І хоча він давно служив сім'ї, Коїчі не вважав його одним із них. Накура, мабуть, відчував те саме.
— …Тоді чому Йоцуба контактує з ними?
Натомість він запитав про щось інше. І за мить він сам це зрозумів.
— Гадаю, ваші припущення правильні.
Накура не мав здібностей читати думки. Як і Коїчі. Але Коїчі був упевнений, що Накура дійшов того самого висновку, що й він.
Коїчі вийняв картку зі сканера, взяв її між вказівним і середнім пальцями правої руки, а потім безтурботно махнув рукою. Кинута паперова картка засяяла в повітрі й згоріла в одну мить.
Накура вклонився й обернувся, а потім висипав попіл у смітник.
***
У кутку просторої садиби сім'ї Саеґуса стояла будівля з довгим, струнким, прямокутним фасадом. Проста, але не груба, це був приватний тир родини Саеґуса.
Він належав родині, але був зведений насамперед для Маюмі. Його побудували п’ять років тому, коли Маюмі виграла свій перший кубок на національних змаганнях.
Відчуваючи наростаюче нервове напруження, Маюмі зачинилася у тирі одразу після обіду, і вже минуло три години. Один за одним вона піднімала свій спеціальний ПАВ, що виглядав як довгий посох із прикріпленою ручкою, і стріляла по мішенях.
Вона стріляла.
Вона знищувала.
Оскільки вона стріляла магією, а не справжніми кулями, її руки не втомлювалися, але психічна втома могла бути ще більшою.
Але в Маюмі накопичилося багато пригніченого смутку, і навіть ця виснаженість здавалася їй приємною.
Продовжуючи стріляти одна за одною, не зважаючи на темп, вона, не помітивши, перестріляла всі мішені. Вона поглянула на годинник і з запізненням здивувалася. Поставивши ПАВ на стійку, вона почала прибирати ― але далеко не просунулася.
— Сестричко, ми вдома!
Тільки‑но вона зняла окуляри, які також були інформаційним терміналом, як хтось раптом обійняв її ззаду, змусивши змінити плани ще до початку прибирання.
— Касумі, не підбігай і не обіймай її так. Ти їй заважаєш.
— Та перестань, Ідзумі. Не треба так скиглити.
— Бо ти постійно нечемна.
Вона не дуже переймалася цим ― просто вона спіткнулася ― але, чесно кажучи, була вдячна, що Касумі відразу відпустила її (а точніше, що її відтягнули).
— Касу, Ідзу, з поверненням.
Маюмі випрямилася, поки близнючки, як завжди, сварилися, і щиро привітала своїх молодших сестер.
— Дякуємо, сестро.
Одна з дівчат ввічливо вклонилася, тримаючи руки вздовж тіла: Ідзумі Саеґуса, молодша з близнючок. Вона була тендітною дівчиною з прямим каре, що сягало її плечей.
Та, що обійняла її, була старшою з молодших сестер‑близнючок Маюмі, Касумі Саеґуса. На відміну від Ідзумі, вона виглядала по‑хлопчачому з коротко підстриженим волоссям.
Вони були ідентичними близнючками, але оскільки їхній стиль і настрій були діаметрально протилежними, зазвичай ніхто не міг їх переплутати.
— Що ти тренувала? Не магію переміщення живих куль, правда? Магію віртуальних областей?
— Це була проникна магія, що розширює віртуальну область? Сестро, ти останнім часом багато тренуєшся з такими заклинаннями.
Але вони мали однаковий гострий погляд, коли йшлося про магію.
Якби Маюмі довелося сказати, вона б назвала себе типом, який ставить відчуття від використання магії вище за її теорію, і близнючки так само наголошували на відчуттях. Їх інтуїтивне розуміння того, який вид магії було задіяно, могло бути навіть кращим за Маюмі. Вони знову розгадали це, дивлячись на отвори від куль, що залишилися в мішенях.
Маюмі так любила своїх молодших сестер, що аж надто їх балувала, і вони обидві були до неї дуже прив’язані. Та останнім часом вона помічала, що вони стають дещо зухвалими. Вона списувала це на їхній вік.
— Ти багато стріляла, сестро, — зітхнула Ідзумі, гостро помітивши, що мішеней уже не залишилося.
— Гарантію даю, що Хірофумі знову прийшов! — посміхнулася Касумі. — Він завжди псує їй настрій.
Маюмі одразу ж стерла своє здивування з обличчя, але їй здалося, що це не зовсім вдалося. У цих двох справді гостра інтуїція.
“А може, мене просто дуже легко прочитати?” — подумала вона, трохи засумувавши.
— Хоча мені не здається, що він поганий хлопець, — додала Касумі.
— Він не поганий, але це й усе, — заявила Ідзумі. — Він не дуже надійний, а тому не підходить нашій сестрі.
— Ти надто суворо оцінюєш, Ідзумі. А хто тоді підійде? Може, Кацуто?
— Чекай, Касу, Джюмонджі та я не…
— Ну, з його зовнішністю, звичайно, нічого поганого немає, але він, скажімо так, не розуміє серця дівчини. У цьому плані це трохи прикро.
Коли ім’я Кацуто з’явилося без причини ― у що Маюмі щиро вірила ― вона швидко спробувала розвіяти «непорозуміння» своїх сестер, але жодна з них не слухала.
— Може, я скажу? Тобі не треба вдавати з себе когось іншого в моїй присутності, ти ж знаєш… Та і як взагалі чоловік може зрозуміти серце дівчини? Ми ж теж не знаємо, про що вони думають.
— Так не піде! Подумай ще, Касумі! Дівчатам треба розуміти серце чоловіка тільки після того, як вони вже почали зустрічатися! Саме чоловік має завоювати серце дівчини.
— Завоювати її серце? …Ну, як скажеш. То що ще, крім зовнішності, їм треба?
— Справжнє кохання, певно… Але це дуже висока планка для початку, тож, може, просто закохатися.
— Я знаю тебе з самого народження, але не знала, що ти така романтична. Думала, ти просто сором’язлива.
— Мене, взагалі‑то, ображає це… Але, загалом, я не романтик. Просто ти не приділяєш достатньо уваги цим речам.
— Добре, окей. Я й так не дуже дівчача. У будь‑якому разі, хто б у неї закохався? Хатторі?
— Касу! Звідки ти взагалі знаєш про Хандзо?!
Навіть Маюмі, яку в якийсь момент (а насправді з самого початку) залишили поза увагою, не могла пропустити це повз вуха. Вона буквально не пам’ятала, щоб коли‑небудь знайомила своїх сестер з Хатторі.
— О, ми знаємо про всіх тих брудних комах, що літають навколо тебе, сестро.
— Ідзу… Ви ж не шпигували за мною, правда?! Та й взагалі, давайте перестанемо говорити про те, з ким я маю зустрічатися?!!
— Та перестань, сестричко. Ми теж ходимо до школи. Ми ж не можемо особисто туди ходити, щоб за тобою стежити.
“Але ви б найняли для цього інших?!” — прокричала вона про себе, але, звісно, ніхто її не почув. Насправді, близнюки, можливо, так чи інакше це почули, але не показали жодних ознак цього.
— І ми за тебе хвилюємося, — сказала Ідзумі. — Ти така гарна, але тобі вже вісімнадцять, а ти ще ніколи не зустрічалася… Ти ж скоро закінчуєш школу.
— Не те що я не можу, але моє становище… — вона замовкла, усвідомивши, що закінчення речення прозвучить як виправдання. І до того ж жалюгідне, сумне виправдання.
— До того ж ви обидві теж ніколи не ходили на побачення з хлопцями!
Вона спробувала відвести розмову в інше русло, але не усвідомила, що це було досить жалюгідне зауваження саме по собі ― принаймні, доки її сестри не перейшли у контратаку.
— Ну, нам лише п’ятнадцять.
— Але мені нині двоє зізналися в коханні. Хоча я ввічливо відмовила їм. Звичайно, важко зустріти ту саму людину, правда?
— Просто ти дуже сором’язлива, Ідзумі. Тобі варто просто спробувати.
— А ти просто надто ризикуєш. Жоден із хлопців, з якими ти дружиш, не вважає тебе просто другом, розумієш. Якщо ти й далі будеш так легкодушно ставитися до всього, то одного дня тебе чекає болюче зіткнення з реальністю.
Коли розмова сестер відійшла на другий план, Маюмі, яка тепер усвідомила, наскільки жалюгідною вона була, відчула депресію.
***
4 листопада.
Обідня перерва в денній групі нарешті продовжилася:
— Президенте… або, скоріше, просто Маюмі. Виглядаєш ти дуже втомленою.
Маюмі, яка завітала до кімнати учнівської ради, сказавши, що допоможе прибрати після занять, опинилася під стурбованим поглядом Адзуси.
— Мм, схоже на те. Але я в порядку.
— Може, тобі треба було відпочити до наступного тижня.
Сьогодні була п’ятниця. У суботу теж були заняття, але старшокласникам зараз фактично дозволяли відвідувати їх за власним бажанням, тож багато учнів сьогодні й завтра навчалися вдома.
— І часом ти втомлена більше, ніж тобі здається.
— Ти права. Тому я і прийшла до школи.
Адзуса дивилася на неї з порожнім поглядом, не розуміючи.
Ну, інші люди не змогли б зрозуміти, що вона прийшла до школи, бо перебування вдома виснажувало її ще більше.
Вона також вважала, що пояснювати це було б соромно.
Тож замість того, щоб відповідати на сумніви Адзуси, вона приклала руку до рота й голосно позіхнула.
Вона склала руки на столі.
Поклала на них щоку.
Коли вона раптово впала на стіл і почала дрімати, то відчула, як Адзуса широко розплющила очі, але їй було байдуже, і незабаром вона вже сопіла.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub