Він ослаб.
Він не належав до цього світу і не бажав перебувати в ньому.
Він тягнувся до сильних психеонних хвиль.
Екстаз, туга, відраза і бажання: ці хвилі психеонів, що викликають спрагу, можна було б назвати молитвами. І через них він перетнув тимчасово збурену «стіну» зі світу без форми до світу, визначеного формою.
Ударна хвиля, коли він перетнув її, спричинила його роздвоєння на дванадцять частин, і він оселився в людях, яких сам притягнув.
Щоб продовжувати існувати, йому потрібно було поглинати психеони. Просте існування поступово виснажувало психеони. Але в цьому світі з формою він не міг поглинати психеони самостійно. Щоб поповнити їх, не залишалося іншого вибору, як стати єдиним цілим з чимось з формою, що могло збирати психеони.
В результаті багаторазового використання сили, маючи лише своє справжнє тіло, він втратив велику кількість психеонів, які накопичувалися з моменту його прибуття в цей світ з формою. Більше того, він потрапив під шквал псіонів високого тиску, які знесли багато частин, що вторглися у фізичний вимір. Саме тоді він втратив і більшу частину псіонів. Псіони не були необхідними для продовження існування, але без їхньої достатньої кількості він більше не міг впливати на фізичний вимір.
Його справжнє тіло не володіло розвиненими розумовими здібностями. Воно було лише монстром, результатом відбиття та посилення прихованих думок і пригнічених імпульсів свого господаря. Справжнє тіло потребувало лише інстинктивних розумових процесів, щоб продовжувати існувати. Проте, його незначний інтелект розумів, як важко буде пробити дірку в стінах сили волі, щоб дістати нового господаря в його нинішньому ослабленому стані.
Йому потрібно було місце для відпочинку. Місце без розуму і з великою кількістю психеонів.
Наприклад, у крові тіла, розум якого покинув.
Наприклад, у бездумній маріонетці, яка збирала психеони завдяки своїй людській формі.
Уникаючи присутності людей і блукаючи, він знайшов контейнер, який міг стати місцем для відпочинку, у складі на краю кампусу Першої старшої школи.
***
Наступного ранку після того, як семеро з них прогнали ― але не знищили ― паразита:
— Доброго ранку, Тацуя.
— Доброго ранку, Мідзукі, Мікіхіко… Еріка досі така, так?
У класі Тацуя зустрів свою подругу за партою, яка, сховавши обличчя в долонях, дивилася в інший бік і всіляко намагалася виглядати невдоволеною.
— Доброго ранку, Тацуя… Так, вона й досі дується
— Я не дуюся!
Після того як Мікіхіко вклонився з болісним посмішкою, Еріка гримнула на нього з боку, а потім знову повернулася до своєї «я ображена» пози.
Звичайно, була причина, чому вона була такою відкрито сердитою.
Після того як вампір вчора перетворився на те, що можна назвати «інформаційною формою життя», хоча їм і вдалося прогнати його з перевагою шість до одного, Тацуя дозволив Ліні втекти, не захопивши її.
Еріка сприйняла це не дуже добре. Вона все ще вважала, що Ліна об'єдналася з паразитом. Що гірше, Еріка стала повністю безпорадною після того, як паразит змінив свою форму.
Це була проблема невідповідності сил, і Еріка не мала жодного приводу соромитися, але на емоційному рівні це не спрацювало. Вона висунула Тацуї всілякі заперечення, коли той намагався відпустити Ліну, а в кінці спробувала її зарізати.
Сама по собі ця поведінка, ймовірно, була виявом емоцій. Еріка насправді не хотіла її вбивати, і після того, як її скрутили в повний нельсон, вона заспокоїлася. (Але коли Мікіхіко скрутив її ззаду, вона закричала «сексуальне домагання» і вдарила його з усієї сили.)
Але це її теж не переконало, і з учорашнього обіду вона давала всім зрозуміти, що злиться.
— Еріко, заспокойся і пора вже повеселішати, — Тацуя звернувся безпосередньо до неї, але все ще стояв спиною. — Хіба я вчора не пояснював? Її люди вже почали прибувати.
Він змішав слова, зважаючи на цікавих слухачів, але під «людьми» він мав на увазі підкріплення, яке викликала Ліна.
— На той час ситуація вже була дуже заплутаною. Якби сталося ще щось, ми б не змогли приховати від інших учнів те, що відбувається. Якби все пішло не так, почалася би паніка.
До речі, саме Маюмі, а не Тацуї, зрештою довелося докласти чимало зусиль, щоб приховати все це.
— Я розумію, але… — Еріка, здавалося, теж це розуміла. Вона пробурмотіла похмурим тоном, все ще будучи відвернутою.
— Нам ще й треба було виправити ситуацію з працівниками Максимілліана.
До того ж саме Тацуя створив ситуацію, в якій знадобилося залагоджувати справи, але насправді це зробила Ліна (та її підлеглі).
— Я не кажу, що Ліна повністю невинна, але в тій ситуації вона не була настільки винна, щоби безрозсудно переслідувати її. Якщо вона дійсно винна в чомусь, вона знову нападе. І якщо це станеться, їй не буде пощади.
Тон голосу Тацуї був таким самим, як завжди. Але небезпечний намір у його словах змусив Еріку без роздумів обернутися.
— …Ми зможемо її перемогти?
Еріка все ще не знала, що рудоволоса магічка із золотими очима ― це Ліна. Але навіть під час вчорашньої битви з паразитом вона на власному досвіді переконалася, що Ліна ― не звичайна магічка.
— Перемога чи поразка ― це вже справа випадку. Та й не факт, що Ліна взагалі спробує щось проти нас зробити.
— Але ми не будемо милосердними.
— Ні.
Тацуя говорив надзвичайно байдуже, що тільки підкреслювало серйозність його намірів. Мікіхіко, який слухав його поруч, здригався, а Мідзукі була явно налякана. Але його поведінка, здавалося, сподобалася Еріці, і її настрій повністю покращився.
***
Того ж дня Ліна (яка не пішла до школи) вперше в житті відчула дискомфорт.
Колись її запросили на чайну вечірку, організовану президентом, де її змусили пройти ретельну перевірку тіла, що для жінки було не що інше, як приниження. Але це слухання, яке відбувалося в посольстві СШПА, було настільки ж неприємним, що могло зрівнятися з тим.
— …То ви хочете сказати, що Сіріус із «Зірок» не змогла нічого вдіяти проти школяра, а підозрювану затримали?
Слова про те, що Мікаела Хонґо самознищилася і, зрештою, її не викрали, підійшли їй до горла, але навіть вона розуміла, що це не те, до чого хилила комісія з розслідування, тож тихо опустила голову.
— А підозрювана була оператором, що мешкала в сусідній квартирі, правильно? У вас був цілий місяць, але ви не зрозуміли, хто вона така?
Цього разу Ліна дійсно хотіла крикнути у відповідь, що їхня «підозрювана» була тією, кого вони обрали оператором… Але вона знала, що не може сказати нічого подібного, що тільки ще більше її нервувало.
Набридливі зауваження продовжувалися. Хоча вона і була талановитою магічкою, яка не потребувала представлення, але вона була підлітком‑майором. Багато хто в армії СШПА заздрив їй. Чим менше бойового досвіду мав військовий чиновник, тим сильнішою була ця тенденція, і зараз чоловіки перед нею (з якоїсь причини вони не обрали жодної жінки до слідчої комісії) були типовими високопоставленими офіцерами, які нічого не знали про справжні бої.
Їхня безглузда вередливість тривала. Почало здаватися безглуздим серйозно перейматися цим або злитися, тож Ліна байдуже пропускала їхні слова повз вуха.
— До речі, майоре, під час медичного огляду у вас не виявили жодних проблем? Ви ж мали кілька прямих контактів із зараженою особою, чи не так? Вам не здається, що варто хоча би переконатися, що на вас немає слідів укусів? Якщо ви цього ще не зробили, то варто перевірити це прямо зараз.
Але коли хтось озвучив цю образливу, абсурдну репліку, яка заслуговувала на назву «сексуальне домагання», навіть вона мусила прокинутися. По‑перше, вони називали своїх ворогів «вампірами» для зручності, але ті ніколи не кусали своїх жертв. Її вразило, що вони мали нахабство сидіти тут, не прочитавши жодного звіту, але більше за все ― хіба ці старі розпусники не кажуть їй роздягнутися прямо зараз, перед ними?!
— Це було б неймовірно грубо по відношенню до майора.
Єдина причина, через яку вона змогла стриматися, перш ніж зірватися, ― це те, що вчасно з'явилося підкріплення. Завдяки цьому вона змогла захистити свою репутацію (а це була лише репутація) спокійної та розважливої людини, незважаючи на свій молодий вік.
— Полковник Баланс?
Більше ніж один або два члени слідчої комісії хотіли гнівно викрикнути на жінку, яка раптово увірвалася до самозваного слідчого суду. Але, зрозумівши, хто вона така, жоден з них не наважився її за це покарати.
Її звали полковник Вірджинія Баланс. З огляду на те, як працювала організація «Зірки», можна було би подумати, що її повне ім'я ― це псевдонім (Вірджинія ― від Діви, а Баланс ― від ваг Терезів), але це було її справжнє ім'я. Кілька днів тому вона відсвяткувала свій тридцять п'ятий день народження, але ця хоробра жінка, схожа на старшу сестру, не виглядала на свій вік.
Звичайно, те, що змушувало їх боятися її, було не те, що вона була полковником, і не те, що вона молодо виглядала.
По‑перше, звання не мало значення, оскільки більшість військових чиновників, які зібралися тут, раніше вже проводили розслідування щодо генералів.
Те, що змушувало їх стримуватися (ввічливо кажучи), була її робота.
Перший заступник комісара Бюро внутрішньої інспекції Об'єднаного штабу Збройних сил СШПА.
Реформоване та перебудоване після інтеграції з канадськими збройними силами, Бюро внутрішньої інспекції, яке пильно стежило за незаконними діями не тільки військовослужбовців, а й цивільних осіб. Це була робота полковника Баланс.
З огляду на деталі її обов'язків, вона цілком доречно перебувала тут. Насправді дивно, що її не викликали з самого початку, адже, з огляду на її посаду та роль, інші члени комітету не могли не знати, що вона приїхала до Японії для цього розслідування.
Навіть попри її раптову появу, її неможливо було звинуватити.
— Вибачте, будь ласка. Чи можу я виступити із заявою?
Полковник кинула пронизливий погляд на члена слідчої комісії, що сидів на найвищому місці, а потім попросила слова, залишаючись ввічливою лише на словах.
— Т‑так. Прошу.
— Дякую. Питання про те, чому ви не викликали мене сюди, я залишу на інший раз.
Половина членів слідчої комісії виглядала наляканою, але полковник Баланс лише окинула їх поглядом, а потім знову повернулася до Ліни.
— Місія, доручена майору Сіріус, не відповідала її обов'язкам і навичкам, і я вважаю, що її невдача в виконанні місії не варта того, щоб покладати на неї всю відповідальність.
По кімнаті прокотилася хвиля шепотіння. Причиною, чому вони не викликали полковника Баланс на слухання, було те, що вони знали, що не зможуть сказати нічого необережного в її присутності ― вона була добре обізнана як у військовому адмініструванні, так і у військовому командуванні. Дехто думав, що, як інша жінка, вона також автоматично стане на бік Ліни. Але те, що вона так відверто захищала Ліну, застало їх зненацька.
— Однак, незалежно від того, на кому лежить відповідальність за це, той факт, що хтось на посаді командира «Зірок» зазнав поразки в магічному бою, є чимось, про що ми маємо турбуватися. Адже «Сіріус» ― найсильніший маг у наших військах.
Ліна стиснула кулаки. Полковник Баланс висловила те, що Ліна відчувала сильніше за всіх. Це так її роздратувало, що вона ледь не почала скреготати зубами.
— Звичайно, майор Сіріус, без сумніву, також захоче мати шанс виправдатися. Чи не так, майоре?
— Звичайно, мем!
Полковник кивнула на її відповідь і перевела погляд на групу на платформі:
— На мою думку, ми маємо дозволити майору Сіріус продовжити її поточну місію. Я також пропоную підвищити рівень нашої підтримки на місці до найвищого.
— Найвищий рівень підтримки, мем? — запитав один із членів комітету. — Що саме ви маєте на увазі?
Полковник Баланс безстрашно посміхнулась.
— Я думаю залишитись тут, у Токіо, під приводом нагляду за нашим військовим аташе.
Цього разу бурмотіння не вщухло так швидко.
— Крім того, генеральний директор уже дав дозвіл на використання «Бріонака».
Бурмотіння перетворилося на галас.
Навіть Ліна виглядала наче не вірила своїм вухам.
— Полковнику, це правда?
— Так.
З точки зору ієрархії це питання було не дуже тактовним, але полковник відповіла на нього з посмішкою. А потім додала:
— Я сама взяла його сюди.
*
Сильвія чекала на Ліну біля виходу з кімнати слідчої комісії.
— Сильві, куди ти зникла? Це було жахливо!
Ліна не бачила Сильвію майже цілий день. З якоїсь причини, коли вона вчора благополучно повернулася додому з Першої школи, Сильвії не було ні в їхній квартирі, ні в будь‑якому іншому секретному місці.
Через стрес, накопичений під час допиту, Ліна звучала так, ніби виливала душу. Проте це було скоріше невинним жартом від людини, яка не в найкращій формі, і зазвичай Сильвія посміхнулася б і проігнорувала це. Але Сильвія прийняла докір із серйозним виразом обличчя, випрямилася, а потім без опору сказала:
— Вибачте, мем.
— Га? Сильві? Я ж не серйозно…
— Я знаю, що ти не серйозно, Ліно. Але я мушу вибачитися перед тобою.
Ліна нахмурилася, розуміючи, що це буде нелегка розмова.
— Якби я раніше зрозуміла, хто така Мія, це не загнало б тебе в такий невигідний кут.
Сказати, що це неправда, було б зухвальством. Вчора вона була повністю відрізана серед ворогів. Ліна усвідомлювала це, тому не могла заперечити слова Сильвії.
— Я виявилася недостатньо хорошою, щоб виконати свою роль тилової підтримки в цій місії. Мені дуже шкода, командире.
— Що сталося, Сильві? Ти поводишся так, ніби ми більше не побачимося…
— Командире, — перервала Ліну Сильвія. — Я отримала наказ від Генерального штабу повернутися додому. Вчорашнє обстеження показало, що я, можливо, заражена, і мені доведеться пройти ретельне обстеження вдома.
— Це абсурд! Ця мутація не схожа на вірус! Медичне обстеження не може визначити, чи заражена ти, доки ти не змінилася!
— Саме тому, майоре.
— Полковнику?!
Ззаду до неї звернулася полковник Баланс, яка щойно врятувала її зі скрутного становища.
— Перепрошую. Я не хотіла підслуховувати.
— Ні, мем. Це ми тут стояли і розмовляли.
— Ясно, — Баланс ледь посміхнулася Ліні, яка намагалася дотримуватися етикету, а потім одразу повернулася до свого кам'яного обличчя. — Щодо лікування штаб‑офіцера Меркурій, то все так, як ви сказали, майоре ― наразі ми не можемо виявити зараження до того, як воно змінить вас. Іншими словами, ми не можемо з упевненістю сказати, що штаб‑офіцер не заражена.
— Тоді чому я ні, мем?!
— Ви праві. Немає доказів, що ви не заражені. Але якщо ви підете проти армії, майоре, наші війська зазнають серйозних втрат. Тому ми не можемо дозволити вам повернутися додому, доки не переконаємося, що з вами все гаразд.
Ліна зблідла. Не маючи можливості визначити, чи паразит заволодів кимось, це було, по суті, оголошенням про вигнання. Водночас все стало на свої місця. Ось чому Баланс наголошувала, що вона має продовжувати свою місію.
— З іншого боку, якби штаб‑офіцер Меркурій стала вампіром і зрадила нашу армію, з огляду на її навички, вона могла б розголосити наші військові таємниці багатьом іншим країнам. Тому вона має негайно повернутися додому.
Це також було логічно. Вона відчувала емоційну протидію, але як солдат, який ставив на перше місце логічне мислення, Ліна мусила це прийняти.
— Так і буде. Я призначу вам іншого помічника.
— Ні, мем. Мені це не потрібно.
Пропозиція Баланс ґрунтувалася на її потребах, але в ній також було очевидне бажання зробити їй послугу. Ліна відразу ж відмовилася.
— Будь‑хто, хто буде жити зі мною, потрапить під підозру в зараженні. На щастя, навіть живучи сама, японські квартири облаштовані так, що у мене немає жодних проблем.
— Ясно. Якщо ви так бажаєте, майоре, я домовлюся, щоб нікого не надсилали.
— Так, мем.
Попрощавшись з Баланс, віддавши честь, Сильвія посміхнулася Ліні зі сльозами на очах.
— Командире…
— Сильві, перестань мене так називати. Це занадто офіційно. Будь ласка, називай мене Ліною, як і раніше.
— …Добре. Ліно, мені боляче повертатися додому і залишати тебе з твоїми звичками поспати довше, але…
— Тепер ти вже надто неформальна! Та й позавчора я вперше проспала, хіба ні?!
Коли дихання Ліни стало прискореним, Сильвія посміхнулася їй, цього разу без сліз.
— Ліно, ти не заражена. Демон помиляється, якщо думає, що наша Сіріус настільки слабка, що він може нею заволодіти.
— Авжеж. Я ніколи не програю простому паразиту. Наступного разу, коли я його знайду, то точно спалю його дотла.
— Це точно, тож, будь ласка, швидко заверши свою місію і повертайся до штабу, командире.
Сильвія віддала честь, посмішка залишилася в її очах, а Ліна відповіла на салют, демонструючи навмисно впевнену поведінку.
***
Міцуґу Куроба, який перебував у відрядженні в Йокогамі у справах своєї законної роботи, замислився, коли в його готельному номері задзвонив телефон. Він не повідомляв людині, з якою мав зустрітися в місті, про місце зупинки. Ця людина могла зв'язатися з ним по мобільному в будь‑який час, тому він не бачив потреби повідомляти їй про готель. І з тієї ж причини ніхто з його знайомих не дзвонив йому на стаціонарний телефон. Якщо це було пов'язано з його іншою роботою, то дзвінок через рецепцію готелю був ще менш імовірним…
— Ало?
Але він не вважав за потрібне вмикати автовідповідач. Про всяк випадок він відповів на голосовий дзвінок, не називаючи свого імені.
— Міцуґу, ти маєш вільну хвилинку?
У той момент, коли він почув голос у слухавці, його спина мимоволі випрямилася.
— Міс Мая… Так, зараз я цілком вільний.
Однак його голос не виказував занепокоєння, навіть коли він мав справу з нинішньою лідеркою Йоцуба. Адже він був лідером однієї з їхніх гілок ― відповідальним за інформаційну мережу. Мая і Міцуґу були двоюрідними братом і сестрою, хоча вона була трохи старшою за нього. Молодша сестра попереднього глави Йоцуба була його матір'ю, а її син був кандидатом на посаду наступного глави. Власне кажучи, він не був прямим нащадком Йоцуба, але за більш загальними стандартами Міцуґу був дуже близьким до цього. Але саме тому, що в ньому текла така сильна кров, він добре знав, наскільки страшною може бути Мая.
Це також одразу дало відповідь на питання, чому вона дзвонила на номер готелю. Цей готель управлявся компанією, яку контролювали Йоцуба, майже так само, як і Four Leaves Technology. Кімната, яку він використовував, також була обладнана секретними пристосуваннями для тих, хто мав зв'язки з Йоцуба. Насправді, він майже відчував сором за те, що не відразу зрозумів, що дзвінок буде від головної сім'ї.
Звичайно, він про це не згадав.
— Мабуть, це щось термінове, так? Прошу, запитуйте мене про все, що забажаєте.
— Знаєш, Міцуґу… Можеш щось зробити з цим своїм театральним способом розмовляти?
— О, моя прекрасна кузино, ти мене ображаєш. Театральним? Я завжди дуже серйозний, запевняю тебе.
Він почув втомлене зітхання в трубці. Він мав напрочуд хороші стосунки зі своєю страшною кузиною. Зазвичай вона ввічливо відповідала на його витівки, і Міцуґу відчував, що під час розмови повністю заспокоюється. Можливо, це було і в планах його кузини, але він знав, що нічого не виграє, якщо буде надто загравати з цим.
— Тоді перейду до справи… Міцуґу, ти вже знайшов носіїв паразитів?
Чоловік добре усвідомлював, що його обличчя скривилося. Це не була його законна робота чи інша робота ― це була його справжня робота: первісна роль Куроба. Міцуґу це розумів, тому не міг іти на компроміси чи не відповідати.
— Всього дванадцять. Штати розібралися з чотирма, а Міюкі і Тацуя вчора знищили ще одного, тож залишилося сім. Мені вдалося точно визначити, де вони.
— Як завжди, ти швидко працюєш. Я мала би цього очікувати, Міцуґу.
— Зовсім ні. Це ти так старанно працювала, щоб привернути увагу сімей Саеґуса і Чіба. Ти врятувала мене від клопоту з ними.
— Який ти скромний.
Цього разу Міцуґу не заперечив ― те, що він щойно сказав, було, як зауважила Мая, лише скромністю. Звичайно, він закінчив пошуки всіх сімох лише вчора ввечері, тож він встиг якраз вчасно.
— Сьогодні вранці я отримала запит від нашого клієнта, в якому він просить, цитую, «не дозволяти цим брудним монстрам і далі робити в Токіо все, що їм заманеться».
— Це жорстко. Я не пригадую, щоб Токіо перебувало під юрисдикцією Йоцуби, — Міцуґу нахмурився ― це був щирий жест. Саме з цієї причини він мав бути дуже обережним, переміщуючи свої шашки містом.
— Я впевнена, що у них є інші невідкладні справи. У будь‑якому разі, так виглядає ситуація, тож, будь ласка, постав на цьому крапку.
— Крапку, кажеш? — обережно запитав він. Якщо він неправильно відреагує, то змушений буде працювати понад міру.
— Прибери всіх носіїв.
Голос Маї був надзвичайно спокійним. У ньому не було ніяких емоцій, він не звучав холодно чи жорстоко. Голос голови Йоцуба був жахливо ― якщо це слово можна так вжити ― рутинним.
— Не захоплювати їх?
— Так. Зітри їх.
— Якщо нинішні носії помруть, паразити, мабуть, розбіжаться у пошуках інших носіїв. Знайти нових носіїв займе трохи більше часу…
— Мені все одно. Як паразит залишає носія після смерті? Як далеко він може переміщатися в інформаційному тілі? Скільки часу йому треба, щоб повністю злитися з новим носієм, і скільки часу, щоб відновити активність?
— Ти хочеш, щоб я поспостерігав за цим і доповів тобі?
— Це може дати нам цінні дані. Ти можеш це зробити, так?
З трубкою в руці, незважаючи на те, що це був лише голосовий дзвінок, Міцуґу глибоко вклонився.
— Я до твоїх послуг.
— Будь ласка, зроби ще один звіт, коли закінчиш з ними.
— Прошу дати мені час до післязавтра.
— Гаразд. Дякую.
Після того як Міцуґу ще раз підтвердив свою згоду, дзвінок закінчився.
***
Збирати псіони в одну з долонь і стискати їх.
Таким було звичайне уявлення про використання «Програмної руйнації».
Звичайна «Програмна руйнація» передбачала втискання цих стиснутих псіонів у розширювану послідовність активації або функціонуючу магічну програму. Але вміння, якого зараз прагнув Тацуя, полягало не в тому, щоб знищити інформаційне тіло за допомогою реального тіла, яке його вміщувало, а в тому, щоб вистрілити в інформаційне тіло в інформаційному вимірі.
Засіб прямого нападу на паразита, що дрейфує в морі інформації.
Він розтиснув стиснуту долоню.
Він залишив руку опущеною вздовж тіла.
Будь‑які дії, що доповнювали його образ фізичного напрямку, насправді заважали б. Такі речі, як сліди та траєкторії, не існували в інформаційному вимірі. Якщо хтось визначав, що існувало і де, то воно було там.
Накладаючись на його цілі, незалежні інформаційні тіла ― очевидно, тип шикіґамі ― скупчення псіонів, випущених Тацуєю, з'явилося в інформаційному вимірі, Ідеї.
У фізичному вимірі кілька об'єктів не можуть одночасно займати одну і ту ж позицію.
Але інформація не мала такого правила. Інформаційне тіло, що існувало в інформаційному вимірі, не мало фізичних обмежень розміщення. Псіони Тацуї, випущені зі стисненого стану в «місці», яке накладалося на незалежні інформаційні тіла, розсіялися і зникли, не маючи жодного впливу на незалежні інформаційні тіла.
Він застогнав, стискаючи зуби від розчарування. Поки Міюкі дивилася з боку зі стурбованим виразом обличчя, Якумо, який допомагав йому створювати цілі, почав говорити своїм звичним трансцендентним тоном.
— Очевидно, що навіть ти матимеш з цим проблеми, — сказав Якумо з іронією. — Ну, це одна з тих навичок, які ті, хто не можуть її опанувати, ніколи не зможуть, як би не старалися.
Міюкі кинула на нього вбивчий погляд.
До честі Якумо, його вираз обличчя не змінився. Хоча здавалося, що біля його скроні утворилася крапля чогось схожого на холодний піт.
— Мені не здається, що ти абсолютно не сумісний з цим, адже ти навчився стріляти далекобійним ударом у реальному світі за три дні.
Поки Якумо дещо збентежено продовжував, Міюкі дивилася на нього ще більш критичним поглядом.
— Майстре, будь ласка, підготуйте наступні.
Але після того, як Тацуя попросив продовжити тренування, увага Міюкі переключилася на її брата.
Минув тиждень з того дня. Дня, коли паразит вторгся до школи і бій закінчився гірким результатом. Наступного ранку Тацуя попросив Якумо про тренування, і сьогодні був уже сьомий день.
Якумо намагався заспокоїти його, але Тацуя за останні два‑три дні знову усвідомив межі свого таланту. Те, що він навчився вистрілювати псіонну кулю в ціль в інформаційному вимірі, було б швидким прогресом для звичайного учня. Але Тацуя завжди міг сприймати інформаційні тіла, що дрейфували в Ідеї. Якщо порівняти його зі звичайним учнем, він мав би величезну перевагу ще до початку навчання. Тож той факт, що він не міг змусити псіонну кулю спрацювати проти цілі, не давав йому підстав для оптимістичної самооцінки.
— Ну, часом неможливо визначити, чи є у тебе схильність до чогось, доки не побачиш результати. Частина процесу створення заклинань ― це те, що одного дня ти не можеш цього зробити, а наступного раптом стаєш здатним.
Можливо, відчувши роздратування Тацуї, Якумо сказав йому кілька слів розради.
— Хоча, правдою є й те, що ми не маємо часу чекати на випадковість.
Звичайно, він не обмежився лише розрадою.
— У твоєму випадку ти знаєш, куди слід цілитися, тому я б радив тобі замість далекого удару розробити інший метод атаки.
Почувши це, Тацуя, хоча і знав, що це грубо, гірко посміхнувся.
— Не можна просто так, на око, розробляти нові заклинання. Я визнаю, що ми нікуди не просунулися, але ви дуже переоцінюєте мене.
— Невже? Ти, звичайно, невмілий у деяких сферах, але маєш надзвичайний талант до вдосконалення та розробки заклинань. На мою думку, не варто так обмежувати свої можливості.
— Правильно, брате!
Коли Тацуя виглядав ще менш ентузіастичним, його сестра підійшла, щоб підбадьорити його.
— Я знаю, що ти можеш це зробити, брате. Ти можеш втілити в життя чудові ідеї, про які інші люди навіть не думають.
…Насправді, це було не просто підбадьорення, а чиста впевненість. Те, як вона це сказала, не залишало місця для інтерпретацій.
— Я не хочу втручатися в стратегію Якумо, але вважаю, що тобі не треба відмовлятися від жодного з варіантів. Хіба ти не можеш продовжувати свій перший план використання «Програмної руйнації» для прямого нападу, одночасно просуваючись у розробці нових заклинань?
Якби це сказав хтось інший, а не Міюкі, Тацуя б зневажливо відкинув цю ідею як безглузду або відмахнувся від неї зі сміхом, запитавши, чи ця людина хоче, щоб він помер від перевтоми.
Але, дивлячись в очі своєї молодшої сестри, які випромінювали таку впевненість, що вона значно перевершувала просту надію, він зрозумів, що неможливим для нього було саме назвати цю ідею неможливою.
***
Тацуя і Ліна були не єдиними, хто почав діяти з надією на помсту. Еріка, Мікіхіко, Маюмі та Кацуто також взялися до роботи, щоб дати відсіч загальній загрозі під назвою «паразит».
Але потім, у першому тижні лютого 2096 року, з‑за Тихого океану надійшла погана новина:
— Брате, це ж…!
Брат і сестра Шіби дізналися про це з новин під час сніданку. Здавалося, ніби ця новина чекала на ранок; вона була настільки шокуючою, що аж Тацуя онімів.
— …Це ж саме те, про що нам розповіла Шідзуку, чи не так? — похмуро пробурмотів Тацуя, нарешті відновивши голос.
— …Ага, хоча, здається, це дещо драматизовано.
Сама новина мала форму анонімного викриття від певного урядового чиновника.
Вона була такою.
Минулого року, 31 жовтня, уряд Сполучених Штатів наказав своїм військовим магам розробити спосіб протидії таємній військовій зброї Японії, яку вони використовували на південному узбережжі Корейського півострова. Маги вирушили до Далласького національного інституту прискорення частинок і змусили вчених провести експеримент зі створення мікро‑чорної діри, проігнорувавши попередження вчених. Під час експерименту у міжвимірній стіні утворилася діра, яка викликала демона з іншого виміру.
Маги намагалися протидіяти секретній зброї Японії, використовуючи демона.
Але вони не змогли його контролювати, і він замість цього заволодів їхніми тілами. Справжньою ідентичністю вампірів, які з початку минулого року спричиняли такий безлад на вулицях, були маги, одержимі демоном.
Це поклало потрійну провину на військових за жертви. По‑перше: вони не змогли зупинити своїх магів від проведення такого безрозсудного експерименту. По‑друге: знаючи про високий ризик, експеримент все одно провели. По‑третє: маги, що належали до військових, завдали шкоди цивільним особам, незважаючи на високу ймовірність того, що вони збожеволіли.
Основною причиною цього скандалу була нездатність військових повністю контролювати магів. Магія була потужною, але ніхто не знав, коли надприродні здібності вийдуть з‑під контролю. Чи справді її використання відповідало національним інтересам? Чи не слід громадянам ретельно переглянути свою позицію з цього питання?
— Це вміло прикрашено, але…
— Тоді…
— Так, вигнання магів, певно, є їхньою справжньою метою.
Тацуя гірко відповів Міюкі, яка скорчила гримасу не стільки від занепокоєння, скільки від обурення.
— Те саме коріння, що й гуманізм… Немагів значно більше, ніж тих, хто має магічні здібності, тому навіть не варто думати, на чиєму боці буде ЗМІ. Більшою проблемою є джерело новин.
Тацуя потягнувся до телефонної консолі, але на півдорозі зупинився.
Кому він збирався зателефонувати..? З кількох кандидатів, з якоїсь причини, Міюкі на думку спало одне обличчя, яке не можна було назвати союзником.
***
Після того, як Ліна почула цю раптову і несподівану сенсаційну новину ― а може, скандал був би більш доречним терміном ― у неї почала боліти голова, і це була не метафора. Це була не просто її уява ― у неї справді боліла голова.
Вона щиро вважала, що зараз не час ходити до школи. Проте дівчина, яка на 100 відсотків була налаштована на боротьбу, нічим не допомогла б угамувати паніку в ЗМІ; до того ж полковник Баланс спеціально наказала їй займатися своїми справами, як зазвичай.
Отримавши прямий наказ від свого начальника, вона не могла посилатися на незнання і пропускати заняття. Потерпаючи від пульсуючого головного болю, вона пройшла через квитковий турнікет на станції Першої старшої школи. Звідси до шкільних воріт було прямо, але…
— Доброго ранку, Ліно.
Раптом перед Ліною з'явилася постать. Це змусило її забути про головний біль, розвернутися на п'ятах і помчати геть, як переляканий кролик.
*
— Ну що за ідея, тікати, побачивши нас?
— А, а‑ха‑ха‑ха‑ха…
Втеча Ліни закінчилася невдачею вже після трьох кроків.
Міюкі заздалегідь обійшла турнікети.
Враховуючи свою однокласницю, яка мило посміхалася, а втекти вже нікуди, Ліна, мабуть, вирішила посміхнутися і зробити вигляд, ніби нічого не сталося.
Хоча це не мало великого значення.
— Добре. Ну, якщо чесно, то не дуже добре, але нам не треба спізнюватися через безглузді балачки. Я хочу тебе про щось запитати. Поговоримо по дорозі.
— …Про що?
Вона підкорилася і пішла з ними, хоча її обережність була очевидною. Причина була в тому, що Ліна усвідомлювала своє поточне становище; вона не могла влаштовувати сцени в такому місці. Тацуя з їхнього короткого знайомства знав, що вона не дуже терпляча людина, тому відразу перейшов до справи.
— Ти бачила новини сьогодні вранці? — запитав він.
— …Так. Хоча я й не хотіла, — відповіла вона, звучачи щиро незадоволеною.
— Скільки з цього правда?
Ліна не зобов'язана була чесно відповідати на його питання. Але їй хотілося комусь поскаржитися. Нібито вона була вдячна їм за те, що вони знали про неї все, оскільки їй більше не треба було нічого приховувати, і почала давати волю своїм емоціям.
— Усі важливі деталі ― це відверта брехня! — вона все ще говорила тихо, але її тон був суворим. — Вони не кажуть нічого, крім поверхневих фактів, що робить їх ще гіршими! Типовий контроль інформації!
— Отже, як я і думав, вони маніпулюють громадськими настроями.
Ліна нахилила голову набік ― вона не могла зрозуміти, чому це здавалося Тацуї логічним.
— Що? Як ти і думав? Вони контролюють настрої?
— Ну, це лише припущення. У будь‑якому разі, поверхневі факти правильні, так?
— …Так! — випалила Ліна у відповідь, роздратована тим, що він так прямо вказав на єдину річ, про яку вона не хотіла, щоб він знав.
— Але все це мало би бути цілком засекречено. Сумніваюсь, що хтось іззовні міг так легко про це дізнатися.
— …Це, певно, Сім Мудреців.
— Сім Мудреців? Не грецькі, сподіваюся?
— Є така група, яка називає себе так. Хоча ніхто не знає, хто вони.
Тацуя не міг не здивуватися коментарем Ліни.
— Ти не знаєш, хто вони? Хіба це не організація, що базується в СШПА? Це можливо?
— Це можливо! Хоч як це не прикро! — вираз обличчя Ліни видавав справжнє роздратування. — Все, що ми маємо, ― це їхня назва, яку вони нам самі сказали. Скільки б ми не розслідували, нічого не виходить. Єдине, що ми знаємо, це те, що вони називають своїх керівників Мудрецями, і їх сім.
— Мудреці… Це досить влучно, правда?
— Я ж кажу, ми не знаємо, хто вони!
— Спокійніше, Ліно. Не злися на мого брата через це.
— Що? Я…
Коментар Міюкі був неймовірно нетактовним ― вона зовсім не відчула настрою. Ліна ледь не вибухнула і не викрикнула: «Що за фігня?!» або «Кажеш, що це я винна?!», але після кількох глибоких вдихів їй вдалося стриматися і не зробити нічого, що могло б привернути увагу.
— …Хай це тебе не турбує, Анджеліно, — прошепотіла вона. — Міюкі тут найдивніша. Якщо почнеш перейматися кожним коментарем цієї одержимої братом дівчини з комплексом брата, це ніколи не закінчиться. Не думай про комплекс брата! Ніякого комплексу брата, ніякого комплексу брата…
На щастя, ніхто не почув ці заспокійливі, схожі на заклинання слова настільки добре, щоб знайти в них недоліки.
— Ліно? — здивувався Тацуя.
— Га? Пробач, що ти сказав?
— Ці Сім Мудреців ― чи можливо, що вони пов'язані з гуманістичним рухом?
Під час прогулянки Ліна повернулася до реальності та на мить замислилася над цією можливістю, але потім лише похитала головою.
— Я не можу це цілком заперечити, але, скоріш за все, ні. Судячи з минулих прикладів, Сім Мудреців не є фанатиками і не дотримуються жодної ідеології.
— Не враховуючи фанатизм, чи може якась організація дійсно не мати ідеології?
— …Вибач, я неправильно висловилася. Вони не мають ідеології в звичайному розумінні цього слова. За даними наших експертів, їхня ментальність мінлива, і вони отримують задоволення від скоєння злочинів. Уперте дотримання єдиної ідеології не відповідало б їхньому іміджу. Врешті‑решт, вони навіть працювали з нами в минулому. Хоча, судячи з усього, це була скоріше одностороння співпраця.
— Тоді я і дізналася про цю назву, — закінчила Ліна.
Тацуя кивнув, показуючи, що зрозумів. Вони, звичайно, не були схожі на гуманістів.
— Останнє питання, якщо можна.
До шкільних воріт залишалося ще трохи, але Тацуя сказав їй, що майже закінчив.
— …Яке?
Його голос був серйознішим, ніж раніше, і відповідь Ліни також була обережною.
— Вони навмисно притягли паразита в цей світ?
— Ні, — Ліна чітко заперечила. — Якби ти це сказав серйозно, я б розлютилася, Тацуя, — додала вона. Вона і так була досить розлючена, просто її гнів у цей момент був спрямований не тільки на Тацую. — Ми вже винесли вирок чотирьом зараженим. Якщо ти припускаєш, що хтось зробив це в рамках якогось плану, я ніколи не зможу їм пробачити.
***
ДД був білим чоловіком у віці близько сорока років, з каштановим волоссям, карими очима і звичайною зовнішністю. Його справжнє ім'я було Дональд Дуглас, але майже ніхто не називав його містером Дугласом. З дитинства люди називали його просто «Ді‑Ді» ― це було дружнє прізвисько, якщо говорити позитивно, і прояв неповаги, якщо говорити інакше. Його колеги по роботі та інші мешканці його будинку вважали його ні токсичною особистістю, ні рятівником, а звичайною людиною.
ДД працював технічним працівником у Далласі до трьох місяців тому. Після закінчення технічного училища з високими оцінками він мав перспективи на успішну кар'єру, але через одну помилку (як він вважав) не зміг отримати роботу, якою міг би пишатися, і до одруження кілька разів змінював роботу.
ДД також був незадоволений своєю роботою технічного працівника. Це була робота для робітників, хоча і забезпечувала стабільне соціальне становище та зарплату, достатню для прожиття. Коротше кажучи, його рівень життя був точно середнім для тих, хто жив у старому регіоні СШПА. Якщо подивитися на середній показник по всім СШПА, включаючи Центральну Америку, його можна назвати досить високим.
Але він постійно вірив, що десь є робота, яка йому більше підходить.
Проте, одружившись, він поставив сім'ю на перше місце і глибоко заховав свої амбіції. Доля вирішила, що вони не будуть благословенні дітьми, але його стосунки з дружиною можна було назвати щасливими. Він продовжував бути для неї хорошим чоловіком. Хоча, можливо, його самопожертва була занадто великою. Якби він залишився трохи вірнішим своїм амбіціям, то, може, того дня ним би не заволодів демон.
У день експерименту з мікро‑чорною дірою він перевіряв розподільний щит на зовнішній стіні будівлі, що прилягала до лінійного прискорювача частинок. Саме тоді він задивився на гігантський експериментальний апарат з жагою в очах. Його приховані нездійснені амбіції перетворилися на чисту жагу, що заповнила його серце. Але це мало б закінчитися як швидкоплинна фантазія. Закінчивши роботу, він би проявив свою звичну самовідданість і пішов додому як хороший чоловік.
Тобто, якби паразит не заволодів ним.
Того дня він став паразитом. Він мав приховані психічні здібності, і, злившись з паразитом, ця здатність ― сила гіпнозу ― прокинулася. Він використав цю силу, щоб обдурити свою дружину, а потім пішов за їхньою волею і приїхав до Японії.
Сила гіпнозу ДД не була дуже потужною. Вона не могла змусити когось повірити в щось, що суперечило здоровому глузду, а також не могла змусити людину поводитися всупереч глибоко вкоріненим моральним або релігійним переконанням. Навіть навіювання, яке він використав на своїй дружині, було «довгою діловою поїздкою до Японії».
Але якщо щось входило в сферу здорового глузду або моралі людини, він міг наказати їй це зробити, навіть якщо це було досить дивним наказом. Наприклад, він легко переконав агента з нерухомості, що всі необхідні документи в порядку, і орендував квартиру, не проходячи медичного огляду. Використовуючи цю здатність, він забезпечив житлом своїх товаришів, яких, включаючи його самого, не відправили туди військові СШПА. ДД також користувався розумною ідеєю, що демони не можуть існувати, щоб викривляти спогади очевидців та приховувати діяльність своїх товаришів.
Але тиждень тому вони втратили кількох соратників, які відігравали ключову роль у їхній діяльності, тому вирішили переїхати в інше місце. Він втрутився в розум військового персоналу СШПА, щоб поставити себе і своїх товаришів в кінець черги на медичний огляд, щоб їх звільнили від нього. Коли його товариші, які покинули військо, втекли з рідної країни і потрапили до Японії, він зв'язався з поплічником, який тягнув за ниточки, і домовився про їхнє наступне місце переховування.
Прибравши свої речі в квартирі, ДД викликав своїх товаришів, що залишилися.
“Підготовка до переїзду завершена?”
Питання ДД, яке він поставив у своїх думках, отримало ствердну відповідь.
Навіть якби хтось мав дивну здатність перехоплювати думки, він би почув лише гудіння, схоже на дзижчання бджіл, незалежно від мови. ДД був єдиним, хто спілкувався людськими словами ― паразити не потребували слів, щоб передати свої наміри.
По‑перше, вони по суті поділяли єдину свідомість. Всім не було потреби думати про те, що їм робити; і тепер, коли товариш, який раніше був основним носієм думок, завершив асиміляцію в новому господарі, ДД став новим носієм основної свідомості ― осередком людських думок.
“Тоді ми виїжджаємо завтра вранці. Не робіть нічого такого, що може привернути увагу.”
“…”
“Вже майже північ. Рухатися зараз ― це занадто ризиковано.”
Думки, що повернулися, містили три ствердження і два заперечення. І один крик смерті.
— Що сталося?!
Не замислюючись, ДД встав і закричав своїм фізичним голосом. Його «голос» пройшов через орган обміну свідомістю, що утворився за його бровами. Він мав досягти його товаришів.
Але єдиними думками, що повернулися, були крики смерті. Приблизно в той же час розуми його товаришів зник, один за одним.
Порахувавши чотири крики, ДД відчув щось дивне в грудях.
Панікуючи, він подивився вниз.
Саме там, де було його серце, було щось схоже на чорну голку, що стирчала з його грудей. Коли він придивився уважніше, то побачив, що це був аксесуар, який називався лацканною шпилькою. Кінець шпильки лише злегка проколов його одяг, і кров не текла.
Перш ніж ДД встиг подумати, чому щось подібне стирчало з нього, він рефлекторно спробував витягнути його.
Але його руки не рухалися так, як він думав. Мить після того, як ДД усвідомив, що це сталося, його тіло пронизав такий сильний біль, що він не зміг залишитись при тямі.
Біль розривав його серце, і його фізичне тіло назавжди припинило функціонувати.
Причиною смерті був шок.
У посмертному свідоцтві, ймовірно, буде вказано «серцевий напад, спричинений ударом тупого предмета в грудну клітку».
ДД так і не помітив постать у чорному, що стояла перед ним.
*
— Дві секунди… Ніяк не виходить так само добре, як у дядька.
Піднімаючи з підлоги шпильку, що впала, Міцуґу Куроба пробурмотів собі під ніс із самоіронією.
Заклинання, яким він відправив паразита в могилу, було оригінальним, розробленим ним самим. «Отруйна оса» ― так він назвав це заклинання; це була магія ментального втручання, яка нескінченно посилювала біль того, на кого він її накладав, аж до смерті. Через те, як воно діяло, маг з високим больовим порогом міг використати антимагію, щоб знешкодити біль перед смертю від шоку, і воно не мало ніякого ефекту на тих, хто міг відключити своє відчуття болю. За своєю летальністю воно було далеким від «Безжального женця», яке використовував його дядько, Ґендзо Йоцуба, попередній глава сім'ї Йоцуба. Міцуґу бурмотів, бо ця різниця проявилася вкотре.
Але чи було «Отруйна оса» гіршим заклинанням, ніж «Безжальний жнець» ― цього він не міг сказати напевно.
Найсильнішою стороною «Отруйної оси» було те, що вона могла зупинити дихання жертви, як і випливає з її назви, за допомогою рани розміром з голку. «Безжальний жнець» був заклинанням, яке змушувало жертву завдати собі смертельні рани. Воно залишало слід на трупі, і кров розбризкувалася всюди. «Отруйна оса», однак, залишала настільки маленьку ранку, що ніхто б не зміг визначити її як причину смерті. Кожен, хто бачив жертву «Отруйної оси», спочатку підозрював смерть від отруєння, а потім ― від удушення, але на трупі не знаходив слідів ні того, ні іншого. З точки зору придатності для вбивства, «Отруйна оса» була кращим заклинанням.
Іншим аспектом, в якому «Отруйна оса» перевершувала інші заклинання, було те, що її міг використовувати не тільки Міцуґу. На відміну від більшості магії ментального втручання, Міцуґу написав неіндивідуальну послідовність активації для «Отруйної оси» і сформулював процес її виконання. Це означало, що маги, крім Міцуґу, також могли її використовувати. Звичайно, для цього треба мати схильність до неї, але вся команда Куроби вже освоїла «Отруйну осу» як козир.
— Босе.
Почувши голос ззаду, Міцуґу повільно обернувся. Його поза, коли він однією рукою тримав м'яку кепку на голові, виглядала так, ніби він явно прочитав занадто багато старих романів (принаймні так вважав його підлеглий). Але ця театральна поза йому цілком пасувала.
— Ми все прибрали.
— Є жертви?
— Ні, сер.
Почувши відповідь підлеглого, Міцуґу задоволено кивнув. Це були ті, з якими так важко боролася група переслідування СШПА. Трохи поблажливості в оцінці своїх людей було цілком допустимо.
— Наказ від керівництва. Не забудьте відстежити ментальні тіла, які втекли від носіїв. Ми нічого не можемо вдіяти, щоб не втратити їх, але слідкуйте за ними, поки зможете.
На наказ Міцуґу його підлеглий злегка змінив вираз обличчя. Та частина його, яка була поблажливою до них, яка не була суворою до своїх людей, не дуже добре поєднувалась з тією частиною, яка спокійно наказувала вбивства та іноді безпристрасно знищувала своїх підлеглих.
Міцуґу Куроба був незбагненною людиною.
Через кілька масок, які він носив, ніколи не можна було побачити його справжнє обличчя.
Він навіть не знав, чи мав він щось, що можна було б назвати справжнім обличчям.
І чим тісніше людина працювала з Міцуґу, тим сильніше це відчувала.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub