Окінава
Поле битви
Тацуя разом з десантним загоном Онни під командуванням Кадзами відтіснив загарбників до самої води.
Власне, це мало б звучати як «десантний загін Онни разом з Тацуєю.
Але і ворогу, і союзнику було зрозуміло, що саме цей невеличкий творець магії, що перебував попереду взводу піхоти, тіло якого було приховане під шоломом і бронекостюмом, розгромив загарбників.
Це було занадто одностороннє побоїще, щоб його можна було назвати битвою.
Але водночас у ньому бракувало ненависті, щоб назвати це бійнею.
Не лилася кров.
Не розліталася плоть.
Тут не було навіть смороду горілої плоті та крові, не було навіть вибухів, що відривали кінцівки.
На полі битви панувала дивна тиша.
Кулі, ручні гранати, портативні ракети, які випускали загарбники, не встигали долетіти до бойових рядів захисників, як плавилися і зникали в повітрі. Ті ж самі стандартні кулі, бомби та ракети зникали як цілісні об'єкти.
Один солдат‑загарбник, який все ще стояв на своєму місці, натиснув на спусковий гачок, потім інший, потім ще один – все розмилося, спотворилося і зникло.
Солдати оборони, що йшли за Тацуєю, вже забули, як спускати курок, і пильно спостерігали за сюрреалістичною сценою.
Загарбники мали таке ж сюрреалістичне відчуття, незважаючи на те, що один за одним їхні товариші зникали в нікуди.
Не вистачало кровопролиття і понівечених тіл, щоб стимулювати інстинктивний страх, тому навіть коли загарбників роз'їдало невідоме почуття тривоги, вони не бажали здаватися.
Саме на це Тацуя і сподівався.
Якби висококласні творці магії супроводжували сили вторгнення, можливо, все було б не так однобоко. Хоча це, безумовно, було помилкою з боку загарбників, це також могло виявитися помилкою з боку Японії, яка недооцінила таку можливість.
…Але для Тацуї це не було достатньою причиною для того, щоб не завдавати ударів.
Його розум перебував у маніакальному стані.
Він втратив будь‑яку стриманість у прагненні до руйнування та вбивства. Здавалося, що він не відчував жодної огиди до вбивства. Він ламав і вбивав, так само як ходив.
А точніше – він стирав.
Не можна сказати, що він не відчував афекту. Це було цілком природно, але зараз він був дуже далекий від того, щоб бути спокійним після потрясіння, яке його спіткало.
А шок від того, що його сестру ледь не вбили, був глибоким.
Його заклинання могло миттєво загоїти будь‑яку смертельну рану, незалежно від того, якої вона була, так, ніби її ніколи не було. Сьогодні він уперше застосував «Регенерацію» на інших, та він знав заздалегідь, що і його власне тіло, і тіла інших людей є рівноцінними об'єктами, які він може відновити.
Але навіть його «Регенерація» не могла повернути до життя мертвих. Цикл життя і смерті був незворотним; смерть була невід'ємною зміною життя. Якби він застосував «Регенерацію» до трупа, вона створила б лише труп без жодної рани. Мертві не повернуться. Тацуя знав це також.
Навіть якщо у людини зупинялося серце, відключався мозок чи перерізали шию, він міг оживити її, якщо це сталося одразу після цього. Навіть при миттєво‑смертельних пораненнях можливість оживити когось, відновивши його плоть і циркуляцію крові, не дорівнювала нулю, і поки це було так, його «Регенерація» могла повертати мертвих до життя.
Але як тільки наставала смерть, він нічого не міг зробити.
Якби він не встиг вчасно… Цього страху було достатньо, щоб його охопила паніка. Тацуя не боявся по‑справжньому інших речей, зокрема власної смерті – точніше, у нього вкрали цю емоцію. Але через те, що він більше нічого не боявся, страх втратити Міюкі потряс його до глибини душі. Яким би спокійним він не виглядав, його наслідки все одно змушували його хвилюватися.
Оскільки інші його емоції не функціонували, він спокійно, ефективно і без жодних вагань здійснив відплату.
Це було, так би мовити, раціональне божевілля.
Божевілля, підпорядковане єдиній меті.
Коли ворог відмовлявся здаватися, його божевілля жадібно пожирало їхні життя.
*
Лінію фронту загарбників можна було описати лише як таку, що перебувала в стані колапсу, але це не означало, що їхнє командування слідувало цьому прикладу.
Їхній командир вже вирішив, що вони не зможуть утримати плацдарм, і віддав наказ про відхід до моря.
Солдати вторгнення, боротьба до останнього, щоб першими потрапити на борт десантного корабля…
І все заради того, щоб врятуватися від рук розлюченого бога, який крок за кроком наближався до них.
Навіть не підозрюючи, що саме там на них чекає сам жнець із косою в руці.
Перед військом загарбників, яке зараз було зайняте втечею замість того, щоб контратакувати, Тацуя зупинився.
Тоді, ніби раптом згадавши про свій обов'язок, десантники Онни створили вогневу лінію.
Але перед тим, як віддати наказ відкрити вогонь, від Тацуї надійшла сила, яка спотворила картину.
Ніхто з магів не міг випустити таку сильну перешкоду, яка б вплинула на зір інших – іншими словами, на світлові хвилі, – інакше кажучи, заважала б бачити.
Справді видатні маги не використовували такої сили, яка могла б порушити світ, окрім навмисної зміни подій, але молоді та талановиті маги, яким бракувало досвіду, щоб відповідати їхній силі, іноді спричиняли ненавмисні зміни подій. Але те, що щойно сталося тут, було цілковитим фізичним побічним ефектом.
Невеликий штурмовий десантний корабель разом з військами, які були в ньому, перетворився на пил і зник. Картина виглядала спотвореною, тому що частина десантного корабля перетворилася на газ і розсіялася, утворивши шар пари з іншою щільністю, ніж повітря, що, в свою чергу, викликало явище заломлення світла.
Всі солдати, які намагалися втекти на наступний корабель, враз зупинилися.
Звук плескоту води був насправді звуком зброї, яку викидали в море.
Плескіт по воді до землі поширився ланцюжком.
Замайорів білий прапор.
Водночас піднявся прапор військово‑морського корабля ВАА, що повідомляв про їхнє прохання про законне поводження з полоненими.
Позаду Тацуї пролунав наказ припинити вогонь замість наказу стріляти.
Тацуя побачив це і підняв праву руку до білого прапора.
— Ідіот! Стій! — пролунав голос, коли збоку до нього потягнулася рука.
Тацуя, бажаючи ухилитися від неї, опустив руку і вивернувся.
Але права рука, від якої він думав, що ухилився, вчепилася в його витягнуту ліву руку.
— Ворог не бажає продовжувати бій!
Йому не треба було цього казати. Він знав.
Він не бачив чоловіка, який зупинив його під шоломом, але він ніколи раніше не чув цього голосу.
Принаймні, це були не капітан Кадзама і не лейтенант Санада.
Звісно, навіть якби його зупинив Кадзама, Тацуя не мав жодного бажання знищувати ворога.
Якщо вони намагалися здатися, то він просто мусив убити їх усіх до того, як це стане вирішеним, до того, як вони підтвердять, що відмовилися від подальшої боротьби.
На щастя, деякі вороги все ще тримали в руках зброю.
— Я сказав тобі припинити!
Але Тацуя не зміг натиснути на спусковий гачок свого ПАВу.
Раптом його зір затуманився, і він втратив координати цілі «Демонтажу».
Сильний удар у спину.
Він зрозумів, що його вдарили.
Одразу ж він почав підводитися, але потім зрозумів, що чоловік вже тримає його.
— Більше, ніж це, буде вбивством. Я цього не дозволю.
Пістолет був приставлений до його шолома, націлений на нього.
— Заспокойся, Спеціалісте. Янагі, опусти пістолет.
Він пам'ятав цей голос. Він пам'ятав і сам термін «Спеціаліст». Вони дали йому це наймення для зручності перед відправленням, оскільки вони не могли відправити цивільного в справжній бій. Голос належав не кому іншому, як капітану Кадзамі.
— Спеціалісте, пам'ятаєш, з якими умовами ми тебе відправили?
І він, звісно, пам'ятав їх теж.
Його гаряча голова трохи охолола.
Його воля до боротьби зменшилася, і це вгамувало його бажання руйнувати і вбивати.
— Так, сер, — відповів він, знімаючи палець зі спускового гачка ПАВу. Янагі відпустив його руку та підняв коліно з нього.
***
Здача морських десантників принесла полегшення не лише загону Кадзами, який особисто роззброїв їх, але й іншому загону, який мобілізувався на перехоплення. Однак, з одного боку, це було зрозуміло, а з іншого – занадто поспішно.
— Повідомлення зі штабу!
До Кадзами підбіг зв'язківець. Він зняв шолом, відкривши бліде, напружене обличчя.
— Кораблі, які вважаються окремими ворожими силами, наближаються до острова Аґуні з півночі! Два швидкісних крейсери і чотири есмінці! Союзні сили не встигнуть перехопити їх! Ворожий флот буде в зоні досяжності за двадцять хвилин! Ми отримали наказ негайно евакуюватися з узбережжя!
Незважаючи на енергію в його словах, він говорив їх місцями дивно, але новини були настільки жахливими, що він нічого не міг вдіяти.
— Дайте мені рацію, — наказав Кадзама, його голос був напрочуд спокійним.
— Так, сер!
Голос зв'язківця був голоснішим, ніж потрібно.
Інші члени загону, які займалися роззброєнням ворога, затамували подих і витріщилися на свого капітана. Для Тацуї той факт, що жоден з ворожих солдатів не скористався шансом на втечу, був справді прикрим. А можливо, ніхто з них не чинив опору, бо він не намагався приховати свої вбивчі наміри.
— Це Кадзама. Міноносці… чи є план атаки на кораблі, сер? Що нам робити з полоненими? …Зрозуміло, сер.
Кадзама відвів рацію від обличчя і перевів подих.
— Приблизно через двадцять хвилин ця позиція буде в межах досяжності гармат ворожих кораблів! Усім забрати полонених і відступити вглиб острова!
Тацуя не вірив своїм вухам.
Як вони могли втекти так далеко за двадцять хвилин, не маючи машин для пересування і маючи більше полонених, ніж союзників?
Коли Кадзама зняв шолом, Тацуя не побачив на його обличчі ні гіркоти, ні розпачу. Непохитна поважність командира створила залізну маску.
Але йому не потрібна була телепатія, щоб зрозуміти, що він не був високої думки про свій наказ вивести полонених.
— Спеціалісте, повертайся на базу першим.
Його голос, коли він віддавав цю коротку команду, був особливо безпристрасним, що підтверджувало здогадку Тацуї.
Принаймні, Тацуя так подумав.
Він сказав «повертайся», але мав на увазі «тікай».
— Ви знаєте точне розташування ворожих крейсерів, сер?
Замість того, щоб погодитися з наказом, він не зняв шолом і запитав.
— Ми знаємо, але… Санадо!
Кадзама не запитав чому.
Замість цього він покликав свого підлеглого, який ніс термінал тактичної інформації.
— Я зв'язав його з нашим океанським радаром. Мені відправити його на його козирок, сер?
— Спочатку… — перебив Тацуя, перш ніж Кадзама встиг відповісти. — Ви принесли той пристрій, який дали мені вчора, з попередньо встановленим заклинанням збільшення діапазону?
Санада підняв козирок і обмінявся поглядом з Кадзамою.
Кадзама кивнув, і Санада озирнувся на Тацую.
— Не тут, але він досі на вертольоті, так що нам знадобиться всього п'ять хвилин, щоб…
— Можете попросити його доставити сюди негайно, сер?
Перш ніж Санада встиг сказати «доставити», Тацуя висловив своє прохання з поспішністю хлопчиська.
Потім Тацуя подивився на Кадзаму, витягнув дротовий провід зв'язку з шолома, що приховував його обличчя, і простягнув його йому.
Кадзама насупився, але нічого не сказав. Він знову одягнув шолом, потім витягнув свій власний провід і вставив його в роз'єм з'єднувача.
— Є спосіб знищити ворожий флот.
Їхня таємна розмова, що проходила перед пильними очима підлеглих, почалася з неймовірної заяви.
— Але я не хочу, щоб загін бачив, як я це роблю. Можете попросити лейтенанта Санаду залишити пристрій тут і відступити, сер?
Кадзама не бачив виразу обличчя Тацуї.
Тембр його голосу також не дуже добре передавався дротовим зв'язком.
Єдине, що він міг використати для прийняття рішення, – це слова, які він вживав, і його характер, який він вивчив за той короткий час, що вони провели разом.
— …Гаразд. Але ми з Санадою лишаємось тут.
— …Так, сер.
Тацуя замислився над тим, що відступаючий загін може зробити для командира, але одразу ж передумав – це не те, про що йому варто було думати.
Коли Кадзама віддав наказ про відступ і передав командування офіцеру, якого звали Янаґі, – тому самому, що збив його з ніг, – Тацуя просто чекав, коли прибуде збройовий пристрій.
***
Видовище поспішного відступу загону перехоплення можна було побачити і на моніторі командного пункту ППО.
І, звісно, Міюкі та її мати, зображення яких було виведене на все вікно.
Коли загін почав рухатися з полоненими на буксирі, ці троє не подавали жодних ознак того, що збираються покидати це місце.
У командному пункті почався переполох. Вони почули гнівний крик «Хто цей ідіот?!» навіть через скло.
Міюкі подивилася на зображення і ковтнула слину.
Бо це був один з членів їхньої сім'ї – її старший брат.
Їй не було потреби питати його ім'я, щоб дізнатися. Їй не треба було дивитися на його ідентифікаційний сигнал, щоб дізнатися. Навіть якщо його обличчя було приховане за димовою завісою, вона б ніколи не помилилася, зважаючи лише на його зріст.
Оператор неодноразово закликав по рації до відступу. Чоловік, офіцер зі значком майора, у відчаї благав базу – ймовірно, на Кюшю – про підкріплення.
Побачивши, як Міюкі стиснула зуби, Сакурай точно знала, що вона хотіла зробити, що хотіла сказати.
Це здалося їй сумним.
Їй не було ще й дванадцяти, а вона вже не могла сказати, чого хоче. Вона навіть не могла сказати природне, людське, егоїстичне прохання – попросити піти допомогти братові.
Сакурай не знала, чому Тацуя залишився там.
Але вона здогадувалась.
Він, мабуть, мав якийсь засіб, щоб щось зробити з ворожим флотом, що наближався.
Зазвичай це було б неможливо, але для творця магії, який був прямим нащадком роду Йоцуба, що демонстрував видатні здібності в певних галузях, це не було немислимим.
Навіть якщо він не міг використовувати звичайну магію, він показав, що може використовувати абсурдне заклинання, щоб відновити все тіло людини – хоча, за словами Міюкі, це не було магією. І зробив він це не на кому іншому, як на самій Сакурай.
Але безсумнівною істиною було й те, що як творець магії він володів лише низькими здібностями. Він не міг використовувати захисні бар'єри, на відміну від бойового мага з навіть середніми навичками.
Раніше все, що він робив, – це зводив нанівець атаки ворога, здійснюючи подвиг, який, здавалося, суперечив людським можливостям – виявляти всі кулі та артилерійський вогонь і стирати їх, чи то індивідуально, чи то цілою групою. Вона не знала, як він це робив, і вважала, що це було дивовижно саме по собі, але якщо Тацуя намагався використати заклинання, щоб нейтралізувати ворожий флот з точки, розташованої за кілометри звідси, – а якщо це було б можливо, то це було б еквівалентно стратегічній магії, – він не зміг би захищатися так, як робив це раніше.
— Міледі, у мене є прохання.
Коли вона це зрозуміла, слова злетіли з її вуст ще до того, як вона сама це усвідомила.
— Яке?
Незважаючи на несподіванку, в голосі Мії не було ані краплі штучності.
Здавалося, що вона вже знала, про що Сакурай збирається її запитати.
— Я б хотіла вийти до Тацуї.
Міюкі, чиї очі були приклеєні до екрана, поспішно обернулася.
Очі, якими вона дивилася на Сакурай, були широко відкриті.
— Ти хочеш сказати, що хочеш піти туди прямо зараз?
Проте в голосі Мії не було здивування.
Її особиста магія передбачала ментальне втручання, а не читання думок.
“Міледі теж хоче…?”, — зручно почала думати вона, перш ніж вигнати цю думку з голови.
— Так, міледі.
— Хонамі, наскільки я пам'ятаю, ти мій тілоохоронець.
«І ти хочеш покинути мене?» запитала вона між рядків.
Це було природне запитання для Мії, на яке Сакурай не могла відповісти.
— …Я…
— Ну, тоді добре.
Перш ніж слово «перепрошую» встигло вилетіти з вуст Сакурай – вибачення, яке можна було витлумачити по‑різному, – Мія великодушно кивнула.
— Ця база теж може опинитися в небезпеці, якщо ми залишимо ворожий флот у спокої. Якщо Тацуя збирається зробити те, що я думаю, то я хочу, щоб ти пішла йому на допомогу.
— Що він зробить, як думаєте?
Питання було рефлекторним.
Мія, здавалося, знала, що Тацуя намагається зробити. Якщо подумати про це ще раз, то, можливо, це було цілком природно, адже вона була його матір'ю.
— Він лише розуміє, що це теоретично можливо; я не вірю, що він коли‑небудь пробував. Але він має мати уявлення про це. Він дуже кмітливий, ця дитина.
Вона говорила так, ніби їй було байдуже.
Але Сакурай все одно відчувала себе матір'ю, яка пишається своїм сином.
— Дякую, міледі.
Сподіваючись, що це справді так, Сакурай ввічливо вклонилася на знак подяки.
***
У попередній великій війні, що тривала двадцять років, основна зброя на військових кораблях змінилася з бортових ракет на пускові установки Флемінга. (Тоді вони називалися рейкотронами, але коли їх зробили більшими, назву змінили.)
Сучасна корабельна артилерія вела безперервний вогонь з пускових установок Флемінга. Оскільки їхня скорострільність значно перевершувала порохові гармати, і не потрібно було перевозити велику вагу ракетного пального і машини, вони могли робити ракети, що заряджалися вибуховим способом, більшими. Проте їхня дальність стрільби не відрізнялася від дальності стрільби порохових гармат, а можливо, навіть була меншою. Це було пов'язано з тим, що пускові установки Флемінга надавали великого значення швидкій стрільбі, а збільшення дальності стрільби при збереженні цієї швидкості мало негативні наслідки через віддачу на корабель, яку не можна було ігнорувати.
Кажуть, що потужність протиназемної атаки найсучасніших військових кораблів була вдесятеро більшою, ніж сто років тому. Якщо корабель опинявся на відстані ефективної дії пускової установки Флемінга, то навіть один корабель міг перетворити місто на море полум'я.
І не лише проти міст. Швидкострільність пускових установок була ефективною і проти нападів ворога. Під концентрованим артилерійським вогнем з двох крейсерів навіть першокласний творець магії був би безпорадним.
Тацуя теж знав, що це була битва проти часу. Він витягнув магазин з великої снайперської гвинтівки зі спеціальним ПАВом – озброєнням, оснащеним заклинанням, що збільшує дальність стрільби, – що прибула, а потім витягнув кулі зсередини.
Він почергово взяв набої в обидві руки, ставши в позу, схожу на молитву, і знову вставив магазин назад.
Кадзама та інші, хто спостерігав за ним, не мали жодного уявлення про те, що він робить. Вони лише відчували – і то ледь‑ледь – що він використовує потужне заклинання, але не могли навіть припустити яке саме.
Напевно, навіть якби не Кадзама та інші, ніхто б не дізнався. Якби знайшовся творець магії, який міг би сказати, що зараз робить Тацуя, не знаючи про це заздалегідь, це було б ще дивовижніше.
Тацуя проводив процедуру тимчасового розщеплення куль на атоми, а потім знову збирав їх до нормального стану.
Минуло дві хвилини, перш ніж він закінчив перезаряджати всі п'ять куль.
— Приблизно десять хвилин до того, як ворожий флот вийде на ефективну дальність стрільби.
Санада повідомив Тацуї, який закінчив підготовку пристрою, час, що залишився.
— Ворожий флот рухається на відстані тридцяти кілометрів на захід… Чи досягне він?
— Треба спробувати.
Тацуя відповів на запитання Санади і підняв збройовий пристрій вгору на сорок п'ять градусів.
Не беручи до уваги вплив вітру, він просто цілився так далеко, як тільки міг.
У цій позі він розгорнув магічну програму.
Перед дулом розширився віртуальний простір у формі труби. Це була магія, яка прискорювала швидкість об'єктів, що проходили крізь неї.
Незважаючи на те, що створення віртуальної області зайняло деякий час, Санада врешті‑решт кивнув, задоволений розміром побудованої області.
Чим довшою була віртуальна область, яка утримувала прискорювальні ефекти, тим більший радіус дії вона надавала. При такій довжині вона, можливо, досягала тридцяти кілометрів.
Але заклинання, яке Тацуя розширював, на цьому не закінчувалося.
Перед тією магічною областю, що прискорювала об'єкти, з'явилася друга віртуальна область.
— Що…?!
Віртуальна область, що прискорювала об'єкти, мала три процеси.
Вона зменшувала видиму інерційну масу об'єкта, що проникав у цю область.
Вона збільшувала його швидкість.
Вона повертала його видиму інерційну масу до норми.
Збільшення цієї інерційної маси та маніпуляції зі швидкістю були змінними, які вводив творець магії.
Властивості віртуальної області, яку додав Тацуя, були в основному такими самими. Однак, збільшення контролю інерційної маси було визначено позитивним, збільшення швидкості залишилося незмінним, а відновлення інерційної маси було скасовано.
Іншими словами, віртуальна область, яку додав Тацуя, була компонуванням заклинання віртуальної області для прискорення, яке розробив Санада, в аналогічне заклинання для максимізації інерційної маси.
Він зробив це методом імпровізації.
— Хлопець витворяє неймовірні речі…
Бурмотіння Санади заглушив звук пострілу снайперської гвинтівки.
Тацуя втупився у відкрите море, немов проводжаючи очима надзвукову кулю, яку він не міг бачити.
Нарешті він розчаровано похитав головою.
— …Погано, сер. Вона пролетіла лише дев'ятнадцять кілометрів.
Як він відстежив шлях кулі?
Це був відчужений тон голосу, але він, мабуть, все ще був розчарований. Може, він відчував себе нікчемним.
— Єдине, що я можу зробити, це почекати, поки їхній флот наблизиться до нас на відстань дев'ятнадцяти кілометрів.
Почувши це зауваження, колір обличчя Санади змінився.
— Але тоді ми теж опинимося в зоні їхнього ураження!
Ефективна дальність дії пускових установок Флемінга на борту крейсерів становила від чотирнадцяти до дев'ятнадцяти кілометрів. Вона обмежувалась віддачею, яку витримував корабель – іншими словами, формою і розмірами корабля – тому її можна було досить точно передбачити, виходячи з типу корабля, незалежно від виробника.
Потрапити в зону дев'ятнадцяти кілометрів означало опинитися на відстані пострілу.
— Я знаю, сер. Ви двоє маєте повернутися на базу. Я сам впораюсь.
— Не дурій! Ти йдеш з нами.
Це був і плацдарм, який обрав ворог, і останнє місце, де вони вели бій з ворогом.
Майже напевно це місце стане наступною точкою атаки ворога.
Одна справа, якби він зміг завдати удару з‑за меж вогневої досяжності ворожих кораблів, але в разі перестрілки його шанси на виживання були б примарними.
— Але якщо я не знищу їхні кораблі, база буде в небезпеці.
І його сім'я також.
— Тоді нам треба як мінімум забратися звідси.
Вони були достатньо розумні, щоб зрозуміти, чому він так зациклився на тому, що намагався захистити.
— Ми не можемо. Немає часу шукати інше місце для стрільби.
Так пропозиція Санади була відхилена з причини, яку він вже добре знав.
— А ми не можемо тобі якось помогти? — Кадзама, який мовчки слухав їхню розмову, запитав Тацую тихим голосом.
— Ні, сер.
Натомість пролунала очікувана відповідь.
— Тоді ми теж залишаємося тут.
Це, однак, було несподіваною відповіддю.
Для Тацуї миттєва відповідь Кадзами стала шоком.
— …Якщо я провалюсь, ви двоє підете на дно разом зі мною.
— Не існує стратегії зі стовідсотковим успіхом і полів битв, на яких не було б небезпеки втратити життя. Якщо стратеги постійно балансують між перемогою і поразкою, то солдати завжди воюють між життям і смертю, — закінчив капітан, і зовсім не хизуючись.
Ця знаменита фраза, взята з одного розділу «Хаґакуре», була достатньо потужною, щоб Тацуя полишив надію переконати їх у протилежному.
*
У відкритому морі піднявся стовп води.
Ворог проводив пробну стрілянину перед морським бомбардуванням.
Ні Тацуя, ні Кадзама, ні Санада більше не розмовляли.
Тацуя бачив точну позицію ворога, що відображалася на його козирку.
Напрямок вітру, швидкість вітру та інші характеристики, які могли вплинути на постріл, були перелічені в потоці цифр.
Тацуя підняв збройовий пристрій догори.
Постріл снарядом – постріл під кутом, який ставить відстань понад усе, спираючись на збіг обставин, щоб влучити.
Враховуючи час польоту кулі та дугу падіння, ворог був уже в межах досяжності.
Тацуя активував заклинання віртуального регіону, а потім чотири рази поспіль натиснув на спусковий гачок.
Щоразу він так чи інакше підштовхував ствол, компенсуючи вплив вітру на прицілювання.
Звісно, постріли не мали ніякої справжньої мети. Навіть якщо удача буде на його боці, він не зробить нічого більшого, ніж влучить десь поблизу ворожих кораблів – і він не заперечував проти цього з самого початку.
Тацуя стежив за рухом чотирьох куль у своїй голові.
Точніше, він стежив за даними про кулі, які міг бачити в інформаційному вимірі, через свої свідомі та несвідомі ділянки мозку.
Своєю рукою, своїм єдиним у своєму роді заклинанням, він розібрав і зібрав кулі раніше.
Як би далеко не забралася інформація про їхню конструкцію, він ніколи не втрачав її з поля зору.
А далі він спостерігав, поки інформація про один з тих чотирьох пострілів не влучить прямо в середину ворожого флоту.
Тацуя просто стежив за тим, куди полетіла куля. Кадзама і Санада стояли осторонь, щоб не заважати йому, коли він робив спробу якоїсь масштабної магії, якою б вона не була.
І ось, коли те, що вони передбачали – і що провістила сама природа – сталося, у них не було іншого вибору, окрім як впоратися з цим за допомогою своєї власної магії.
Ворог вже закінчив свої пробні постріли.
На черзі був артилерійський вогонь з коригуванням траєкторії.
Розривні снаряди летіли нижче, ніж постріли Тацуї, і зближалися з ними швидше, ніж куля Тацуї долітала до них.
Кадзама, практик старої магії, не мав дуже високої сили перешкод проти фізичних об'єктів. Фактично, вона була низькою.
Санада в глибині душі був магічним інженером, а не магом, тож навіть з його високими здібностями антиоб'єктного перешкоджання він не міг встигати за темпом стрільби.
З такою швидкістю вони вдаряться в стіну, перш ніж Тацуя знищить ворожий флот.
— Підмога вже тут!
Фігура на мотоциклі прорвалася крізь дощ і шквал вибухового вогню.
Не встиг мотоцикліст, одягнений у жіночий бронекостюм, зістрибнути з мотоцикла, як вона вигукнула це і випустила хвилю псіонного світла.
Коли Тацуя, який зосередив свій розум на заклинанні для знищення ворожого флоту, почув її голос, він відчув у куточку своєї свідомості здивування і полегшення.
Здивування було тому, що Сакурай залишила його матір.
Полегшення було тому, що під її захистом він міг повністю сконцентруватися на своєму заклинанні.
Серія Сакура – це штучно створені маги: їхньою особливістю була сильна антифізична та термостійка захисна магія.
Вони не могли використовувати техніки такого високого рівня, як легендарна «Фаланга» Джюмонджі, але чиста захисна здатність кожного з їхніх заклинань проти об'єктів і тепла робила їх першокласними магами в усій Японії.
І ще з дитинства Хонамі Сакурай демонструвала чудові здібності, які були навіть на голову вищими за решту.
Саме тому її обрали тілоохоронцем цінної магічки – єдиного мага, який володів магією втручання в ментальну структуру.
Артилерійські снаряди, що летіли прямим курсом, падали у воду.
Вогонь перестав досягати суші.
Одне за одним вона активувала заклинання, щоб нівелювати їхній імпульс, кожне за кілометри перед собою.
Спостерігаючи за нею фізичними очима, Тацуя помітив, як одна куля влучила в точку прямо над ворожим флотом.
Він простягнув праву руку, вказав вказівним пальцем на захід, а потім розкрив долоню.
Куля розчинилася в енергії.
***
Заклинання масового розкладання «Вибух матерії» щойно вперше було застосовано в реальному бою.
Над горизонтом спалахнув спалах.
Хмари, що вкривали небо, засвітилися дзеркальним білим світлом.
Хоча захід сонця був далекою перспективою, західний горизонт яскраво виблискував.
Прогримів вибух. Ніхто з присутніх не міг переплутати його з віддаленим гуркотом грому.
Це був звук вибуху всього пального і пороху, що вибухнув одночасно, без жодних вторинних вибухів.
Артилерійський вогонь припинився.
До них долинув моторошний гуркіт.
— Цунамі! Відступаємо! — закричав Кадзама, поспішно підіймаючи Сакурай – що раптом безсило впала на землю – і тікаючи. Санада сів на мотоцикл і під'їхав до Кадзами, який біг так, наче летів.
Тацуя сів на парне сидіння.
Кадзама стрибнув, підхопивши Сакурай на руки.
З акробатичною спритністю він приземлився стоячи на кермі – хоча це було більше, ніж просто акробатика.
Скориставшись усіма перевагами великої потужності військового мотоцикла, вони рвонули з місця, незважаючи на те, що на ньому явно було забагато людей.
Шторм, що назрівав за обрієм, вщух, і Тацуя, спостерігаючи, як хвиля спадає і віддаляється, опустився на коліна на пагорбі, до якого вони приїхали.
Перед ним лежала Сакурай, яка важко дихала.
Його обличчя, без шолома, виражало непідробний смуток.
— …Все добре, Тацуя. Це всього лише мій життєвий відрізок.
Страждаючи від безсилля перед життям, яке він не міг врятувати, і яке стрімко гасло перед ним, Тацуя відчував агонію, незважаючи на те, що нібито втратив свої емоції. Сакурай подарувала йому неенергійну, але чисту посмішку.
— Це не твоя вина. Ми ніколи не знали, коли моє створене тіло досягне своєї межі.
Тацуя хотів сказати їй, що вона помиляється.
У порівнянні зі звичайними людьми, тривалість життя штучного мага була нестабільною, але вона явно була ослаблена тягарем використання такої кількості великих заклинань за короткий проміжок часу. Тягар повного відбиття артилерійського залпу цілого флоту кораблів був занадто великим навіть для серії Сакура.
Але Сакурай не хотіла, щоб він так говорив.
Тому він зціпив зуби.
— Це справді не твоя провина. Моя роль від народження – бути щитом, і сьогодні я виконала свій обов'язок до кінця.
Але Сакурай, здавалося, точно знала, про що думає Тацуя.
— І я зробила це не тому, що мені хтось наказав. Я зробила це тому, що сама так захотіла.
Тацуя спробував використати «Регенерацію», але швидко зрозумів, що це не спрацює.
Він міг відмотати час для матерії, але з його силою неможливо було повернути назад годинник її життя.
— Можеш зупинитись? — прошепотіла Сакурай з посмішкою, ніби вона не так зрозуміла це, її голос був благальним. — Досі я ніколи не мала свободи жити як хотіла. А тепер я можу обирати, де мені померти. Я не дозволю цьому шансу втекти. Я не хочу померти як інструмент, створений людиною – я можу померти як людина.
Тацуя ніколи навіть не думав, що весь цей час у нього в голові була така темрява.
Але, як не дивно, навіть для нього самого, він не відчув здивування.
— Тому, будь ласка, просто дай мені померти, добре?
Тацуя безмовно кивнув.
Вона заплющила очі, на її обличчі з'явилося полегшення.
Отак просто, вона перестала дихати.
Санада, що стояв поруч, почав читати сутру.
Кадзама поклав руку на плече Тацуї.
Коли Тацуя підвівся, його рука залишилася.
З очей хлопця не впала жодна сльоза.
Таємничим чином емоція смутку зникла з його серця.
Почувши останні слова Хонамі Сакурай, він зрозумів, що не варто сумувати.
— …
Але тоді він ще не розумів, що можливість стерти свій смуток за допомогою логіки – це ненормально.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub